Олександр » 01 травня 2012, 08:39
P.S. Зі збірки "НАД СВІТЛИМ ДЖЕРЕЛОМ" (1948)
* * *
Коли реве алярм — вони рудого пса
Ведуть до бомбосховища з кімнати.
Мовляв, у псові расова краса,
Бо це створіння півсліпе й кудлате.
А в вас, жінки, нема нордійських рис,
І ви даремно вибігли з бараку.
Ви тільки «ости». Вас не пустять вниз,
Куди беруть валізку і собаку.
У надлюдини палиця в руці,
Як це й належить справжній надлюдині.
І він котрусь із вас ударив по щоці
І верещить, що ви прокляті свині.
Ви не відходите. Юрбою стоїте
І намагаєтесь благати і молити:
Невже вони не зглянуться на те,
Що хворі ви, що в вас маленькі діти?
В повітрі почина стогнати і густи,
І срібні хрестики розсипались в блакиті —
Неначе хтось намалював хрести
Для тих, що будуть бомбами забиті.
* * *
Глибина. І дно злотопіщане.
І вода прозора, наче скло.
Берегами, там, де сіно в'яне,
Ти ідеш купатись за село.
Роздивись: ніде нема нікого,
Все спокійно, любо навкруги,
Сонна тиша, замість вартового,
Стереже зелені береги.
За тобою тільки явір стежить
Та рогіз, похилений в воді.
І повільно, скинувши одежу,
Ти заходиш в воду… І тоді
З гущини рясного верболозу
Я раптово випливу в човні.
Крикнеш ти мені якусь погрозу,
Побажаєш всіх чортів мені.
Будеш ти розгнівана й сувора,
Але в гніві я впізнаю — сміх.
…А на дні — вода така прозора —
Я побачу пальці білих ніг.
* * *
Забрано від тебе соняшні надії,
Все, що мав ти — більше не твоє:
Вже твоїм багатством інший володіє,
А у тебе тільки посох є.
Бачиш? — хтось далеко ніби просо поле —
Не твої це мати і сестра.
Це вжода віє з-за Дніпра.
Інший косе не для тебе на широке поле
Прохолить сіно ранком біля ставу,
Вільно дише пахощами трав,
Хтось чужий цілує дівчину чорняву,
Що колись її ти цілував.
А коли на землю срібний присмерк ляже,
Місяць їм світитиме в гаю…
Тільки їй ніколи інший не докаже
Казку недоказану твою.
ОСІННІ СЕПТИНИ
Минала осінь. Ранки на селі
Були безхмарні, свіжі і прозорі.
На озері, на голубому склі,
Різьбилися в ліловій півімлі
Ліси в багряножовтому уборі,
І покривало тонко рунь і рінь
Мереживо сріблистих павутинь.
І ми при першім соняшнім промінні
Любили йти, не знаючи куди,
Через поля, задумані, осінні,
Де на іскристім, легкім павутинні,
Мов ланцюжок, лишалися сліди,
Де, під зідхання вітру тиховійне,
Не снились нам іще ніякі війни.
І досьогодні бачиться мені
Чудова осінь, смутком не сповита;
На сонних травах росяні вогні
І райдуга на золотій стерні,
На павутинні бабиного літа.
Щасливий час блукання без доріг,
Коли веселка стелиться до ніг.
З циклу СНІЖНІ СОНЕТИ
Я помилився. Взяв горою, вище.
Не переліз, а обминув тини.
І вийшов на забуте кладовище
Якраз, коли підходили — вони.
Я впав на сніг, в торішні бур'яни,
Де затишок від кулі і від хвищі.
А неминуче підповзало ближче
Гадюкою з нічної глибини.
Та що я міг зробити сам, без зброї?
В заметах метушились однострої;
Зірвався крик, і пролунав, і стих.
Ось інший крик і постріли зловіщі…
І зрозумів я, що на кладовищі
Товаришів розстрілюють моїх.
Востаннє редагувалось
Олександр в 01 травня 2012, 09:01, всього редагувалось 1 раз.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський