Олександр » 08 жовтня 2011, 20:59
У 1962 році Кравців видає вінок сонетів, присвячений доньці Дзвениславі (Збірочка так і називалася «Дзвенислава»), а 1974 року виходить збірка, яку багато хто вважає вершиною поетичної творчості Богдана Кравцева: «Глосарій, або тлумачний словник темних, призабутих, або малозрозумілих слів». У «Глосарії» на повний голос заговорив Кравців – збирач рідкісних, архаїчних слів, що міг сказати про себе словами Михайла Драй-Хмари:
Люблю слова, ще повнодзвонні
Як мед, пахучі та п’янкі,
Слова, що в глибині бездонній
Пролежали глухі віки
Показала ця збірка і глибину етнографічних та літературних зацікавлень Кравцева: кожна поезія «Глосарія» супроводжується епіграфом чи то з літературного твору, чи то з народної пісні, а чи з замовляння (тут, можливо, позначився і вплив поезії Володимира Свідзінського, твори якого Кравців, разом з Олексою Веретенченком, підготував до друку і видав). Багато у збірці згадок про народні прикмети, повір’я, звичаї, ритуали…
Бабине літо
Рано в неділю зелене вино саджене
А в неї
Стратили літенько гречнії моподці
За неї.
Із колядки, що її співають вдові
Займаються вогнем, горять дерева
одне за одним. Золотастий дим
снується в небо і сріблом тремким
леліє прохолода вереснева.
На захід день тікає і, мов мева,
тривожно думка б'ється, що ні з чим
назустріч літам вийти молодим,
Що спів береться померками мрева.
Одна лиш радість нині;
у коморі вино і мед і сливи соковиті —
то зайде ввечері ще хтось із друзів
і, випивши, розхмаримось суворі
і нить незриму згадок будем вити
про дні, що нам цвіли у весен крузі.
Відьма
Росте в полі на могилі
Осика заклята —
Отам відьма похована...
Т. Шевченко: Відьма
Я знаю все... Усе мені відомо:
перевивати чаром людські кроки,
наводити й відводити уроки,
в гарячку кидати і в злу судому.
Ще вмію я старому й молодому
любовної прибавити мороки —
і в повен чуда, в дивен світ широкий
на мрій мітлі меткій злітати з дому.
І навіть свій кінець я знаю, бачу:
порве мене юрба, роздягне мстива
і кине на знущань розгнуздя злюще...
І смерть замислить гіршу за собачу —
колом осиковим проб'є, для дива
розірве кіньми, розчахне живу ще.
Гуляй-поле
И начяша князи про мапое св вепикое мльвити
а сами на себе крамолу ковати.
Слово о полку Ігореві
Пізнати нам роковано й дано
людей татарських їдь, і чорні ради,
і пашківських республік зрив, що ради
гаразду й миру кидав нас на дно.
Ще й нині бунту буряне вино
нам інколи і глузд і розум краде
і чорний прапор розколу і зради
викидує Оскілко чи Махно.
Та це мана лиш. В суджену годину
над розгулом, понад розгнуздям черні
устане тінь Великого Богдана.
І повідь неприборкану й невпинну
звитяжно в русла речені поверне,
уговтає рука тверда неждано.
Душа
— Ти бачиш на сході вороних коней,
Повкриваних древніми паполомами,
Як виринають із сивого мороку?
Будуть тихо назад брести,
Будуть тебе везти...
В. Свідзінський: Зрада
Сріблом холодним сніг окриє перший
і зжовклий ліс, і поле, що спустіло...
Знеможена, тягнувши дряхле тіло,
вона раптово круг років завершить
і пташкою, тяжінь земну ізвергши,
на мить ізлине в дні, що квітли біло,
в життя, що перемогу нам трубіло
і рвалося у бій, мов буйний вершник.
У головах усівши, ще раз гляне
на мідні п'ятаки, що зір укрили,
на дум і крови незабарну тлінь.
І за хвилину продзвенить востаннє
прозорим тремтом, співом срібнокрилим
у неозору зоряну далінь.
Уроки
Ніч темна, ..Ніч тишна.
Замкни моїм ворогам губи й губища,
Щоки й пращоки,
Очі й праочі,
Щоб вони на мене...
очей не витріщали.
Із любовного замовляння
Я не збагну, не зглиблю, що зо мною:
чий зір лихий, той погляд зловорожий
мене пристрів, затьмарив, заворожив,
наливши жили неміччю жахною.
І не згадаю, хто це обмарною
покарою мій мир ясний тривожить,
чом обридом блуджу по світі Божім —
все покрадьки і завжди одиною.
Не сяє сонце вже ж мені, ні зорі
померклому з безсонниць і задушшя,
що спалюють гарячкою дотла.
І тільки часом у пориві хворім
химерним здогадом на мить займуся:
що це, кохана, ти мене врекла!
Чайка
Ой, горе, горе тій чайці небозі.
Що вивела чаєняток при битій дорозі.
Із пісні, що її — за "Історією Русів" —
мав скласти гетьман Мазепа
З доріг далеких краю степового,
де чаром зілля і вода у броді,
в тужливім пісні давньої акорді
прибилася, кигичеш нам, небого,
що десь — ген-ген, над Стиром чи над Богом
гніздо вила і рід ростила гордий,
і що проходили хуртечі й орди
і ти горюєш без насліддя свого.
Вітай же, госте, нам! Витай над нами,
журлива пташко, пісне сизопера,
про горе несказанне заквили —
і поведи хоч мріями, хоч снами
туди — над плавні рідні, над озера,
де гнізда при дорозі й ми вили.
Чар-зілля
А де той святий Ян,
що нам три огні клав?
Освяти нам зіля
і вшитко коріня!
Із собіткових пісень записаних на Бардієвщині
Далекий світ любистку й розмай-зілля,
де дні й дороги чаром перелляті,
де ми виходили барвінок рвати,
плести вінки і дружби і весілля.
Де з карт таємних добра ворожиля
казала нам, що будемо багаті
на гроші й долю, на дітей, що ждати
в житті нам треба миру та привілля,
Той світ далекий воскресає знову
із горстки слів, окритих воєн згаром,
із крихти чебрецю сухого й рути —
і ми виходим в місячну понову
збирати зілля згадок, пити з чаром
солодким їх — гірке дання отрути.
Власне, звертання Кравцева до народної поетики і дозволило критикам поставити питання: а чи можна вважати Кравцева неокласиком? Представник модерністської Нью-йоркської групи Богдан Бойчук пише: «…природно, що українська народня поетика, мітологія, демонологія і ритуалістика були частиною його творчої персони. Внаслідок цього приходить в його творчості перевтілювання двох, по-природі контрастових, елементів, як попередньо відмітив Гр. Шевчук, — зрівноваженого і гармонійного клясицизму, який має доцентричну спрямо-ваність, та народніх традиційних надбань, які є динамічні, бароккові і спрямовані своїм розмашистим рухом назовні. І саме тому, що обидва світи були органічні Кравцеву, — перевтілювання їх в одноціле вийшло у нього (якимсь див¬ним дивом, але диво у творчості якраз найцінніше) автентич¬но; таке поєднання непоєднального — чи не найцікавіша стилістична властивість поезії Кравцева. Почавши у ранніх віршах від співзвучности з Миколою Зеровим, який закликав повернутись до джерел західніх традицій (тобто до більше інтелектуалізованих, ніж органічних джерел), Кравців з ходом років чимраз то більше скручує убік від дороги Зерова, щоб у віршах "Глосарія" іти вже своєю власною дорогою у зовсім протилежному напрямку (до джерел української традиції)».
Сказано ефектно, без сумніву (хоча хто це може пояснити, чому це класицизм має доцентрову спрямованість, а народна традиція – відцентрову, а не навпаки?), але наскільки коректно? Чи можна зводити весь український неокласицизм до творчості одного Миколи Зерова, вилучаючи з переліку неокласиків, приміром, Михайла Драй-Хмару (як і робив Шевчук-Шерех-Шевельов)? Чому глибоке знання народних традицій має протирічити спрямованості до джерел європейської культури (звідки й прийшли всі ті строфи, яким віддавав перевагу Богдан Кравців)? Думаю, тут зіграло свою роль прагнення Шевельова штучно протиставити «європеїстів» та «органістів» в українській поезії, від чого, до речі, сам невдатний «керманич» діаспорного літпроцесу згодом відмовився. Адже Кравців був добре обізнаний з європейською, особливо німецькою, поезією, перекладав твори Рільке, і до «органістів» типу Барки чи Осьмачки явно не належав. Може, й тому Шевельов не любив поезії Кравцева. А мені все ж здається, що творчість Драй-Хмари чи Кравцева – це одна з граней того явища, що зветься «український парнасизм».
Востаннє редагувалось
Олександр в 08 жовтня 2011, 21:06, всього редагувалось 1 раз.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський