З поеми "Лісові чорти":
ПРОЛОГ
Життя мойого повне півстоліття
Уже пройшло. Вже двадцять п'ять років,
Як я сягнув і по лаврове віття,
Уклавши скромну китицю віршів.
Сягали руки і по щастя світа...
Минулося, пройшло. Бог поскупив
І таланту, і долі. І на склоні
Лишилися порожні дві долоні.
Я в ті долоні свою тачку взяв
І тягну далі. Сірі будні, сірі!
Поміж покрачних і марних прояв,
Покорі склавши й низькості офіри,
На життьову торговицю попав,
Де прикриваєш вбогі лати й діри
І, щоб прожити (поки й так не вмреш!),
На кусні час - життя ти продаєш.
І з дорогого проданого часу,
Розміняного на дрібне життя,
Я викрадаю прихапцем і ласо
Марні хвилинки, щоб їх до кінця
Довіршувати, ці рядки, у масу
Цих слів вдихнути духа, для співця
Щоб не придбали сорому та сміху,
А ще й комусь зробили скромну втіху.
Але ж кому? Хто потребує їх?
Життя всіх меле на стандартну кашу.
Одні попали в жорна не на сміх
І з них не вирвуться всю решту часу,
А другі грубших вимагають втіх
Підсолодить невибагливу квашу:
У ситім тілі засипляє дух,
І до глухих я промовляю вух.
Не маю я ні імени, ні слави,
Ні золота, ні щастя, ні гнізда,
Ні рідних душ. Немов той пень трухлявий,
Лишивсь на світі сам. Все суєта:
Забуті, безпотрібні, ті, що з лави
Згубилися в поході, і мета
Вже недосяжна нам. Пережилй ми
Свій час, — блукаєм тінями блідими.
Завіяв буревій усі сліди,
А так життя лишилось небагато!
Шляхи закриті, йти нам нікуди,
Без ґрунту ми, коріння нам підтято,
З минулого цілющої води
Не зачерпнуть, сучасність нам віднято,
Майбутнє ж клубиться в грозі віків,
Як танець пекла, як кінець світів.
Світ точиться в добу Апокаліпси,
А люд дрібніє: їсть, спить, п'є, жує,
Вигідно гніздиться, щоб краще й ліпше,
І гроші горне ласо. Але б'є
Великий молот долі щораз кріпше,
Дрижить земля від жаху, що гряде
День грому, день пожару, день, офіри,
День суду всьому світу: "дієс іре"!
А в нас? Тих фарисеїв товкітня,
Що в ім'я Боже водяться за шиї,
Скажених вождиків тупа гризня,
Розхляпані газетами помиї,
По всіх кутках завзята гавкітня:
Усяке б'є, плює, кусає, виє,
А "фриджі", "гавзи", "кари", вільний день
І перш за все доляри знає чернь.
У пеклі залишились мої рідні,
Потворний ніж розкраяв два світи,
Розкраяв теж і людські душі бідні:
Мені сумний сирітства й самоти
Припав участок, їм же кінецьсвітні
Жахіття варварства і темноти.
Чи ще живуть вони, мої єдині,
Живцем поховані у домовині?
А тут ця безнадійна дрібнота,
Ці жаб'ячі амбіції й турніри,
Це ремиґання сите, ця свята
Наївність провінційна, ці кумири
Парафіяльні, темні, мов ота
Табака в розі, ці кумедні віри,
Голошені пророками з дзвіниць,
З яких ввесь світ огорне оком Гриць.
Нема людей! Якісь карикатури
Повилазили з Екових карток,
Понаставляли паперові мури,
Склеїли малоруський вертепок.
Рука незрима лиш тягає шнури,
Ті ж сміхотворний завели танок:
Як будувать державність України
Ні, краще повернутись на руїни.
Спіши до чистих молодих джерел,
Душе моя, і змий усю огиду,
Пливи, мов стрункощоглий корабель,
У край, де жах очистив гріх від стиду,
До Львова, до засніжених осель
Поділля, Підкарпаття і Бескиду, —
Звідкіль життя поплив дзвінкий ручай
І де розквітнув молодости май.
Ах, може, ще раз вичарую словом
Той запах гір і запах юних днів:
Крізь ріки, гори, доли та діброви
Піду слідами Лісових Чортів,
Сповню ще груди подихом здоровим
Квітистих полонин, шумних лісів
І спрагу погашу в дзвінких джерелах,
Спочину на порослих мохом скелях.
І ще раз пробіжу життєвий шлях:
Карпатський бір, зелена верховина,
Безжурна юність на стрімких шпилях,
Тверде життя — неволя — гнет — і рине
Геройська кров — війни безмежний жах —
І знов неволя, кара і руїна,
І мандри у чужий, далекий світ.
Країні молодости мій привіт!
24 листопада 1955 року