Сонети про кохання від Володимира Науменка

Re: Сонети про кохання від Володимира Науменка

Повідомлення Lucinissima » 29 вересня 2012, 08:44

І ще дещо з його віршів (уже не сонети)

НЕ РОЗЛЮБИ
Як це не голос пращурів, то що ж?
Про що хлюпоче листопадний дощ?
Пощо у шумі, у плачі верби
вчувається тобі: «Не розлюби»?
«Не розлюби, –– вже й небеса ячать, ––
схололої оселі лелечат,
отав, що ложем і для вас були,
квіток, які учора відцвіли».
«Не розлюби...» –– мольба і напуття,
«не розлюби...» –– мов «не згуби життя»...
О голос крові!
Всі відцвітемо.
Допоки люблять, доти й живемо.
І доки люди, стане в нас тепла
для дерева, для птаха, для зела,
для того, щоб з-під білого крила
край вікон ружа
і в мороз
цвіла.


АЛХІМІЯ КРОВІ
Споганила личко твоє, моя земле, негода осіння.
Осіння епоха.
Дарма ти пишалась новим сухозлітним одінням:
воно –– не від Бога.

В гущавині міста, за містом і ближче, і далі,
де жовтень-килимник
збуває товар, –– спогляда зі своїх п’єдесталів
Великий Алхімік.

Він гляне, було, –– і на квітці, що мовчки вмирає,
на кожнім листкові,
як відсвіт примарний близького далекого раю,
позлітки із крові.

Заблукана зоре! У царстві муляжного щастя,
хоч бийся у тузі,
збулось неминуче –– прощайся, прощайся, прощайся
зі світом ілюзій.

Ти ще возсіяєш. Твій май буде й мій. Та потому
знов... осінь і –– пустка?
Невже твоя доля –– міняти свій квіт на фантоми
й судоми чаклунства?

Чи, може, це вже увійшло в твою кров –– пожинати
плоди полинові:
за благословення дітей на безглузді утрати ––
Алхімія крові?!
Lucinissima
 
Повідомлення: 185
З нами з: 02 вересня 2011, 17:12

Re: Сонети про кохання від Володимира Науменка

Повідомлення Lucinissima » 06 липня 2012, 22:52

Олена написав:Особливо зачіпає про каблуку й гільзу у гнізді сорочім ("Заручини")...


А мене - про грушки під вербою і про мерзле яблуко.

А про вірш "Хата" сам В.Н. розповідав, що це його дитячий спогад: у селі жила родина глухонімих, і жінка зарубала чоловіка й себе - казали, буцімто з ревнощів...
Lucinissima
 
Повідомлення: 185
З нами з: 02 вересня 2011, 17:12

Re: Сонети про кохання від Володимира Науменка

Повідомлення Олена » 28 червня 2012, 11:23

Ну хай щось середнє між сонетіно і брахісонетом, де кожен рядок дорівнює односкладовому слову :)
Але увібгати в сонетну форму цілий новелістичний сюжет - завдання справді не з простих. І Володимир Науменко досягає тут неабияких успіхів. Особливо зачіпає про каблуку й гільзу у гнізді сорочім ("Заручини")...
Олена
 
Повідомлення: 6
З нами з: 29 вересня 2011, 10:40

Re: Сонети про кохання від Володимира Науменка

Повідомлення Олександр » 27 червня 2012, 21:28

Так я це і мав на увазі. Якось замало стоп для сонета... Назвав би сонетоїдом...
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Сонети про кохання від Володимира Науменка

Повідомлення Lucinissima » 27 червня 2012, 21:17

Ну принаймні дещо сонетоподібне =)
Він написаний тристоповим ямбом.
Lucinissima
 
Повідомлення: 185
З нами з: 02 вересня 2011, 17:12

Re: Сонети про кохання від Володимира Науменка

Повідомлення Олександр » 27 червня 2012, 18:01

Здається, перший вірш, формально - не сонет... І навіть не сонетіно?
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Сонети про кохання від Володимира Науменка

Повідомлення Lucinissima » 27 червня 2012, 12:37

hJX3C94QqH.jpg
Володимир Науменко
hJX3C94QqH.jpg (10 Кб) Переглянуто 3183 разів

Деякі літературознавці (зокрема й Ігор Качуровський) звертали увагу на спорідненість сонета як поетичного жанру з новелою як жанром прозовим.
Сонети Володимира Науменка - віршовані міні-новели. У струнких рядках оживають цілі історії... з людське життя завдовжки.


ДИКИЙ ВИНОГРАД
Щось дике в нас росло...
Ріс дикий виноград
під вікнами; фасад,
видавлюючи скло,

гілляччя обняло.
І був між нами лад.
І сонце нам стократ
лягало на чоло.

Як ягоди терпкі
зривали з уст уста.
І стала тінь густа,

а ми –– легкі-легкі.
Де був колись твій дім ––
заблудлі птáхи в нім.


ЧУЖИНКА
Чуже вікно, і жінка в нім чужа.
Чужа і вже... чужинка. Два гагати
комусь там душу будуть зігрівати...
Чому ж ника отут моя душа?

Ця жінка їде. Проводжать –– не смій!
Не смій, не смій –– вона тепер заміжня!
Та нас єдна не тільки сніг торішній ––
село це рідне і мені, і їй.

Ми всі –– далекі родичі. І ти
дарма, кохана, спалюєш мости.
Нехай ми стосот’юрідні з тобою,

а все ж рідня. Тож дай як брат сестру
я обніму тебе, мою журу,
та й геть піду судьбою-лободою.


ЗАРУЧИНИ
Як проводжав і губи їх пітьма
цілунку вчила, птаха чорно-біла
нагледіла, вподобала, схопила
каблучку, що купив він тайкома

для милої. За сорок днів зима,
ця птаха чорно-біла, –– помаліла;
а вербували хлопця –– скрекотіла
сорокою: «Казарма –– не тюрма!»

Таж не тюрма. Лиш військо –– не своє.
Чужа земля чужую крівцю п’є.
Хіба ж він думав?! О, кому то в очі,

у мертві очі птаха загляда?
Жде вістки мила –– дерево гойда
каблучку й гільзу у гнізді сорочім.


У ХРАМІ
Ти –– двоєкрил,
Бо я –– твоя.
Іван Драч

Мальовані святі... Мальована святими,
ти молишся до них, сповіднице гріха.
А обіч я молюсь, твій неслух і слуга,
до тебе –– не до них! –– устами мовчазними.

Почуй мене, почуй, як я вже чую зими.
Відмолиш ти гріхи, а серцем по снігах
до мене все одно ітимеш, дорога.
Молись –– не помились: простиме не цвістиме,

ото і рай увесь. А пекло ти й сама
пізнала, пізнаєш –– із іншими, не мною.
Не стане раєм вись, коли крила нема.

І згідливо кивнув святий із аналоя.
І причастилась ти. І вийшли ми смиренні.
І знов я цілував уста твої стражденні.


ГРУША
Любив невміло. «Я ж тобі... тобі...»
Ніяковів і мався як заїка.
Вона сказала, мов закрила віко:
«Дитячий лепет. Груші на вербі!»

Так розвела їх доля. У журбі
він –– десь, їй ноги відняло –– каліка.
Їй би як груші, що на схилі віку
оперлася на верби неслабі.

Сама. Мокреча: осінь-бо... Не мед.
Чийсь силует. Знайомий силует.
Вона –– до шиби. Все вікно собою

закрила. Він? Свята Маріє, він!
До неї. Звідки? Із яких країн?
Несе грушки. Упали... під вербою.


ХАТА
Він хату ставив. Він себе питав:
«Як любиш іншу, де знайти відраду?»
Мостив обухом зруб, мов убивав
жону свою –– свою немилу знаду.

По входинах не збільшилось добра.
Щоночі стіни (мали ж таку ваду!)
вишіптували тайну тесляра:
«Тебе він зрадив, ти цілуєш зраду!»

Коли він спав, урвався їй терпець.
Вона взяла у руки топірець:
«Його й себе –– раз ні добра, ні злади...»

Умить від крові хата зайнялась.
Усе згоріло. Тільки й досі нас
ще осипає попіл мсти. І зради.

МЕРЗЛЕ ЯБЛУКО
Пішов снігами. Кожушок темнів
вже звіддалік. Аж ген у придолинку...
не наздогнати. Брав за литки жінку
мороз. Та вітер цілував між брів.

Вернулася. Вогонь уже мертвів ––
хапався у печі за соломинку.
За соломинку –– крихітку, кровинку ––
судилось їй лиш у колисці снів.

Казав, що любить яблука. Вона
знайшла одне –– в хатині, край вікна
(вікно сльозило, зледеніло-брезкле).

Вкусив. Скривився. Відвернувсь: «Пора!
Було б нічого, але мерзле. Мерзле...»
...Вона відчула, що уже стара.

(Зі збірки "Заблудлі птахи", 1999)
Lucinissima
 
Повідомлення: 185
З нами з: 02 вересня 2011, 17:12


Повернутись до УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість


cron