2. Галицька поезія міжвоєнного періоду. «Другим (після Праги – О.О.) поетичним осередком був Львів, де в тридцяті роки висунулося три поети, чия творчість, на мою думку, має не льокально-галицьке, а загальноукраїнське значення. Мова йде про Богдана Кравцева, Богдана-Ігоря Антонича та Святослава Гординського. (Четвертий представник генерації, Ростислав Кедр, хоча талантом цим трьом поетам не поступається, а знанням української мови їх, мабуть, і перевищує, - належить, на жаль, до категорії «непомічених»…).» - писав Ігор Качуровський у статті, присвячній творчості Святослава Гординського, що увійшла до «Променистих сильвет». Між тим, аж ніяк не можна сказати, що творчість усіх цих чотирьох поетів користується у нас достатньою увагою. Найбільше тут пощастило Антоничеві, чия постать є, здається, культовою серед галицької інтелігенції. Його твори видаються та перевидаються, причому в повному обсязі. Гординському та Кравцеву пощастило менше. Щоправда, у Львові ще в кінці 80-х видали «Барви та лінії» Святослава Гординського, які містили його ранні, найслабші в мистецькому відношенні твори (а саме так, схоже, думав і сам поет, судячи з того факту, що до власноруч укладеного «Вибраного» він умістив із них дуже небагато). Згодом, правда, видали і дещо з його більш пізніх і більш довершених творів. Але, принаймні, Гординський потрапив до 1-го тому вже згаданої «Історії української літератури», а от Кравців – чомусь ні. Але Кравцева хоча б видавали, і не раз, а от Ростислав Кедр як був, так і залишається «непоміченим»… Лише маленька журнальна публікація – і все! Між тим цей поет на мою (і не тільки на мою!) думку заслуговує на увагу читача. Сподіваюсь, що хоча б на цьому сайті згодом з’явиться достойна добірка цього, за словами Віри Вовк «маловідомого галицького поета»… Як і двох інших «галицьких неокласиків» - Гординського та Кравцева.
Святослав Гординський
З циклу «Холм»
II
А там, де плещеться води
Під подувом хвиляста смуга,
Списи монгольської орди
Виблискують потойбіч Буга;
Ті, що лишились там живі,
Схиляють плечі над плугами
І сіють просо татарві
Із гостроверхими шапками.
Там виє зголоднілим псом,
Блукаючи простором, вітер,
Там напувають кумисом
І кажуть смак його хвалити.
Звідтіль лиш часом, уночі,
Проб'ється хтось уплав крізь води
І довго, з жаху тремтячи,
Сказати слова він не годен.
V
Тут, на межі прапрадідних окраїн,
Де слави слід старої ще не щез,
Він став стрункий, одна з найперших стеж,
І з княжих башт зорить він у безкрає.
Він не забув, він досі пам'ятає,
Як гомонів простором брязкіт лез,
Як захід слав кривавий блиск пожеж
І як удар кришився Бурундаїв.
Ще не скінчилась лиховісна гра;
Але, як древнє, випнулась гора,
Вершки дерев гойдаючи на вітрі,
Над ними веж каміння вироста
І пружиться їх горда висота
Над чорну зраду і монгольську хитрість
Богдан Кравців
Зі збірки "ЗИМОЗЕЛЕНЬ"
Як птахи в далечінь, під бурю і під громи,
від рідних зір і гнізд відбилися давно ми.
Йшли повенню вогні. І задуми й доми
згаряли нам дотла — і далі ми з дітьми,
тікали далі в світ — як птахи — безупину ...
Хоч промінь спогаду, хоч мрій одну жарину
хотіли зберегти, голубити в серцях —
про край, про рідний наш! І завжди темний шлях
одводив далі нас, у далеч невідому...
Знайшли чужину ми, згубили путь додому.
І нині молимось, щоб знявся буревій,
щоб хоч дітей привів до рідних зір і мрій.
***
З урочищ і гаїв, із рідного привілля —
В чужину ідучи — узяв я жменю зілля,
і горсточку пісень, і жмут цілющих слів.
В дорожній клунок вклав і чаром перевив:
любисток і чебрець, шалвїї трішки й рути
про вроки і дання, від пристріту й отрути;
а надто ще листків гіркого полину.
Та стерлося все те у сумішку одну —
і нині гірчавінь на серці безустану ...
Зберіг окремо я лиш пучечку євшану:
щоб нюхавши його колись мої сини,
знайшли додому шлях, далекий та ясний.
Ростислав Кедр
Вірі Вовк на спогад пережитого
Щораз лягають в звалищах міста,
В крові й огнях прелюто мститься гріх
На дітях, стариках, жінках — на всіх!
Немов вселюдський гріб його мета.
Майбутнє криє нам імла густа,
Сьогоднішнє ж — пекельний глум і сміх!
Як шкірить зуби до кривавих втіх
Жадлива смерть! А решта — суєта.
Ах, кинути б всю гидь і кров, і лож,
Полинути б далеко, ген далеко
Від смерти і вогню, страшного горя,
Де піниться по скелях Черемош,
Де шумно клоняться вітрам смереки
І в хмарах снить прекрасна Чорногора!
За порогом
Відходить геть від нас і цей, і той
У дивну тишу, де церковні дзвони
Навіки мовкнуть, де і серце тоне
У самоті незглибній, де герой
Каліці рівня і дитині, що й
Кийка не втримає в слабкій долоні.
І найбистріші не доїдуть коні,
Куди відходить мовчки цей і той.
Так буде і з тобою! При столі,
Де келех пив ти на прославу долі,
Сусід загомонить про добрі вісті —
І враз замовкне! І прибліднуть всі,
Помітивши у повнім дружнім колі
Одне порожнє і холодне місце.
Мій Парнас
Переступаючи оцей поріг,
Я залишаю геть внизу все земне.
Усе буденне, пласке, злобне, темне.
Весь пил і бруд моїх трудних доріг.
Переступаючи оцей поріг,
Я кличу впертим будням: Геть від мене!
Оце ступаю в царство Муз священне
Високих дум і витончених втіх.
Сповняються тут келехи пінисті
Вином поезії, і квітка синя
Романтики нас манить — ах, куди?
Тут касталійські б'ють джерела чисті:
Тут мій Парнас, Олімп і тут святиня
Добра і мудрости, і красоти.