Іван Гнатюк: талановитий і... майже невідомий.

Re: Іван Гнатюк: талановитий і... майже невідомий.

Повідомлення admin » 14 січня 2013, 08:00

Пані Ірино, ми присвячували одну зустріч на клубному вечорі цьому чудовому поетові. Навіть отримали в подарунок його книгу спогадів. Отже можемо поділитися.
admin
 
Повідомлення: 172
З нами з: 07 червня 2011, 16:42

Re: Іван Гнатюк: талановитий і... майже невідомий.

Повідомлення Ірина » 13 січня 2013, 15:43

Доброго дня! Мене дуже вразила ваша розповідь про Івана Гнатюка. Вразила настільки, що я взялася писати з учнями про нього науково-дослідницьку роботу. А ще й тому, що Іван Гнатюк - близький друг Володимира Підпалого, про якого я особисто і вже з учнями писали відповідно дипломну та науково-дослідницьку роботу. Дякую вам за цю титанічну працю, адже завдяки таким, як ви, українці мають змогу дізнатися про невідомих нам письменників. З нетерпінням буду чекати наступної вашої статті.
Ірина
 
Повідомлення: 1
З нами з: 10 січня 2013, 09:30

Re: Іван Гнатюк: талановитий і... майже невідомий.

Повідомлення Олександр » 11 січня 2012, 21:06

5

І ось настала випроба остання,
Я рубікон мовчання — перейшов,
Помре в мені невибите зізнання.

Моя душа скипілася, мов кров,
Даремно грозять розстрілом пілати
Я на страшніше подумки готов.

Усі колись же мусимо вмирати
І я помру — дарма що молодий,
Чи не тому і кинутий за ґрати.

Вони прийшли опівночі: — Іди! —
І щось мене занудило раптово
(Якби хто дав хоч крапельку води!)

Закінчилися допити, і слово
Тепер уже за пострілом глухим,
Він виконає всяку постанову...

Німе тюремне дворище, затим
Якась конюшня, темна, як могила,
Нарешті й льох із входом потайним.

Я ледве йду — вже й думати несила,
Навпотемки намацую східці,
Де вогкі стіни правлять за перила.

Попереду з ліхтариком в руці
Йде конвоїр в обтягнутій шинелі,
А ззаду слідчий. Мов у гробівці,

Мертвецьке тління тхне у підземеллі,
І друзки світла в ньому навсібіч
Розсіюються й гаснуть, як шрапнелі.

Ще мить — і смерть побачу я увіч
(О, як мене щось нудить невмолимо!),
Іду — не страшно канути у ніч.

Ліхтарик вже не світиться, а блима
Холодним зором — вовк у западні,
І раптом: — Стій! — стіна перед очима.

Хитнулась тінь, відбита на стіні,
І щось зненацька гримнуло над вухом:
«Ну от і все», — подумалось мені.

Але за другим пострілом я духом
Упав: як страшно граються кати! —
І хоч не був, здавалось, слабодухим,

Не скоро зміг до пам'яті прийти.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Іван Гнатюк: талановитий і... майже невідомий.

Повідомлення Олександр » 11 січня 2012, 21:06

4

Звершилося — не встиг і спам'ятатись,
З шкільної парти — в пастку КДБ,
Де розіпнуть і душу супостати.

Сиджу у ній і слухаю себе,
Чи я спроможний стерпіти тортури,
А коло серця страх уже шкребе.

Тут з мене, мабуть, дертимуть три шкури,
О, ця тюрма — глуха, як цитадель,
На що вже вікна — й ті, як амбразури.

Я збився з часу, сліпнучи щодень
У темряві, задушливій і затхлій, —
Хіба пілати жалують людей?

Пакують в тюрми й тішаться, ненатлі,
Мов кашалоти, — живляться людьми,
В жорстокості — страшні і безоглядні.

Я пізнавав їх звичаї й уми,
І правила, що виробили в'язні,
Звикаючи до всякої тюрми.

Пізнав і ті кошмари невиразні,
Що насилали допити нічні, —
Усе пізнав, не чуючи боязні.

Навстоячки, три ночі і три дні,
Змордований, без рісочки у роті
І без води, горів, як у вогні.
Мої уста у спразі, як в жароті,
Злипалися й пекли — не доведи,
Я ціпенів, немов на ешафоті.

Але мені було ще півбіди —
Христові ж в оцет вмочену шматину
Несли до уст, зчорнілих від жади.

Вже на хресті, на кінчику загину,
Ті нелюди глумилися над ним,
Розіпнутим і битим безневинно.

Здавалось, біль зробився кам'яним,
Я занімів — тепер уже терпимо,
Він захистив мене, як побратим.

Три дні й три ночі, свердлений очима,
Я чув, як в горлі кришаться слова,
Й ні пари з уст — затято, невмолимо.

То був тріумф страшного торжества.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Іван Гнатюк: талановитий і... майже невідомий.

Повідомлення Олександр » 11 січня 2012, 09:01

З поеми "ГОЛГОФА":

3

Якось я, бувши підлітком, У зливу
Ішов із міста — полем навпростець
Ішов, немов вигнанець — сиротливо.

Липка вода текла за комірець
І, як медуза, повзала по спині,
По самій шкірі; холод, як правець,

Судомив тіло в мокрій одежині, —
Я мимоволі кулився й тремтів,
Безпомічний, як грішник у пустині.

Як на покуті, з болем почуттів
Я по думки молився, щоб до Бога
Хоч біль душі крізь зливу долетів.

Така тяжка була мені дорога,
Як на Голгофу — згружена й крута,
Я ледве йшов, тримаючись якмога,

Аби не впасти. Зціпивши уста.
Ішов і думав про саможертовність
Замученого натовпом Христа.

Я чув його терпіння і готовність
Піти на смерть за кривдників своїх,
Своєю кров'ю змити їх гріховність.

Я бачив, як він, падаючи з ніг,
Встає і знову мовчки на Голгофу
Несе хреста під вигуки і сміх.

Він тільки-но молився Саваофу,
Просив ту чашу мимо пронести
І відвести од нього катастрофу.

Мабуть, лиш мить страшної самоти
В його душі посіяла тривогу —
Він безборонно дався розп'ясти.

О, як тоді, в ту зливу, я за нього
Хотів піти на муки! Я ішов,
Ридаючи й не бачачи нічого.

І, як тобольський в'язень*, був готов
Каратися — якщо не за Христа вже,
То за народ, що в злидня перейшов.

Не стямився, як злива, переставши
Текти за комір, зникла вдалині, —
Я йшов як заворожений, назавше

Обравши долю, суджену мені.

*Павло Грабовський
Востаннє редагувалось Олександр в 11 січня 2012, 21:06, всього редагувалось 1 раз.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Іван Гнатюк: талановитий і... майже невідомий.

Повідомлення Олександр » 05 січня 2012, 10:16

А в особистій ліриці Івана Гнатюка у цей час з`являються мотиви старості, втоми, смерті…

ОСІННІЙ РУБІКОН

1

Уже посох курай і звіробій.
Поля ховають приморозки в грудді,
Колись я тут, мов схимник, серед піль
Шукав себе у слові на відлюдді.

Тут світла туга мріла восени
І Первозданна Мрія — в таємниці,
А нині — тільки груддя й бур'яни,
Сумні, немов запущені гробниці.

І навіть думи зграями ворон
З тривожним криком падають на поле...
Я перейшов осінній рубікон:
Життя назад не вернеться — ніколи.
6.Х.2000

2

Я гребінцем, подібним до смичка,
Брав коси, наче хвилі золотаві,
І плив по них зубцями, як на сплаві,
Чесав, аж мліла в захваті рука.

Чесав любов'ю, долею — сто літ,
Неначеб грав на скрипці, одержимо,
То вверх, то вниз молитвою над ними
Витав, як птах, залюблений в політ.

У музику — небесну і земну —
Літав на крилах радості і долі,
І тільки з плином часу — мимоволі
Обпік сльозою першу сивину.
7.Х.2000

3

Осіннє сонце блиснуло на мить,
Зігріло душу — й знов похолодніло,
І тільки срібна паморозь димить,
Мов звеселяє землю посмутнілу.

У голих кронах вітер завмира.
На тризні літа каркають ворони.
Уже й мені змиритися пора
І в руки долі здатись безборонно.

Пора, мовляв, завершити діла
І з огляду на доводи уперті
Зустріти зиму — спомином тепла,
Не боячись ні холоду, ні смерті.
8.XІ.2000

Хвороби поступово відбирали залишки життя... І хоч гострий розум і воля не залишали поета до останніх хвилин, сил виконати задумане вже не лишалось. Згадує Володимир Гнатюк: "Десь за місяць до смерті тато лежав ось тут на дивані, я сидів біля нього, ми перебирали архіви. І тато взяв мене за руку. А рука в нього була така худюща… Він сказав: "Влодку, я ще стільки багато маю задумів, я ще стільки багато хочу написати".
Поет помер на початку 2005 року – року великих сподівань. Він міг би написати більше. Але й те, скільки йому вдалося зробити за таких нелюдських умов – гідне тільки подиву і захоплення.

* * *

Не нарікаю — знаю, що мені
Самим життям призначено дорогу
Свою таки. Свою. І слава Богу,
Що не спіткнувсь, не впав на крутизні.

Ішов — як міг: де швидше, де поволі,
Де ледве брів — наосліп, навпрошки, —
Не розміняв життя на мідяки
Ні в згубний час мамони, ні в неволі.

Уже недовго. Знаю. Але йду.
Без костура. Іду й не спотикаюсь.
Ні на чиє плече не опираюсь —
Мені не страшно впасти на ходу.
10.VI.1999
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Іван Гнатюк: талановитий і... майже невідомий.

Повідомлення Олександр » 05 січня 2012, 10:15

У творчості Івана Гнатюка останнього періоду його життя на перше місце виходять громадянські мотиви. І це зрозуміло: Україна здобула незалежність, та нова держава виявилась дуже далекою від того образу, що малювався в його уяві всі ці довгі десятиліття... Слід наголосити, що, на відміну від багатьох інтелігентів, Іван Гнатюк з самого початку не мав жодних ілюзій стосовно тієї "еліти", складеної переважно з колишніх комуністів, яка очолила Україну на початку 90-х. Навіть прохання про реабілітацію він не подавав: "Мене реабілітували у 1993 році. І то написав листа голова нашого міста, без мого відома написав листа про реабілітацію мене".
Пристрасна громадянська лірика цього часу несе виразний відгомін поезії Шевченка, творчість якого на все життя лишалася для Гнатюка недосяжним взірцем: іноді це спорідненість тематична, іноді – також й інтонаційна.

Із циклу
ПРАВДА-МСТА
(З вогню Тарасового слова)
Любіть її... Во время люте.

Любіть її — не вірте суєсловам,
У лютий час запроданства — любіть,
Не завдавайте болю їй ні словом,
Ні помислом, що ранить мимохіть.

На зло усім: і лживим патріотам,
І ворогам — любіть її, святу,
Любіть, як матір, кинуту під плотом,
Чи віддану на поглум сироту.

Сам Бог велів любити Україну —
Нещасний край манкуртів і заброд, —
Любіть її не ідолопоклінно,
А як життя,як долю, як народ!

Хай оскверняють ниці фарисеї
Її ім'я і пам'ять лихоліть, —
Любіть до смерті й, гинучи за неї,
Своєю кров'ю — волю освятіть
28.VII.1993
...................................................................

* * *

Надломані й надщерблені душею,
Дарма шукають голосу свого, —
Невже вони не відають того,
Що їхній час — потойбіч, за межею
Життя, в людській ненависті й хулі,
У правді суду — Божого й людського? —
Як глухарі — не слухають нікого,
Хіба себе, звеличених у злі.
А час не жде й не кане на орбіті,
Він бачить їх у марній суєті, —
На зміну їм народжуються ті,
Що возродять очищення у світі.
І буде суд і кара над всіма,
Вже звівся Вершник, ставши на стремено,
Він назове усіх їх поіменно —
Ніхто не буде прощений. Дарма.
15.II.1998

* * *

Усе. Прокинулись зі сну.
Протверезіли від облуди.
І з болю, скинувши полуди,
Чолом — об дійсність кам'яну.

І знов, як завжди, на розпутті
Глухого часу, мов сліпці,
Сліпої долі навманці
Шукаєм, Господом забуті.

І знов самі не доберем
За ким іти нам, неосудним:
Чи то за гетьманом облудним,
Чи за сліпим поводирем?
1.VI.2001

ЧОРНИЙ ХІД

Задихані з незвичної ходьби,
Ідуть, не в силі стримувати люті, —
Вже судороги зводять їх, аби
Перекричати осуди почуті.

Колонами. Ікони — як щити.
Збунтовані й нацьковані на Папу.
Ідуть, готові кожного змести
Чи навкулачки кинутись з нахрапу.

Ідуть, немов на заклик сатани.
Покинули і печі, і начиння...
Прости їм, грішним, Господи: вони
У безумі не відають, що чинять.

Чужі попи провадять їх, сліпих.
Брутально. По-московському. Як п'яні.
Так страшно схожі злобою на тих,
Що на Христа чигали в Гетсимані.
8.VI.2001

У громадянській ліриці Івана Гнатюка із творами, писаними, так би мовити, "на злобу дня", сусідять й інші, з історіософськими мотивами, чи з мотивами спогадів. У цей час відходять у вічність багато друзів та знайомих поета ще колимських часів, зокрема Патріарх Володимир (Романюк): "Володимир – то ж мій товариш із 1953 року. За місяць до смерті він був у мене в Бориславі. Він до мене часто приїжджав, і я в нього бував. Я ж мав виступати на його могилі, а митрополит Філарет від духовенства. А, між іншим, коли засновувався КУН, то йому подзвонили, що націоналісти збираються в КУН, а він – це мені сам Патріарх сказав: "А Іван Гнатюк там буде?" – "А ми не знаємо, хто то". – "То що ви за націоналісти, як ви не знаєте Гнатюка?". Отаке сказав. Та, люди добрі, переживіть, що я пережив... Я один залишився, нема нікого з моїх друзів, що були зі мною, жодного. До мене не раз приїжджали прощатися – і той самий Патріарх, бо я ж умирав багато разів. І я всіх пережив…"

ПОМИНКИ
Пам'яті мого побратима
Миколи Боришкевича


Відходять друзі — тихо, непомітно,
А з ними — біль і пам'ять Колими, —
Я сам-один — з негодами й людьми,
Знеболений і стужений самітньо.

Нема з ким горя випити навпіл,
Ні поділитись думами важкими, —
Як з рідними, прощаюся із ними,
Сідаючи на поминках за стіл.

Вже не почую їхньої любові,
Що заживе і в пам'яті, мабуть,
Лише таємні сейфи збережуть
Їх імена та справи особові.
1.VI.1999

З історіософської лірики особливо хотілось би виокремити цикл "Дух одвічної стихії", присвячений повстанцям, що боролися за українську незалежність, головно – бійцям УПА:

З циклу
ДУХ ОДВІЧНОЇ СТИХІЇ

* * *

Безслідно зникнуть блазні та витії
Німі актори жестів та гримас,
І тільки дух одвічної стихії
Пребуде, Богом зісланий на нас.

Ще в чорні дні татарського потопу
Він захистив нас, вивівши з біди,
Підпер плечем знесилену Європу,
А другим — силу дикої орди.

І хоч були поразки та руїни,
Тяжкі роки неслави та хули,
Але щоразу в лоні України
Його потуги зріли і жили.

Не в тому суть — правдивий чи містичний,
Адже правдива містика — не міф, —
Цей дух стихії — сказано — одвічний,
І духу ще ніхто не переміг!

Допоки світу — він не постаріє,
Утілений в привілля степове, —
Дух волі — дух одвічної стихії,
Що в заповідях нації живе.
12.11.1993

ХОЛОДНИЙ ЯР

Той священний поголос — як хресний
Хід на прощу в зливу чи жару:
Повідають люди, що воскресли
Месники в Холодному Яру.

Чорний ліс — як зашморг на горлянці.
Б'є у дзвони Мотрин монастир.
Пішо й кінно сходяться повстанці,
З крісами й шапками набакир.

Йдуть, хоч, може, кинувши за ґрати,
Ворог знову їх порозпина, —
Тільки й втіхи — двічі не вмирати,
А за волю — смерть їм не страшна.

Присяглися битись до загину,
В битві смерть — не зрадницька напасть,
Хто життя віддасть за Україну,
Тому Бог сторицею воздасть.

Вже вогонь дійшов до Чигирина,
Ціле Подніпров'я у вогні, —
Будь-що-буде — слава ж не загине,
Чи жива, чи мертва на коні.
11.ІI.1993

ЗАПОВІТ

Прости мені, синочку, що в прийдешнє
Пишу тобі листа як заповіт:
Хай Бог тебе спроваджує у світ —
Вітрильника у море безбережне.

Прости, що я покинула тебе,
Йдучи назустріч смерті. Як загину —
Лишу тобі свій біль і Україну,
Все інше, мабуть, ворог загребе.

Ти народився потайки, у схроні.
Без повитухи. Наче в гробівці.
І лиш повстанці, білі, як мерці,
Приймали роди в зціплені долоні.

Вже батька не було тоді... Прости
Він бився до останнього набою.
Як на покуті, мучився тобою
За біль твоєї долі-гіркоти.

Прости, що ми невчасно, мимоволі
Дали тобі життя, й не дорікай,
Якщо і я, боронячи наш край,
Зустріну смерть у битві чи в неволі.

Не знаю, чи мені ще пощастить
Колись тебе побачити, мій сину:
Куди не ткнуся — ворог без упину
Услід за мною нипає щомить.

Нехай цей лист, як виростеш без мене,
Тобі напуттям буде у житті:
Будь вірний, сину, визвольній меті,
Не зрадь її ні духу, ні імення.

Цей дух, як віщий голос божества,
Провадить нас, витаючи над нами,
І поки будем гнані ворогами —
Затям: найбільший ворог наш — Москва.

Мені не страшно вмерти за свободу
І ти не бійся смерті-забуття, —
Ти народився вільним, і життя
Твоє — це воля рідного народу!

Якщо ж, не доведи, мов таїну,
Хоч подумки ти зрадиш Україну,
Я навіть з того світу — неодмінно! —
Прийду до тебе, сину, й прокляну.
9.ХII.1992

ШЛЮБНА НІЧ

І треба ж так — до наготи
Сп'янілих душ, як заборону,
Сто літ в невидимості схрону
Красу кохання берегти!

І, пам'ятаючи про вимір
Змагання, загнаного в схов,
Горіти помстою за кров
І муки вірних побратимів.

У самозреченні, удвох,
Щодня з непевністю віч-на-віч,
Не перемовитися навіть
Про те, що спалює обох.

Сто літ — останні могікани
В саможертовній боротьбі —
Чи ж варто тлумити в собі
Той біль, що й в зреченні не кане?

Наївно вірити у шлюб
І ризик, взятий на поруки, —
Церковне таїнство їх злуки
Не втолить виспрагнених губ.

Утім, життя несповідиме,
І шлюбна ніч — не без кінця, —
Дійшли до схрону з-під вінця,
А ворог — назирці за ними.

І миттю визначено ціль
У проріз люка — хай поткнуться!
Повстанці й мертві не здаються,
Прошиті кулями суціль.

У самозреченні, як завше,
Зайнявши вигідні місця,
Стояли в битві до кінця,
Так і загинули, побравшись.

Пліч-о-пліч, наче під вінцем,
В огнем охопленому схроні, —
Останні постріли — у скроні,
Аби не здатися живцем.
20.XII.1992

* * *

Вони сиділи втрьох. Вже неживі.
Озброєні й підперті під стіною.
Три дні — щоб не воскресли — після бою
Їх стерегли зловтішні вартові.

Всі три в стрілецькім строї. Молоді.
В синцях і саднах — били ж мародерці.
Сиділи — кожний з кулею у серці,
Німі й незрушні — судді на суді.
15.11.1993

ВЕЛИКДЕНЬ

Повстанська фотографія — луна
Крізь відстань часу, видима й конкретна,
Така в своїй суворості хмурна
Й перейнята непевністю, як Етна.

Великдень в лісі. В лісі і в душі.
Загін повстанців з вираженим болем
Навсторожки завмер в «Отченаші»,
Стиснувши зброю, наче перед боєм,

І вже піввіку зімкнуто стоїть
Над збитим з гілля столиком святковим,
Як і тоді, готовий самохіть
За волю вмерти з іменем Христовим.

Повстанська фотографія... Чота
Чи, може, рій, не ставши на коліна,
Благовіщає, зціпивши уста: —
Христос Воскрес — Воскресне й Україна!
6.1.1993
Востаннє редагувалось Олександр в 05 січня 2012, 10:18, всього редагувалось 1 раз.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Іван Гнатюк: талановитий і... майже невідомий.

Повідомлення Олександр » 05 січня 2012, 10:15

Повертаючись до теми таборової і "навколотаборової" тематики у творочості Івана Гнатюка 80-х років, варто нагадати, що саме в цей час він редагує свої власні вірші, написані у таборах та одразу по виході з них. Вони вже неодоразово цитувались вище, а тут я хотів би навести триптих "Притча про жертовність", де поет торкається питання страшного морального падіння людини у ту нелюдську добу:

ПРИТЧА ПРО ЖЕРТОВНІСТЬ
Триптих

1. МАТИ

В ім'я ідеї — матір до стіни,
Перед холодне дуло карабіна.
Але в очах — ні жалю, ні вини,
Його душа — як статуя камінна.

Дивився в рідне пасемко сивин —
І цілився у цяточку на лобі.
...Голгофа. Хрест. І він на ньому — син,
Розіп'ятий у маминій жалобі...

В ім'я ідеї, зціпивши уста,
Наводив дуло — холодно і строго.
А мати, наче здійнята з хреста,
Навпошепки молилася за нього.

2. КОХАНА

Він дихав нею, він боготворив
Її, святу, довірившись, як долі,
Й не стямився, як сумнів мимоволі
Закрався в душу й лиха натворив.

Той сумнів був сильніший за любов,
І він в ім'я великої ідеї
Доніс верховним ідолам на неї,
Доніс — і сам за жертвою прийшов.

Але вона без осуду і зла,
Побачивши в очах його тривогу,
Закохано всміхнулася до нього
І на жертовник — з усміхом пішла.

3. САМОПОЖЕРТВА

Яке життя — така йому і шана.
Тут не зарадить жодний компроміс.
Була у нього мати і кохана,
Але він сам у жертву їх приніс.

Не поступився совістю своєю
(Давав же сина в жертву Авраам) —
Він цілий світ оддав би за ідею,
В ім'я ідеї згинув би і сам.

Але якось, побачивши, що руки
Його в крові — й ні роду, ні сім'ї,
Він сам себе ізгарячу-розпуки
Приніс у жертву ідолам її.

В ім'я ідеї — з кров'ю на руках
Він каїном пребуде — у віках.
27—28.Х.1987

І, на завершення, про родинну лірику. У 1990 році поет зазнає важкої особистої втрати: помирає його матір. По її смерті Іван Гнатюк створює пронизливий цикл "Пісня вічної туги", поезії якого, на мою особисту думку, належать до найкращого з-поміж написаного ним. Кількома віршами циклу я й завершую цю частину допису:

З циклу
ПІСНЯ ВІЧНОЇ ТУГИ

* * *

На сто кілометрів прослалось мені
Скорботне подвір'я од брами до хати,
Іду, неспроможний його подолати,
Й під хатою падаю в лемент рідні.

Де ж мати — даремно шукаю очима,
Такий безпорадний — осліп і оглух,
Лиш чую, як в серці, спираючи дух,
Остання надія вмирає незримо.

Вінки під стіною стоять, як щити,
Я знаю: вони не захистять нікого...
О Боже! Як важко дійти до порога,
Дай силу мені той поріг перейти.

* * *

Усі поснули. Ніч. Як добре — що поснули.
Ми з матір'ю самі — ніхто не заважа.
Віч-на-віч (що нам смерть?) говорим про минуле
Її життя, давно оплакане, на жаль.

Ми подумки його здіймаємо з розп'яття,
Лиш я і мати — вдвох (який важкий тягар!),
Якби було знаття — то хоч би маслосвяття
Відправили йому, розп'ятому задар.

Заснула мати. Спить. Я гладжу її руки,
Холодні, наче лід. Потріскують свічки.
А ніч стоїть з хрестом останньої розлуки,
Очікуючи дня, що йде звіддалеки.

* * *

— Мамо! — й німію, аби не збудити матусі,
Мовчки — самими очима — над нею кричу,
Так, як в неволі, бувало, завмерши у скрусі,
Гострими спазмами болю кричав досхочу.

Линув до неї, забутої в струсах епохи.
Зболений, прагнув полегшити долю її, —
Плачу і каюся, що не полегшив хоч трохи
Маминих мук, запроторений в муки свої.

Пізно, мабуть, сповідатися мамі, простертій
На похоронному ложі, тим паче — при всіх, —
Тільки й прощення, що бачив за добу до смерті,
Ніби відчув, що повинен спокутати гріх.

* * *

Натерпілася — може, й тому так раптово померла,
Змилостивився Бог, упокоївши душу її, —
Хай же пам'ять про неї в життєвій крутій течії,
Поки світу й життя, височіє, неначе Говерла.

А терпіння її, що мовчазно несла, як хреста,
Хай і буде хрестом — ми поставим його на могилі...
...Мов на мить прилягла по роботі — й устати не в силі,
Непорушно лежить, затиснувши безкровні уста.

* * *

Постійте, люди, не спішіть,
Не забивайте домовини, —
Ті цвяхи в маминій душі
Болять мене до серцевини.

Тихіше стукайте по них —
Уже нема куди спішити, —
Я хочу в пам'яті хоч штрих
Живої матері лишити.

* * *

Хто так б'є грудками віко гробове,
Мов камінням душу і мені, і мамі? —
Та ж вона, як пташка, серед нас живе,
Випурхнувши з тіла, іцо лежить у ямі.

Боже, як бездушно гупають грудки!
Кулаками в груди... Боляче, матусю?
Час поміж гробами ходить навпрошки,
А мене минає — не поворухнуся.

Вже нема нікого — зникли в суєті.
Я стою й про віщось думаю насилу.
Тільки й того часу —напис на хресті,
Вкопаному кимось в мамину могилу.

* * *

Тиша надгробних скульптур —
Марно в їх душі кричу я, —
Хоч головою об мур
Бийся — ніхто не почує.

Десь паротяг віддалі
Крикнув, проходячи мимо...
Всі ми належим землі,
Але життя — незнищиме.

Може, і плакати — гріх...
Хто переможе природу?
Мамо! Ти в думах моїх
Житимеш з роду до роду.

Вірмо святій таїні:
Всі ми у Господа — слуги.
...Мамо, ти будеш мені
Піснею вічної туги.
1990
Востаннє редагувалось Олександр в 05 січня 2012, 10:19, всього редагувалось 1 раз.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Іван Гнатюк: талановитий і... майже невідомий.

Повідомлення Олександр » 05 січня 2012, 10:15

У середині-другій половині 80-х, з початком "Перебудови", поступово слабшає цензура, з`являється можливість писати правду про страшне лихоліття сталінських часів, про жахи тюрем і таборів, які поет сам пережив. Та приходить і нове, страшне горе: Чорнобиль... Чорнобильська тема проникає у пейзажну лірику Гнатюка, додаючи їй темних кольорів і мотивів смерті:

СОСНИ

Дарма, що в лісі холодно, — іду,
Цілую кожну сосонку очима, —
Він пережив чорнобильську біду,
Але його краса неопалима.

Ті чорні сосни — я їх обмину,
То жертви радіації — вже мертві...
Ось білочка стрибнула на сосну,
Можливо, теж призначена тій жертві.

А онде крук дрімає на сучку,
Навшпиньки шелест ходить по гущаві...
Я відслоняю тишу сторожку
Й молюсь на сосни — бані величаві.

Той ліс — немовби замкнутий собор,
Моя молитва кане в безгомінні,
А мертві сосни тихо, як дозор,
Стоять, завмерши в чорному одінні.
29.Х.1987

ЗИМОВИЙ НАЧЕРК

Столітній крук на дубі нерухомо
Сидить, як йог, — байдужий до всього.
А дуб усох. Чорнобиль, мов сірому,
Приніс у жертву долі і його.

І він згорів — без полум'я і диму,
Страшний, як труп, хоронений в чуму.
...Про що той крук задумався — про зиму
Чи про життя, відпущене йому?
29.11.1990

Чорнобильскій темі присвячено й окремий цикл "Судний час", декілька поезій з якого наведено нижче:

З циклу
СУДНИЙ ЧАС

* * *

Все так негадано звершилось,
Вогонь з реактора — як змій, —
І світ потрапив у немилість
Страшного атома. Амінь.

Амінь — надіятися всує
(Хай прийде царствіє твоє...):
Ніхто нікого вже не чує
І сам себе не пізнає.

Куди подітися? (Глаголю:
Покайтесь — внемліть — не грішіть!)
Ми так повірили у долю,
Як у незайманість душі.

(Молітесь, сказано, і віра
Спасе вас!) — буде і одвіт:
Страшного атома, як звіра,
Чорнобиль випустив у світ.

* * *

Що Божий день — одне й те саме:
Непевність в завтрашньому дні, —
Неначе привид у вікні,
Стоїть Чорнобиль перед нами.

Ще неосмислений — як час,
Що даний нам на покаяння, —
Можливо, Господом зарання
Він був рокований для нас.

І ми в невіданні, завмерши,
Чекаєм судного кінця,
Дарма, що іменем Отця
І Сина суджені уперше.

Ми чуємо, як він гряде
На велелюдне перехрестя, —
Ніхто у день його пришестя
Не заховається ніде.

* * *

Ще рано нам у спомини іти —
Душа в любові нігди не старіє,
А щодо літ з осадком гіркоти,
То нам вони привиділися, мріє.

Ми ж нереальні — вигадані, ми
Не визнаємо часу над собою,
Беззахисні і кривджені людьми,
Як придорожні квіти звіробою.

Хто хоче рве чи топче мимохіть —
Такі вже наші звичаї й закони, —
Над нами час із заступом стоїть,
Як мародер з чорнобильської зони.

А ми живем — звикаємо до лих
(Нехай Господь на милість їх оберне!),
Ми у любові молимось за них,
За всі людські чорнобилі і скверни.

* * *

Ніч — у світі темно й безгомінно,
Тільки зорі — душі — мерехтять, —
Все завмерло — мов на Україну
Німо сходить Божа благодать.

Заховаймось в тишу, як в траншею,
Може, в ній спочинемо хоч мить...
Спить Чорнобиль, приспаний олжею,
Як в гіпнозі: велено — і спить.

Сплять стовпи край битої дороги
І дроти — чорнобильські, мабуть, —
Не шматуймо серця — хай тривоги
Хоч вночі — навсторожки — заснуть.

* * *

Хати в снігу — мов іграшки із вати,
Чекають свята вікнами й дверми, —
Хтось, може, прийде й нам колядувати,
Не боячись ні свідків, ні зими.

По-давньому — з вертепом чи звіздою,
Чи просто так, як серце повелить,
Заколядує весело — й святою
Колядкою всю хату звеселить.

І буде сніп на покутті, і сіно,
І калачі, і свічка на столі,
І затишок на цілу Україну,
І наше свято в рідному теплі.

І буде в нас ялинка серед хати,
І буде щастя, зрошене слізьми...
Хтось, може, прийде й нам колядувати,
Не боячись ні свідків, ні зими.

* * *

Ідуть роки — скорботні пілігрими,
Лишаючи лиш спомини-хрести
І плач у серці. Господи, прости,
Якщо ми грішно тужимо за ними.

Що ж діяти: любов — несповідима,
Як Божа путь, — вже близько до мети,
Куди усім нам суджено прийти
Й за пругом часу зникнути незримо.

Нас не страшить Харонів перевіз —
Земну юдоль покинемо без сліз,
Ачей же ми не перші й не останні.

Мов каторжники, звільнені з оков,
Благословивши вірність і любов,
Ми перейдем у вічну первозданність.
1987—1989
Востаннє редагувалось Олександр в 05 січня 2012, 10:20, всього редагувалось 1 раз.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Іван Гнатюк: талановитий і... майже невідомий.

Повідомлення Олександр » 05 січня 2012, 10:11

80-ті роки у творчості Івана Гнатюка стали перехідним етапом від "парнаського" періоду 70-х до поезії 90-х, позначеної переважно громадськими мотивами. Ще з початку 80-х поет практично перестає користуватись канонічними строфами, і зокрема – сонетом. Втім, у цей час тематично у його поезії продовжуються всі основні лінії попереднього періоду: пейзажно-настроєва лірика, поезії на теми культури, любовна та родинна лірика.
Пейзажно-настроєва лірика цього часу позначена тими ж настроями, і тією ж яскравою образністю, що й раніш:

* * *

Здавалося, хмари — сакви повстяні —
Набрякли дощами й не висхнуть ніколи,
І раптом прорізався овид навколо
І небо над ним зацвіло вдалині.

Стряхнувши вологу, дерева й кущі
Вже віття відводять угору, й поволі
Ворони, промоклі й голодні, у полі
Кружляють і крячуть по довгім дощі.

Вже сонце, одягнуте в світлий муар,
Засяло, як образ поганського бога,
І я, мов язичник, молюся до нього,
Насилу його дочекавшись з-за хмар.

Так легко на серці — ні туги, ні мли,
Ущухли дощі — і спогодилось в ньому, —
Вже й смуток, як відгук далекого грому,
Останні хмарини — за пруг понесли.
11.VII.1985

* * *

Ставок, і верби в дзеркалі води,
І жабуриння, й тиша первозданна,
І крекіт жаб, що збуджено сюди
В єдиний хор зібралися ще зрана.

І гайвороння в гніздах на гіллі,
І сонний гай, і свіжість прохолоди,
Як мило тут, на клаптику землі,
Ще збереглась ідилія природи!

Ще не один завзятий риболов
Над цим ставком душею відпочине,
Тут навіть час, що лине стрімголов,
Пливе собі, як виводок качиний.
16.VІ.1987

До цього ж часу відносится й ціла низка поезій на теми культури, теми творчості, серед яких і відома поезія "Гете. Трилогія пристрасті":

НАТХНЕННИЦЯ
Т. Я.

Вона прийшла, стривожена як лань,
Прийшла — й немов розтанула в музеї,
Де вид скульптури, схожої на неї,
Стиснув їй горло спазмами ридань.

У тій скульптурній схожості — немов
Сама з собою стрілася віч-на-віч:
Обидві — ніби викапані, навіть
Незримий біль у бронзу перейшов.

Скорботний бюст із назвою «Печаль»,
Внизу — імення скульптора, звичайно...
Якби могла, кричала б до відчаю,
Та занімів у бронзі той відчай.

О, як її, бувало, на льоту
Пекли, мов іскри, погляди зухвалі,
Коли вона, позуючи у залі,
Ховалася в цнотливу наготу!

Від тих зухвалих поглядів не раз
Все тіло їй, здавалося, горіло,
Як в опіках, було у них і тіло,
І почуття, чутливе до образ.

Та був між ними погляд і такий,
Що грів її до млості, до знемоги,
Вона чомусь губилася від нього,
Тремтіла, як від дотику руки.

І як не опиралася йому,
Його тепло манило, як заласся,
Усім єством навстріть йому тяглася,
Хоч і сама не відала чому.

Вона, як у насланні, перейшла
В його любов і творчу одержимість,
Адже вони — єдині, неділимі,
Як у польоті птаха два крила.

Вона йому являлась в божестві
Краси й натхнення — в творчості щоденній,
Її любов народжувала геній,
А з ним його шедеври світові.

Та люта смерть, як прірва в течії,
Перехопила подих їх кохання,
І ця «Печаль» — то біль його прощання,
Відлитий з бронзи в образі її.

Вона прийшла, стривожена як лань,
Прийшла —і й немов розтанула в музеї,
Лиш біль скульптури, схожої на неї,
Стоїть у горлі спазмами ридань.
17.V.1985

ГЕТЕ. «ТРИЛОГІЯ ПРИСТРАСТІ»

Ця запізніла пристрасть — то страждання,
Що сколихнуло весь Марієнбад, —
Він не боїться осуду: остання
Любов — сильніша першої стократ.
Чи ж винен він, що серце не старіє
І що любов приходить, як стихія?

Вже сімдесят минуло, а душа —
Як в юнака, він сам тепер — як Вертер
Адже любов і мертвих воскреша,
І не дає ні жити, ні померти, —
Життя і смерть немовби на двобій,
Не раз віч-на-віч сходяться у ній.

І він у тій любові, одержимий,
На волоску між смертю і життям,
Мов на хресті розіп'ятий між ними,
Конає в муках пристрасті, хоч сам
За біль сльози чи усмішки Ульріки
Спинив би мить і мучився б вовіки.

Він зболено витатиме, як птах,
У нездійсненних мріях і любові,
Останній поцілунок на устах
Горітиме і в темряві гробовій, —
Його любов не згасне й не згорить,
Хіба в душі зупиниться, як мить.

Його любов — як музика, як пісня,
Народжена у щасті і в журбі.
Така свята й непізнана, хоч пізня,
Як таїна, захована в собі, —
Невже на схилі віку через неї
Він в пристрасті згорить, як у Помпеї?

Вже третій рік він мучиться у ній,
Німіючи в задумі і скорботі, —
Його любов, як повідь навесні,
Що раз, то більш бунтується у плоті
І, чуючи покликання своє,
«Трилогією пристрасті» стає.
20—21.Х.1985

У середині 80-х створюється і останній великий цикл інтимної лірики Івана Гнатюка – "Первозданність", низка віршів якого (як і написана у цей самий час поезія "Везувій") належать, на мою думку, до найкращих сторінок його творчості:

З циклу
ПЕРВОЗДАННІСТЬ

ПАВУТИНКА

Ти так його, неначе мить,
Ловила похапки, навгинці,
Того листка, що мимохіть
Завис на білій павутинці.

Навіщо здався він тобі,
Сухий, пожухлий, — просто диво,
Ти з тим листком — у ворожбі
Ішла, замріяна щасливо.

Ти так несла його — немов
Щось таємниче, аж сіяла, —
Та павутинка — то любов,
Що наші душі поєднала.

Та павутинка у твоїй
Руці міцна була — як жила, —
Мабуть, немарне ти на ній
Про щось так щиро ворожила.

ЛИСТ

Той час іде — як на аркані,
Надворі вітер і сльота,
А я в тривожному чеканні
Сиджу, чекаючи листа.

А я один — як на відшибі,
Сиджу, заціпивши уста,
Сиджу і сам собі на шибі
Пишу жаданого листа.

Пишу, щоб завтра надіслати.
Уже на вечір поверта.
Невже і нині я, заклятий,
Не дочекаюся листа?

Вже впали сутінки. Чого ж ти
Мовчиш? Вже північ! Глухота.
Всю ніч, зневірившись у пошті,
Я гірко ждатиму листа.

НІЧНИЙ ЕКСПРОМТ

Вже скоро день. А ніч така погідна!
А на душі... про душу я мовчу.
Всю ніч тобі я снитимуся, рідна,
Такий у сні щасливий — до плачу.

Я й подумки тебе не потривожу,
Свій біль в собі ховатиму живцем!
Лиш усміхнусь, німіючи від дрожу,
Лиш усміхнусь — знекровленим лицем.
3.IX.1985

* * *

У німій задумі, як в алеї,
Я шукаю затишку собі, —
Так мені без ніжності твоєї
Холодно в самотності й журбі!

А безсонні ночі як пустелі,
Їх у снах — і то не перейти,
Я, немов прикований до скелі,
Жду твоєї ласки й доброти.

Щось в душі немовби обірвалось,
Щось в душі — немовби одцвіло! —
Жду, коли ти ніжно, як бувало,
Покладеш хоч руку на чоло.

СЛЬОЗА

Ти так злякалася сльози,
Так гірко каялась за неї,
Немов життя на терези
Поклала слабістю своєю.

І, щоб не вразити мене
Болючим виразом кохання,
Сховала біль її в страшне,
Як ніч на цвинтарі, мовчання.

І я почув тоді, що в ній,
У тій сльозі, моя провина,
Що через неї ти мені
Й покуту винести повинна.

...Давно спокутана на мить
І те мовчання безіменне,
А в серці й досі ще болить
Сльоза, пролита через мене.

МИТЬ

І знову ми обоє наодинці,
Для нас та мить — свята, як таїна, —
Так покрадьки, по краплі, по хвилинці
Ми цілу вічність вип'ємо до дна.

В житті чи в мрії — нам аби віч-на-віч,
Як пісню, мовчки слухати цю мить
І в забутті не зглянутися навіть,
Коли вона пісенно пролетить.

Лиш тінь її мигне перед очима,
Так образно і боляче, як схлип, —
Ця мить — немов повітря: невидима,
Та ми без неї й дня не прожили б.

* * *

Минають дні — без вражень і забар,
Один за одним — наче пілігрими,
Я ж дні і ночі тяжко, як різьбар,
Різьблю у слові тугу невмолиму.

Я вирізьблю її у наготі
Твоєї вроди — світлу, первозданну,
Відтворю в ній так зримо, як в житті,
Красу тонкого профілю і стану.

Я виведу твій голос, оживлю
Твою усмішку, — вирізьблю, як мрію,
І сам у ній, в цій тузі, без жалю
Спалю себе чи болем занімію.

* * *
Вогненним дивом блиснуло плече
І дзеркало, як сіно, зайнялося, —
Немов проміння сонячне, тече
З-під гребеня густе твоє волосся.

Так зримо ти привиділась мені —
Твоє плече, і дзеркало, і гребінь,
Що й необачний місяць у вікні
Завмер і задивляється на тебе.

ДОЛЯ

Сутінки вечірньої кімнати.
Невловимі вогники в очах...
Мрієчко, ну як тебе пізнати —
І земну, й небесну водночас?

Ти мені явилася у слові
Й душу, скам'янілу, мов скала,
Первісною ніжністю любові
Мимохіть зігріла й опекла.

Ти мені явила в ній неждано
Первозданність мудрості й добра
І таку жіночість первозданну,
Що й в обіймах смерті не вмира!

В тій любові муками Тантала
Ти мене не спалиш — правда, ні? —
Ти явилась мрією, а стала
Долею мені.
1984-1987

ВЕЗУВІЙ

Хіба їм до Везувію було
В ту мить, коли, не маючи рятунку,
Вони, немовби жахові на зло,
Зливалися в останнім поцілунку?

Під захистом тонюсіньких тунік,
Приречені й щасливі до нестями,
Як в забутті, зливалися навік
В одно єство і душами й устами.

І хоч вогонь ішов на них, як смерч,
І на очах їх канули Помпеї —
Вони в той час не думали про смерть,
В останню мить було їм не до неї.

Вони згоряли в пристрасті життя,
В любові, що скипілася в сльозу їх,
І та сльоза в екстазі забуття
Стократ була страшніша за Везувій.
16.VI.1986

Про родинну лірику мова піде трохи згодом...
Востаннє редагувалось Олександр в 05 січня 2012, 10:23, всього редагувалось 3 разів.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Далі

Повернутись до УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість


cron