А то я - зневірився. Злили революцію. Бунт перетворюєтся на фарс.
Ось пост з пабліка "Ми-патріоти" ВКонтактє
Майдан станом на 13.20. Не скажу, що знову мільйон, але й не десять тисяч, як доносять до нас деякі "доблєстние" ЗМІ.
Але, справа в іншому. Мабуть вже навіть шизофренік у відділенні інтенсивної психічної терапії розуміє, що ПР на чомусь товстому та байдужому крутила той Майдан. Вже зроблено й доведено те, що ми для них - ніхто і звати нас ніяк, незважаючи на мільйони людей на вулицях, які позбираються, поскандують "Героям Слава та Смерть Ворогам" так, що аж вуха закладує та ворони розлітаються геть, витріщивши у паніці очі, послухають чергове двохгодинне "ніачьом" та підуть собі додому, підуть, щоб наступного разу вже добре подумати, а чи йти знову, а чи є сенс, а чи варте воно того?
Адже "Героям Слава" можна покричати й у теплій квартирі...
Висновок доволі невтішний: чіткого плану різких, швидких, блискавичних дій немає. Немає концепції точечних ударів та атак на стратегічно важливі вузли влади. Немає організаційного штабу та немає планування на кроки уперед. Немає конкретики, яку так чекають люди, що втомилися та змерзли, але стоять, бо вірять, бо хочуть, бо прагнуть.
То, що ж виходить? Люди хочуть та прагнуть, а ті, кому видан квиток довіри на планування, керування, втілення, організацію - ні?
І те, що пролунав заклик стояти на Майдані і Новий Рік, і Різдво, і Адін Мая, це не є стратегічною облогою. Не обложений Київ, не обложені комунікаційни головні та периферійні заклади, не створено локальних осередків спротиву, не розповзлося павутиння дій у реальність.
Воно лише розчиняється у повітрі разом із затуханням мікрофоних децибел...
Є невеличкий клаптик Вільної України, огорожений їжаками, колючим дротом та барикадами. Але Україна за його межами не закінчується, до кордонів від цього клаптика ще дуже далеко.
Зрозуміло, вони бояться. Ми всі боїмося (якщо не повністю поїхавші дахом). Але в них є тяжкий тягар, який лежить на душі та про який вони, напевно, ніколи нам не скажуть. Вони не хочуть брати відповідальність. Адже, якщо запалити шнур до народної вибухівки, ніхто не знає, чим все закінчиться і кому потім прийдеться за все відповідати.
Насамкінець. Не треба звинувачувати мене у тому, що я сію розбрат та паніку. Ні в якому разі, я цілком підтримую, щоб не розходитись. Це лише поверхнева (дуже поверхнева) спроба дати оцінку дійству, що відбувається.
Подивіться на світлину унизу.
Я не хочу, щоб одного разу на ній було пару сотень людей. Ніхто не хоче.
І так нічого не відбувається, лише концерти та промови.
Але танцювати теж може колись набриднути...
Погоджуюсь з кожним словом.