Українська поезія, якої ми не знаємо

Re: Українська поезія, якої ми не знаємо

Повідомлення Олександр » 23 вересня 2011, 16:17

2. Галицька поезія міжвоєнного періоду. «Другим (після Праги – О.О.) поетичним осередком був Львів, де в тридцяті роки висунулося три поети, чия творчість, на мою думку, має не льокально-галицьке, а загальноукраїнське значення. Мова йде про Богдана Кравцева, Богдана-Ігоря Антонича та Святослава Гординського. (Четвертий представник генерації, Ростислав Кедр, хоча талантом цим трьом поетам не поступається, а знанням української мови їх, мабуть, і перевищує, - належить, на жаль, до категорії «непомічених»…).» - писав Ігор Качуровський у статті, присвячній творчості Святослава Гординського, що увійшла до «Променистих сильвет». Між тим, аж ніяк не можна сказати, що творчість усіх цих чотирьох поетів користується у нас достатньою увагою. Найбільше тут пощастило Антоничеві, чия постать є, здається, культовою серед галицької інтелігенції. Його твори видаються та перевидаються, причому в повному обсязі. Гординському та Кравцеву пощастило менше. Щоправда, у Львові ще в кінці 80-х видали «Барви та лінії» Святослава Гординського, які містили його ранні, найслабші в мистецькому відношенні твори (а саме так, схоже, думав і сам поет, судячи з того факту, що до власноруч укладеного «Вибраного» він умістив із них дуже небагато). Згодом, правда, видали і дещо з його більш пізніх і більш довершених творів. Але, принаймні, Гординський потрапив до 1-го тому вже згаданої «Історії української літератури», а от Кравців – чомусь ні. Але Кравцева хоча б видавали, і не раз, а от Ростислав Кедр як був, так і залишається «непоміченим»… Лише маленька журнальна публікація – і все! Між тим цей поет на мою (і не тільки на мою!) думку заслуговує на увагу читача. Сподіваюсь, що хоча б на цьому сайті згодом з’явиться достойна добірка цього, за словами Віри Вовк «маловідомого галицького поета»… Як і двох інших «галицьких неокласиків» - Гординського та Кравцева.


Святослав Гординський

З циклу «Холм»

II

А там, де плещеться води
Під подувом хвиляста смуга,
Списи монгольської орди
Виблискують потойбіч Буга;

Ті, що лишились там живі,
Схиляють плечі над плугами
І сіють просо татарві
Із гостроверхими шапками.

Там виє зголоднілим псом,
Блукаючи простором, вітер,
Там напувають кумисом
І кажуть смак його хвалити.

Звідтіль лиш часом, уночі,
Проб'ється хтось уплав крізь води
І довго, з жаху тремтячи,
Сказати слова він не годен.

V
Тут, на межі прапрадідних окраїн,
Де слави слід старої ще не щез,
Він став стрункий, одна з найперших стеж,
І з княжих башт зорить він у безкрає.

Він не забув, він досі пам'ятає,
Як гомонів простором брязкіт лез,
Як захід слав кривавий блиск пожеж
І як удар кришився Бурундаїв.

Ще не скінчилась лиховісна гра;
Але, як древнє, випнулась гора,
Вершки дерев гойдаючи на вітрі,

Над ними веж каміння вироста
І пружиться їх горда висота
Над чорну зраду і монгольську хитрість

Богдан Кравців

Зі збірки "ЗИМОЗЕЛЕНЬ"

Як птахи в далечінь, під бурю і під громи,
від рідних зір і гнізд відбилися давно ми.
Йшли повенню вогні. І задуми й доми
згаряли нам дотла — і далі ми з дітьми,
тікали далі в світ — як птахи — безупину ...
Хоч промінь спогаду, хоч мрій одну жарину
хотіли зберегти, голубити в серцях —
про край, про рідний наш! І завжди темний шлях
одводив далі нас, у далеч невідому...
Знайшли чужину ми, згубили путь додому.
І нині молимось, щоб знявся буревій,
щоб хоч дітей привів до рідних зір і мрій.

***

З урочищ і гаїв, із рідного привілля —
В чужину ідучи — узяв я жменю зілля,
і горсточку пісень, і жмут цілющих слів.
В дорожній клунок вклав і чаром перевив:
любисток і чебрець, шалвїї трішки й рути
про вроки і дання, від пристріту й отрути;
а надто ще листків гіркого полину.
Та стерлося все те у сумішку одну —
і нині гірчавінь на серці безустану ...
Зберіг окремо я лиш пучечку євшану:
щоб нюхавши його колись мої сини,
знайшли додому шлях, далекий та ясний.

Ростислав Кедр

Вірі Вовк на спогад пережитого

Щораз лягають в звалищах міста,
В крові й огнях прелюто мститься гріх
На дітях, стариках, жінках — на всіх!
Немов вселюдський гріб його мета.

Майбутнє криє нам імла густа,
Сьогоднішнє ж — пекельний глум і сміх!
Як шкірить зуби до кривавих втіх
Жадлива смерть! А решта — суєта.

Ах, кинути б всю гидь і кров, і лож,
Полинути б далеко, ген далеко
Від смерти і вогню, страшного горя,

Де піниться по скелях Черемош,
Де шумно клоняться вітрам смереки
І в хмарах снить прекрасна Чорногора!

За порогом

Відходить геть від нас і цей, і той
У дивну тишу, де церковні дзвони
Навіки мовкнуть, де і серце тоне
У самоті незглибній, де герой

Каліці рівня і дитині, що й
Кийка не втримає в слабкій долоні.
І найбистріші не доїдуть коні,
Куди відходить мовчки цей і той.

Так буде і з тобою! При столі,
Де келех пив ти на прославу долі,
Сусід загомонить про добрі вісті —

І враз замовкне! І прибліднуть всі,
Помітивши у повнім дружнім колі
Одне порожнє і холодне місце.

Мій Парнас

Переступаючи оцей поріг,
Я залишаю геть внизу все земне.
Усе буденне, пласке, злобне, темне.
Весь пил і бруд моїх трудних доріг.

Переступаючи оцей поріг,
Я кличу впертим будням: Геть від мене!
Оце ступаю в царство Муз священне
Високих дум і витончених втіх.

Сповняються тут келехи пінисті
Вином поезії, і квітка синя
Романтики нас манить — ах, куди?

Тут касталійські б'ють джерела чисті:
Тут мій Парнас, Олімп і тут святиня
Добра і мудрости, і красоти.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Українська поезія, якої ми не знаємо

Повідомлення Олександр » 23 вересня 2011, 16:15

Отже:
1.«Розстріляне відродження». Здається, скільки вже про це писалося, говорилося, скільки видавалося (як на мене, дещо з того, що видали, могло б і почекати) … Чого варте лише повернення з небуття спадщини Володимира Свідзінського, одного з найбільших наших поетів! Але… якось довелось мені на книжковому ярмарку в Києві стояти біля стенду «Смолоскипу», де якась жіночка говорила продавчині щось приблизно таке: «Та скільки вже можна видавати те «Розстріляне відродження»… Там же все сто разів всім відоме!». А нічого подібного! Є там поети недовидані, невидані, а є й зовсім нікому невідомі.
До перших можна віднести, приміром, Миколу Зерова. Його ранні твори, як стверджують дослідники, доволі численні, одначе у 2-томник 1990-го року увійшло їх не так вже й багато. Між тим вони всі доволі цікаві, нехай і поступаються майстерністю пізнішим. Чом би не видати повного Зерова?
До других я відніс би насамперед Марка Вороного та Ладю Могилянську. Творчість Вороного-молодшого високо цінували його сучасники, приміром, Євген Маланюк. Могилянську вважають найбільшою поетесою 20-х років (нагадаю, що вона потрапила в лабети НКВС ще у кінці 20-х). Одначе по сьогодні опубліковані буквально лічені твори обох цих поетів. І це при тому, що кількасот віршів Марка Вороного зберігаються в Інституті літератури, їх навіть не треба збирати!
А є ж ще третя категорія поетів. Поетів, які взагалі майже, або й зовсім, не публікувалися за життя, і чия творчість дивом збереглася у рукописах. Про одного такого (прізвища якого я, на превеликий жаль, не запам’ятав) я почув на вечорі, присвяченому творчості Свідзінського. Зошити з його віршами переховувала (і зберегла-таки!) дружина, і лише зараз, якщо не помиляюсь, Леонід Череватенко підготував ці твори до друку. Може, на нас чекають відкриття?

Марко Вороний

Різдвяна елегія

Б`є за вікном копитом кінь. Туман
Гойдається і лине в ніч різдвяну.
Мороз синіє... І святий пеан
Гудуть осніжені соборні бані.

Гуде Різдво: лунають колядки,
В гудінні сяє вулик небозводу...
Тобі привітний рух дівочої руки,
А коням пити свіжу, зимну воду.

Ти як вощина – догориш, спливеш, –
Лишиться спокій і холодний розум,
І будеш ти один собі без меж
Вести рахунок слотам і морозам.

І вийдеш ти під ялинковий спів,
Ще раз поглянеш на зимові зорі:
Незмінне сяйво зоряних огнів,
Незмінне сяйво і свічок в соборі.

Ладя Могилянська

Морська колискова

Люлі, лі-лю-лі,
Білі кораблі –
Щогли золоті,
Хлопці молоді –
Очі запальні,
Зоряні пісні,
Сині дні без меж,
Відблиски пожеж,
І нема землі –
Люлі, лі-лю-лі.

Люлі, лі-лю-лі,
Хмари чорні, злі
Сині блискавки,
Накази різкі.
Моря лють сліпа,
Дика боротьба,
Перемога хвиль.
І холодний біль.
І нема землі.
Люлі, лі-лю-лі.

– Дивні твої колискові пісні.
Хто ж так співа над колискою?
Наче смієшся, а сльози рясні
Линуть і линуть прозорою низкою.

З вітром гуляє скрипучий пісок,
Стали тумани мурами...
Спить у колисці твій білий синок,
Солодко спить перед бурями... –

Люлі, лі-лю-лі,
Вмерли кораблі,
Дна пісок м'який,
Спати тут віки.
Трав підводних сон,
Голубий полон,
Вії золоті.
Чи й ти, молодий,
Дочекавсь землі?
Люлі, лі-лю-лі.

Море у сні мов дитина тепер,
Добреє сонце над обрієм...
Навіть здається у морі смерть
Доброю-доброю...
Востаннє редагувалось Олександр в 23 вересня 2011, 16:18, всього редагувалось 1 раз.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Українська поезія, якої ми не знаємо

Повідомлення Олександр » 23 вересня 2011, 16:12

Беручи на себе сміливість відкривати тему під такою голосною назвою, хотів би зазначити, що моє знайомство з творчістю десятків відомих, маловідомих, а то й зовсім невідомих українських поетів минулого століття ствердило мене у думці, що українська поезія все ще залишається по-справжньому невідомою ані пересічним читачам, ані навіть багатьом фахівцям.
Одразу хотілося б зробити застереження, що я жодним чином не претендую ані на повноту, ані, тим більше, на об`єктивність. Одначе, сподіваюсь, що мої суб’єктивні думки можуть для когось стати поштовхом відкрити для себе нові, захоплюючі сторінки нашої поезії. Ті, які я відкривав не тільки із захопленням, але й з подивом: скільки ж їх є!
Дозволю собі почати здалеку. Як і кожна людина, яка провчилася у совковій школі, я не міг не винести з неї твердого переконання у цілковитій вторинності української поезії навіть відносно російської, не кажучи вже про провідні європейські (які, до речі, тоді й не викладалися «во ізбєжаніє»). Лише в останні пару років мого перебування у школі (себто на самому початку 90-х) нам почали говорити про «Розстріляне Відродження» і наводити окремі вірші окремих поетів, з яких жодного цілісного враження про їхню творчість скласти було неможливо. Не дуже допомагала й випущена якраз тоді товстелезна «Історія української літератури XX століття». Що можна сказати про книгу, де однакове місце присвячено таким абсолютно різнорівневим поетам, як Свідзінський і Поліщук, Плужник і Крушельницький, Качуровський і Дорошко? Про величезні лакуни я й не кажу… Все це сильно нагадувало суцільну мішанину зі штампів радянської, націоналістичної (тобто навколоОУНівської), модерністської та інших шкіл літературознавства, без спроб створити, хай і суб’єктивну, але бодай цілісну картину розвитку української поезії, визначити її найталановитіших представників.
І лише доволі детальне знайомство з творчістю українських поетів, а особливо малодоступною в нас діаспорною літературою (тут дороговказом для мене стали «Променисті сильвети», статті та інтерв`ю Ігоря Качуровського) дало мені змогу прийти до висновку, що наша поезія минулого століття має великі здобутки, якими можна пишатися без жодних небезпек «комплексу провінційної літератури».
Хотілося б, бодай побіжно, вказати на деякі «білі» або «сірі плями», не ліквідувавши яких, ми не побачимо нашу поезію в усій її повноті. Насправді цих плям більше, ніж тих, про які я буду говорити нижче, однак про інші нехай висловляться більш компетентні люди.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Поперед.

Повернутись до УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість


cron