Олександр » 22 липня 2012, 08:56
Зі збірки "ДИМ ВІЧНОСТИ"
ФРОНТОВІ ПРИМАРИ
Снилося — народи між собою
Бились електричною війною.
Вдарили у світові простори,
Захитали, розкресали гори
Блискавичні атомні розряди,
І лягали вбиті ряд за рядом,
І лежали вбиті мертво-сині,
Як намети снігу при долині.
Тільки вітер, нібито колосся,
Розвівав розсипане волосся,
Тільки вітер віяв понад ними —
І мерці здавалися живими...
І всміхнулась ясна, тиховода,
Від людини звільнена природа.
Та зостались пам'ятки людини:
Стовпища і звалища й руїни. —
Ні, не все погинуло на світі!—
Крикнув я до сонця у блакиті.
Бачив я останнього солдата:
Весь в крові, з обличчям мого брата.
Сів на трупі, тяжко загадався,
І не міг згадать — пощо змагався?
І в очах, червоних від знемоги,
Не світила радість перемоги.
1942
СОБАКА
Він біжить і ластиться до мене —
Я в зажурі голову схилив:
Десь далеко люба наречена
І немає друзів і братів.
Навкруги насумрилася мряка,
Дощ налине, холодом війне...
Невідомий вуличний собака
Аж додому проводжа мене.
Наче був зо мною на розмові,
Наче знає все моє життя...
Що ж я дам голодному сіркові
За таке надлюдське спочуття?
* * *
Озовися, де ти, вечорова мріє...
Знову тихе серце смуток обійма —
Спалене каміння на снігу чорніє,
Тільки вітер віє, і тебе нема.
Тільки часом сниться все, що пережито,
Степове подзвіння, небо голубе...
Ти не думай, люба, що мене забито,
Ні, мене не вбито — я люблю тебе!
ГОРОБИНА НІЧ
Дерева пойнялись осінньою іржею,
Якийсь недобрий знак віщують крики птиць.
Розбурхались вітри, за вежами дзвіниць
Погасла вечорінь останньою зорею.
Хитнули небеса розірвану кирею,
І горобина ніч, збираючи всю міць,
Обрушилася враз роями блискавиць,
І судний грім гримить над грішною землею.
Стожарами вогнів метає з краю в край
Неугамований магічний блискограй,
Освітлює степи, де обрії похмурі —
Перекликаються ударом на удар,
Неначе угорі несуться коні Бурі,
І копитами б'ють, і крешуть гори хмар.
КРАСУНЯ
Плещуть хвилі в синьому затоні,
Заливають набережну путь,
І вітрила білі на осонні,
Нібито метелики пливуть.
Хто ж це, хто це,— дівчина чи мати,
Як богиня виринула з дна,—
Стала перед очі, і не знати,
Що дивніше: море чи вона...
СЛІДИ
Яке це щастя: знов — упасти біля хати,
Де молодість пройшла. (В житті так мало щасть),
Чому ж ніхто ніде не йде мене стрічати,
Невже ніхто води в цю хвилю не подасть?
А може це я сам не чую і не бачу,
А може це й мені прийшов такий кінець?
Здалося, нібито моя дитина плаче...
Ні, тихо довкруги: то легіт-вітерець.
І я один лежу при соняшній дорозі,
І кров моя тече струмочком до воріт,
Змиваючи сліди на рідному порозі,
Які я залишив, тікаючи у світ...
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський