- Володимир Науменко
- hJX3C94QqH.jpg (10 Кб) Переглянуто 3192 разів
Деякі літературознавці (зокрема й Ігор Качуровський) звертали увагу на спорідненість сонета як поетичного жанру з новелою як жанром прозовим.
Сонети Володимира Науменка - віршовані міні-новели. У струнких рядках оживають цілі історії... з людське життя завдовжки.ДИКИЙ ВИНОГРАДЩось дике в нас росло...
Ріс дикий виноград
під вікнами; фасад,
видавлюючи скло,
гілляччя обняло.
І був між нами лад.
І сонце нам стократ
лягало на чоло.
Як ягоди терпкі
зривали з уст уста.
І стала тінь густа,
а ми –– легкі-легкі.
Де був колись твій дім ––
заблудлі птáхи в нім.
ЧУЖИНКАЧуже вікно, і жінка в нім чужа.
Чужа і вже... чужинка. Два гагати
комусь там душу будуть зігрівати...
Чому ж ника отут моя душа?
Ця жінка їде. Проводжать –– не смій!
Не смій, не смій –– вона тепер заміжня!
Та нас єдна не тільки сніг торішній ––
село це рідне і мені, і їй.
Ми всі –– далекі родичі. І ти
дарма, кохана, спалюєш мости.
Нехай ми стосот’юрідні з тобою,
а все ж рідня. Тож дай як брат сестру
я обніму тебе, мою журу,
та й геть піду судьбою-лободою.
ЗАРУЧИНИЯк проводжав і губи їх пітьма
цілунку вчила, птаха чорно-біла
нагледіла, вподобала, схопила
каблучку, що купив він тайкома
для милої. За сорок днів зима,
ця птаха чорно-біла, –– помаліла;
а вербували хлопця –– скрекотіла
сорокою: «Казарма –– не тюрма!»
Таж не тюрма. Лиш військо –– не своє.
Чужа земля чужую крівцю п’є.
Хіба ж він думав?! О, кому то в очі,
у мертві очі птаха загляда?
Жде вістки мила –– дерево гойда
каблучку й гільзу у гнізді сорочім.
У ХРАМІ Ти –– двоєкрил,
Бо я –– твоя.
Іван ДрачМальовані святі... Мальована святими,
ти молишся до них, сповіднице гріха.
А обіч я молюсь, твій неслух і слуга,
до тебе –– не до них! –– устами мовчазними.
Почуй мене, почуй, як я вже чую зими.
Відмолиш ти гріхи, а серцем по снігах
до мене все одно ітимеш, дорога.
Молись –– не помились: простиме не цвістиме,
ото і рай увесь. А пекло ти й сама
пізнала, пізнаєш –– із іншими, не мною.
Не стане раєм вись, коли крила нема.
І згідливо кивнув святий із аналоя.
І причастилась ти. І вийшли ми смиренні.
І знов я цілував уста твої стражденні.
ГРУШАЛюбив невміло. «Я ж тобі... тобі...»
Ніяковів і мався як заїка.
Вона сказала, мов закрила віко:
«Дитячий лепет. Груші на вербі!»
Так розвела їх доля. У журбі
він –– десь, їй ноги відняло –– каліка.
Їй би як груші, що на схилі віку
оперлася на верби неслабі.
Сама. Мокреча: осінь-бо... Не мед.
Чийсь силует. Знайомий силует.
Вона –– до шиби. Все вікно собою
закрила. Він? Свята Маріє, він!
До неї. Звідки? Із яких країн?
Несе грушки. Упали... під вербою.
ХАТАВін хату ставив. Він себе питав:
«Як любиш іншу, де знайти відраду?»
Мостив обухом зруб, мов убивав
жону свою –– свою немилу знаду.
По входинах не збільшилось добра.
Щоночі стіни (мали ж таку ваду!)
вишіптували тайну тесляра:
«Тебе він зрадив, ти цілуєш зраду!»
Коли він спав, урвався їй терпець.
Вона взяла у руки топірець:
«Його й себе –– раз ні добра, ні злади...»
Умить від крові хата зайнялась.
Усе згоріло. Тільки й досі нас
ще осипає попіл мсти. І зради.
МЕРЗЛЕ ЯБЛУКОПішов снігами. Кожушок темнів
вже звіддалік. Аж ген у придолинку...
не наздогнати. Брав за литки жінку
мороз. Та вітер цілував між брів.
Вернулася. Вогонь уже мертвів ––
хапався у печі за соломинку.
За соломинку –– крихітку, кровинку ––
судилось їй лиш у колисці снів.
Казав, що любить яблука. Вона
знайшла одне –– в хатині, край вікна
(вікно сльозило, зледеніло-брезкле).
Вкусив. Скривився. Відвернувсь: «Пора!
Було б нічого, але мерзле. Мерзле...»
...Вона відчула, що уже стара.
(Зі збірки "Заблудлі птахи", 1999)