РЕЗЕРВАЦІЇ ДИКИХ ТРАВ
Усе меншає диких трав,
їх життєвий простір
немилосердно звужується.
Там, де вони буяли,
ростуть кам'яні ліси,
цибуля налаштовує стріли,
любомудрствує потайна капуста,
вилискують животами самовдоволені гарбузи,
моря картоплі затопили околицю,
у їх смарагдових водах
безкарно вершать
свої флібустьєрські справи
матрацні жуки з Колорадо.
Усе меншає диких трав,
а це означає,
що в одвічному протиборстві шлунка і серця
замагає шлунок.
Дикі трави, як індіанці,
мають свої резервації.
Їх витісняють на узбіччя доріг,
на пустирі й смітники міст,
у яруги й глухі канави,
котловани і глинища,
на стрімкі схили урвищ,
у пащі проваль,
у западини колишніх шанців,
на невдоби балок і косогорів –
у всі ті місця, де тіло землі
мічене пристрастями стихій –
земних і небесних.
Але й туди,
до їх усамітнень,
дотягується хижа лапа пожитку,
мордує металом і каменем,
рве бульдозерами,
прасує шинами автомобілів,
плюндрує і нищить.
Інквізиція в дії:
ще жива плоть диких трав
горить на вселенських кострищах
і в передсмертній судомі
відчайно пострілює
у свого немудрого ворога.
Останні пристанища диких трав
схожі на ґетто
періоду Другої Світової,
скупчення живого, що приречене на загибель.
І тільки нечисленні зухвальці,
біженці з рослинних Бухенвальдів,
втікачі з індіанських резервацій
забиваються в шпари землі,
у її складки, зморшки і тріщини,
схрони і схови,
у всі потаємні закутки,
а потім чимчикують гуртами
до маленьких станцій і полустанків,
тиснуться поближче
до блискучих залізничних колій,
аби на ходу скочити
на східці вагонів
і помчати у те манливо-далеке,
де флора незалежна від фауни.
Горопахи, вони ще не знають,
що поїзди у той край не ходять.
Лише найвідважніші та наймудріші,
ті, які щось відають
чи принаймні про щось здогадуються,
лишаються на місці,
воліють заплатити найдорожчу ціну
за терпке щастя повноти життя –
короткочасну пору цвітіння.
І коли нахраписта мармиза
мого велосипеда
несподівано вторгається
на їх духмяну територію,
тикається гумою
у цей милий,
усміхнений,
строкатий рослинний народ,
я натискую на педалі
і кажу йому – зась! Відпочинь.
Це моє Ельдорадо,
моя країна,
тут я дома.
Я пізнаю їх в обличчя:
сяючу пижму,
тендітну липучу смолку,
запашну материнку,
коров'як і чебрець.
Мої очі вихоплюють з гурту
парасольки валер'яни,
смолоскипи звіробою,
репродуктори мальви
і ще безліч інших,
тих, що знаю,
і тих, що не знаю.
Зір мій вільний,
слух відчинений,
руки мої незалежні.
Тільки тут
я відпускаю нерви на волю
і наближаюся до розуміння
задуму Вседержителя.
Я лежу просто неба,
хмари – медитації горнього розуму –
пливуть наді мною,
тіло моє омивають хвилі диких трав,
я відчуваю їхні ніжні дотики,
вони лоскочуть мені обличчя,
від їх запахів паморочиться в голові,
серце б'ється ритмічно і пружно,
звичайні слова віднаходять крила,
звільняються від пилу марнот,
світяться, як аметист чи топаз.
О поезіє,
дикоростуча квітко!
Тебе теж витіснено на узбіччя життя,
на околиці всеїдного світу,
який думає черевом,
уганяється за тимчасовим і другорядним,
кепкує, збиткується над тобою,
потоптує кованими чобітьми користі
і зачиняє в убогих оселях поетів,
пасинків немилосердної долі.
Поезіє,
самосійна дика трава,
насіння якої
випало з десниці Господа
тієї миті,
коли він сам подивувався
з власної вигадки.