4. Поезія другої еміграції. «Покоління Другої світової війни».
Поети повоєнної еміграції належали до трьох поколінь.
Найстарші з них – це або недобиті представники «Розстріляного Відродження» (Осьмачка, Багряний, Михайло Зеров (Орест), Барка…), або галичани, що без ентузіазму поставилися до приходу радянської влади (Нижанківський, Гординський, Кравців, Кедр, Лесич), або представники першої еміграції (Маланюк, Стефанович, Лятуринська, Мазуренко…). Всі вони вже склалися як поети у довоєнний час, і лише одиниці з них, такі як Барка чи Лесич, в еміграції різко змінили манеру письма, перейшовши на позиції крайнього модернізму, чим викликали захоплення критики.
Друге покоління – так зване «покоління Другої світової війни» – це поети, які з’явилися в літературі або безпосередньо перед війною, або під час самої війни, і які здебільшого почали активно публікуватися в таборах «переміщених осіб». Про їхні естетичні настанови – трохи згодом.
Третє покоління – це люди, що потрапили в еміграцію ще дітьми, і які, як творчі особистості, формувалися вже на Заході, під впливом західного літературного «авангарду». Це – «Нью-Йоркська група» і все подібне до неї…
Поети першого і третього покоління в уяві багатьох діаспорних критиків (і наших, що наслідують їх у цьому питанні) є єдиними репрезентантами повоєнної еміграційної літератури, тоді як представники «покоління Другої світової..» стають ніби втраченими для літератури людьми, творчість яких чи то ігнорується, чи то активно заперечується (якщо ігнорувати не виходить), причому з однаковим ентузіазмом як старшими критиками, типу Шереха, так і молодшими, типу Бойчука та Рубчака. У чому ж причина такого ставлення?
Ігор Качуровський, який є найяскравішим поетом свого покоління, і який є автором досі неопублікованої монографії про письменників «покоління Другої світової…» пояснює це так: «За небагатьма винятками старші на десять чи двадцять років од нас літератори належали до революційного прошарку попереднього покоління: вони прагнули щось шукати, реформувати, експериментувати. Олеся вони взагалі викреслювали з літератури, зеровський неоклясицизм – оголошували «леґендою», дивилися згори, як учителі на школярів, не тільки на нас, молодших, а взагалі – на все українське письменство; вигадували хто – клярнетизм, хто – сюрреалізм, хто – органічний стиль, а хто – велику літературу, розуміючи під великістю кількість написаного (не важко зрозуміти, що мова йде про Лавріненка, Костецького, Шереха та Самчука – О.О.). ‹…›
.. коли виступила на арену «нью-йоркська група», – це було якраз те, на що очікувала і чого жадала наша критика. ‹…›
Більше того: постала тенденція нас усіх, огулом ‹…› вилучати з літератури – так, ніби нас ніколи не було і не могло бути: від празької школи – понад нашу голову – робиться стрибок до нью-йоркської групи, що її, у свою чергу, вже перевершила у своєму аванґардизмі так звана київська школа».
А для поетів «покоління Другої світової війни» був властивий естетичний консерватизм, неприйняття лівацько-авангардних течій у мистецтві. Очевидно, не в останню чергу, через досвід життя в СРСР, де «буржуазні цінності», що з ними боролись західні ліваки, активно нищились. Та й нацизм їх не особливо толерував. «Ми всі (за одним виразним і двома-трьома гіпотетичними винятками) творили певну єдність у царині естетичного світогляду, амплітуда якого охоплювала простір від Олеся до Зерова» – пише Ігор Качуровський (виразний виняток – то Олег Зуєвський, звичайно – О.О.). На еміграції творчість деяких з поетів покоління зазнала впливу поміркованого модернізму (наприклад, в Остапа Тарнавського), хтось продовжував лінію парнасизму (найяскравішим прикладом тут є Ігор Качуровський), а хтось – Олеся та Сосюри (приміром, Андрій Легіт), а творчість інших підпадала одночасно декільком впливам. Та майже всі вони в очах «прогресивної» критики були не вартими особливої уваги (чого варта лише історія з укладанням антології «Координати»!).
Сумно, але такий погляд залишається доволі стійким, попри те, що твори багатьох поетів покоління видавались в Україні. Самому довелося (і не одноразово!) зустрічатися з висловлюваннями на кшталт: «та хто такий той Качуровський, коли є Богдан Бойчук!». Смішно і сумно водночас. Очевидно, що естетичний консерватизм представників «Покоління Другої світової війни» дратує і наших сучасних критиків анітрохи не менше, аніж свого часу діаспорних. Та чи повинні читачі наслідувати їх, а чи не варто самим почитати та зробити власні висновки? Думаю, що творчість найвидатніших представників покоління: Ігоря Качуровського, Бориса Олександрова, Остапа Тарнавського, Олекси Веретенченка та низки інших вартує окремих тем…
Борис Олександрів (Грибінський)
Присвята
Прочитай мої вірші сама на камінному березі.
Прочитай їх у серпні, коли тиха й прозора вода.
Коли хвильки малі йдуть на берег в безкрайому шерезі.
Прочитай мої вірші у ранньому вересні,
Як прийде самота...
Прочитай їх тоді, коли вогники світлої осени
Ледь займуться на кленах, коли стане ясніша трава.
Коли тьмяно жовтітимуть ниви притихлі, покошені,
Коли будуть займатись і танути в просині
Мої тихі слова...
Як сказати тобі…
А у тебе вже зморшки, помітніші зморшки щодень
Біля синіх очей, що до мене всміхались роками.
Як сказати тобі, що уже – від зеніту наш день,
Що вже мало пісень, і що довшають тіні за нами?
Як сказати тобі, що ти знаєш, єдина й сама,
Що ти знаєш сама, і слова – надокучливі кліші.
Тільки зрідка в очах промайне в тебе туга німа
На хвилинку, на мить – і тоді вони ще ласкавіші?
Як сказати тобі, що для тебе я трави стелю,
В пісні золото ллю, наші будні прикрашую в шати?
Як сказати тобі, що тебе я незмінно люблю,
Як сказати тобі, що не треба нічого казати?
***
Не боліти за марні згуби,
Не двоїти свої страждання.
Треба вміти, стиснувши зуби,
Умирати ледь-ледь зарання.
Без тривоги скидати пута
Цього світу. Хай тонуть лотом
Щоб жорстока, костиста, люта
Не сміялась беззубим ротом,
Не раділа з твого безсилля.
Тож як сонце заблисне раннє,
Посміхнися через зусилля,
Це зусилля твоє – останнє
Час
День зачах у мареві смеркання.
Впала в море крапля. Тишина…
В безвісті космічного єднання
Ти одна
одна –
одна –
одна…
Ти одна, людино. І печальний
Колокруг – і душ одвічний щем.
Тихо віє вітер проминальний
Яснооким нам, що проминем…
Остап Тарнавський
Вікно
Така проста, звичайна річ – вікно,
а скільки змісту в цім короткім слові.
Нові світи, небачені-казкові,
то відчиня, то зачиня воно.
В задушливій кімнаті ми ждемо
на щось, що прийде, наче вітру повів,
чого не висловити в людській мові,
про що замріяли давним-давно.
І вся надія – у малім вікні,
що темну келію зміня в світлицю
і розкриває всім – тобі й мені,
незгаданого світу таємницю.
Та тут же хтось підказує водно:
сама людина – це у світ вікно.
Втеча
Мов блудний син, я втік перед тобою,
схиливши голову, спустивши зір,
нездібний погляд піднести до зір,
шукати за дорогою ясною.
Блукаю по заулках, темнотою,
у порожнечі челюстей і дір,
розумній логіці наперекір,
щоб тільки не зустрітися з тобою.
І так ціле життя промандрувати,
зійти з дороги і блукать-блукати,
приреченого шляху не знайти!..
Та знаю, що скінчиться це блукання
і – без дороговказу, без шукання
дійду до тебе – до останньої мети.
Теодор Матвієнко
Літня година
Після холодних днів сльоти і мряковиння
Настав спокійний час години і тепла.
На мочарах низьких раптово ожила
Блискуча осока, трава зеленосиня.
Діброва зацвіла — простора темна скриня
Із розсипом по дну і міді, і срібла.
Від сонця де не де впаде тонка стріла
На папороті тло, на сочне лопушиння.
Десь угорі шумлять верхи дерев тісні.
Сприймає слух людський приглушені пісні,
Що обступили світ суцільною стіною.
Замшілих стовбурів високомрійний дзвін
Споконвіків веде мелодію без змін:
Це літа глибина шумує надо мною.
Без дощу
На вуличних дротах — пітних, аж мокрих, з ночі,
Досвітній час висить небесним полотном:
Це неповторний рух між дійсністю і сном
Підводиться із тьми в зеленому тороччі.
У затінках дерев і трав'яному клоччі
Раптовий сонця блиск ввижається зерном.
І ранок постає у шумах за вікном,
І мерехтить, мов став, тремтінням по узбоччі...
І репається ґрунт міцний на видноті,
І вигоряють впень опуклини круті,
І твердне з берегів колись міске багнище,
Рудіє, шелестить довколишня краса.
Дощів давно нема, мигтить одна роса;
І по земному дну пустинний вітер свище.