У третій, підсумковій, збірці, яка вийшла у 1983 році у видавництві «Євшан-зілля» у Торонто, поет зібрав поезії, які писав протягом майже усього творчого життя – від юнацьких спроб середини 20-х років до віршів, написаних на початку 80-х. Таким чином, читач може простежити стильову та тематичну еволюцію творчості поета протягом шести десятиліть його поетичної діяльності. Втім, як на мене, ранні поезії Кедра на тлі його зрілої лірики мають скоріше історичну вартість, демонструючи тематичну та стилістичну еволюцію його творчості.
У своїй пізній ліриці Ростислав Кедр віддає перевагу сонетам та білим віршам (як на мене, він є одним з найбільших майстрів білого віршу в українській поезії). Це дозволяє без вагань віднести поета до кола українських парнасистів (за термінологією Ігоря Качуровського). І саме це, підозрюю, відвернуло від поета увагу діаспорної критики модерністського спрямування (і вочевидь засмутило Віру Вовк, велику прихильницю верлібру).
Усі поезії збірки поділено на 12 розділів, в основному за тематичним принципом (втім, послідовно цього принципу автор не дотримався). Тематичну основу збірки складають, як на мій, читацький, погляд, три цикли поезій:
Перший цикл – то любовна лірика, часом палка та пристрасна, часом ніжно-елегійна:
Козачці
І
Коли дивлюсь в твої незглибні очі,
Ті очі — теплі, гострі, молоді, —
В них віддзеркалені, як у воді,
Землі моєї благодатні ночі,—
То в скронях розшаліла кров стукоче,
Тремтять мої уста гіркі й тверді,
Гартовані в пожежі й самоті,
А серце? — Серце закричати хоче:
Не муч мене! Горю, караюсь, гину!
Ах, розірви те божевільне коло,
Одним слівцем зламай мене — удар!
Або — за вічність! — дай одну хвилину
І насити цей мій нелюдський голод,
І погаси цей мій пекельний жар!
1947
ІІ
Вже посинішала вода в Ізарі,
І небо подзвінкішало: весна!
А на престолі серця ти одна,
В твоїх руках дар щастя і покари.
Я так люблю те небо, сонце, хмари!
Душа така крилата і ясна.
Але чи не сторожить Сатана,
Пекельними вогнями не ударить?
Молюсь тобі, найпрекрасніша зоре:
Мені ти пекло й небо, Бог і рай,
Лиш хай твоя душа моїй віддасться!
Візьми, як доля, в руки біль і горе —
Усе життя, мов м'ячик, тільки дай
Прийняти уст твоїх святе причастя.
1947
Твої очі
З твоїх очей сплило на мене світло
В твоїх очах життя моє розквітло.
В твоїх очах я хочу проясніти,
Твоїх очей промінням душу вмити.
Твоїм очам перебороти горе,
В твоїх очах вітати вічні зорі.
В твоїх очах небес високі вежі,
З твоїх очей просвічує безмежжя.
З твоїх очей на мене ласка плине,
В твоїх очах все ясне і єдине.
Твоїм очам я серце відкриваю,
В твоїх очах розкриті брами раю
В твоїх очах є доля і дорога,
В твоїх очах незглибний погляд Бога
1963
Найвірніша
/І.Г./
Лишень одна! Одна тебе любила
Безмежно, вірно, на усе життя,
Не мавши нічогісінько від тебе.
Однак тобі віддати все готова.
Той неуявний скарб, що його доля
Лишень своїм обранцям уділяє.
На тисячів десятки лиш одному.
Ти сліпо змарнував. Ти вибрав іншу.
Та на недовге щастя: незабаром
Пішла окремим шляхом, геть від тебе,
І не оглянувшись. Зболіле серце
Поніс ти в світ від рідного порога.
Пішли роки — бурхливі та криваві:
Потоп заліза, крови і вогню
І земне пекло ти пройшов — на диво
Живий і цілий. Та Европу ти
Покинув, поселивсь за океаном.
А серце самітне шукало пари
В холодній самоті чужого світу
Й не раз знаходило серця красунь.
Радих в'язати долю із твоєю.
Хоч цілувала не одна й казала:
Кохаю щиро і піду з тобою,
Та ні одна не витримала проби
І часу, й віри — ти зостався сам.
Посивів волос. Років п'ятдесят
У вічність кануло. Остигло серце
Зима твоя надходить. Вже кінець
Мандрівки недалекий. А вона —
Єдина вірна — там, за океаном
Не відреклась невірного і досі
У серці зберігає давню вірність,
Що не затер похід тяжких років,
Таких численних і таких самотніх,
Що посріблили їй волосся темне,
Та сама завжди і ласкавою
Рукою пише дорогі слова —
Ті самі, що колись. Неначе час
Безсилий проти вірної душі.
Чи вірності такій немає меж?
Чи є серця шляхетніш золота?
Чи навіть пекло вірного кохання
Не подолає? Чи могутній час,
Сувора вічність покорить не може
Таку єдину і велику душу,
Що їй шукати рівні на всім світ?
Це так: є скарб найвищий, найцінніший,
Єдиний — неймовірна і неземна
Краса душі жіночої — одної.
1982
Другий цикл – то пейзажно-настроєва лірика, у пізніх віршах з ностальгійним присмаком:
Праслов'янське
Шумить діброва, теплі крила хмар
Прикрили поле неозореє.
Хтось оре важко плодовитий пар
І ржавий меч з землі виорює.
Лунає вечір співом молодим,
В тисовій хаті гамір малечі,
Та десь над обрієм здійнявся дим,
І гострий зір шукає далечі.
Сміється небо нивам і лугам,
Вода блистить сріблом і оливом,
Вітри гарцюють, і старим богам
Схиляють верби буйні голови.
1943
Поділля
Як пахнуть зела, дощ і свіже сіно!
Іду самотній в мирний час вечірній
І чую вітру подихи безмірні.
Десь, може, й білку, зайчика зустріну.
Слезить поточок — жабі по коліно,
А в зіллі квітнуть незабудьки вірні,
Як там... Мій краю, сонний і покірний.
Ти на чужині скарб мені та й віно!
Там темні сосни і берези білі
Пташиним співом стиха гомоніли,
Там пахнув медом липень золотий,
Там місяць слухав верб надводних скрипи,
А тихі води Золотої Липи
Вночі купали зорі з висоти.
1944
Полудень
Ласкавий легіт липами леліє.
Що поставали тихо у задумі
І думу думають. А верби-куми
Й собі хитають голови важкії.
Пливуть по небі ясні, білі мрії.
Ген від лісів несуться шумно шуми,
А сонце ллє меди — запити суми
І опускає отяжілі вії.
Поточок нишком в'ється по долині,
У дзеркало рясні квітки і зела
Всміхаються, а він — дзвінкий — хлюпоче.
Збіж позолоть у сизий обрій плине.
Війнуло вітром. Даль така весела
І неба мерехтливі, сині очі!
1942
Гірська праосінь
Рожеві губи запашних малин
Сміються глогам, як сільські дівчата
В неділю вранці; при дорозі хата,
І серед каменів схилився тин.
Як червоніються щічки калин
Від поцілунків сонця! Як до брата,
До нього пнеться вишня і крислата
Старезна липа. Віє запах сін.
Зелено маїть папороть весела
Шлях кам'янистий; пахнуть стиглі зела
І під косою клонять пестрий квіт,
Пташки щебечуть, і муругий кіт,
Задумавшись поважно і глибоко,
філософує над шумним потоком.
1944
* * *
Мій друг каштан високий і стрункий
Простяг довірливо в моє вікно
Свої зелені та добрячі руки
І білі кетяги — мов білі свічі —
І так ласкаво, мило та привітно
Хитає ними, манить і колише.
Чому? Чому? Чи це єднання дружнє
Його душі зеленої з моєю,
Що сороката, зла і буревійна,
А чи привіт це теплий і прихильний
Моїй весні самотній, шістдесятій?
1965
Найсильніший, на мій погляд, і водночас, найпохмуріший – це третій цикл, цикл особистої лірики філософського спрямування: роздуми поета про життя, смерть, вигнання та самотність.
Вночі
У літні ночі світлячки гуляють,
Вогнем виблисуючи золотим,
І дишуть липи медом запашним,
І в тиші десь далекі води грають.
А нива зоряна не знає краю,
І там вгорі понад сріблястий дим
Великий Віз чудним і мовчазним,
Відвічним шляхом котиться до раю.
Безодня там, безодня під тобою,
А серце сторожке у тиші ловить
Незрозумілу мову із глибин.
Це, може, смерть і вічність у двобою
Бездонної ненависти й любови.
Що скажеш ти — самотній і один?
1944
Колись
Колись, неначе сивий запорожець.
Вмиратимеш між колосистих нив.
А серце втомлене й вгадать не зможе.
Коли помер, де батько твій спочив,
І де твоя стара нещасна мати
Скінчила сумно горем биті дні.
А ще востаннє звали сина в хату
Із чужини її уста німі.
Вмиратимеш. В холодній високості
Пливе самотній темнокрилий птах.
Це, може, він твої зболілі кості
Геть розволочить по чужих полях?
Отак умреш. І так і поховають
Десь серед піль, самі глухі, як пень.
А сонце й місяць в небесах сіяють.
Такі байдужі в твій останній день.
1944
Неминуче
Суворий Бог сказав тобі: у порох
Повернешся, як з пороху постав!
І в грудях молодий вогонь палав,
А ось до серця підступає морок.
Вже Божий перст показує суворо
Відвічний шлях у полум'ї заграв:
Іди туди! Покинь усе, що мав
І що любив колись. Смерть їздить скоро!
О людське серце, кволе і безсиле!
Нащо будуєш піднебесні вежі?
В танок богів смертельні вабиш стопи?
Мчать бурею вогнисті часу хвилі!
Поглянь назад: у світовій пожежі
Любов і біль, і дух — лиш сірий попіл...
1945
Як час минає...
Як час минає! Як хвилини кануть
У прірву, наче краплі дощові,
У безвість непроглядну, преісподню.
Ах, як життя згоряє! Одиноке...
Об серце б'ють нестримані прибої —
Холодна вічність, тиха і сувора.
Усе живе і тепле, й повнокровне,
Все обертає в тіні й поглинає
Мовчазно, безупинно, невідклично.
Об серце б'ють прибої вічности.
1969
Ти одна!
Не їсти вже вишень із мого саду,
Не милуватись стрункістю тополі,
Не сісти до стола в родиннім колі,
Не лити в серце піснею розраду...
Ті, що людському серцю щастя крадуть,
Бодай не знали на всім світі долі!
Не вернеться минуле, і ніколи
Не стрінеш, що лишилося позаду.
Крилаті духи мчать нас все вперед,
Минає чар землі невпинний лет —
Немає милосердя ані стриму.
Немає затишку для пілігрима!
І знаю: ти одна пригорнеш, смерте,
Моє голодне і зболіле серце.
1944
Зоря прекрасна
Я все ловив тебе, прекрасна зоре.
Солодке мріє серця, даре снів,
Пахуча квітко молодечих днів
Озолотила б ти життя суворе!
Ах, як вінчались багром сині гори.
Блакиттю линув спів шумних вітрів,
Пружистим кроком срібний шлях дзвенів
В широкий світ — похмільний і прозорий!
А дні плили... Де ж крок мій легконогий?
Моєї хати затишні пороги?
Де любі й рідні? — Щезло все, мов мари...
Ляг пил шляхів на вчасній сивині,
А ти бездомному знаком покари
Палаєш — неосяжна! — вдалині.
1944
За порогом
Відходить геть від нас і цей, і той
У дивну тишу, де церковні дзвони
Навіки мовкнуть, де і серце тоне
У самоті незглибній, де герой
Каліці рівня і дитині, що й
Кийка не втримає в слабкій долоні.
І найбистріші не доїдуть коні,
Куди відходить мовчки цей і той.
Так буде і з тобою! При столі,
Де келех пив ти на прославу долі,
Сусід загомонить про добрі вісті —
І враз замовкне! І прибліднуть всі,
Помітивши у повнім дружнім колі
Одне порожнє і холодне місце.
1945
***
Несу життя своє, як повну чашу,
Чужими вулицями хижих міст.
Яка мені, яка кому користь?
Яка мета? Не відаю, не зважу.
Чи відшукаю долю непропащу?
Іду. Так тихо опадає лист.
Якийсь великий і сумний артист
Тче золоту й багряну, й срібну пряжу.
Безплодне й сіре котиться життя:
Дрібненькі радощі й дрібненькі лиха
Чергуються — і дні пливуть за днями.
Зів'ялолиста осене моя.
Чи й ти минеш безслідно, сумно, тихо.
Як чайки крик, як вітер над полями?
1964
Колишнє гніздо
Лагідний день — осіннє сонце гріє,
Вітрець ласкавий гладить і бджілки
Гудуть там біля вуликів. Так мирно!
Так, сімдесятп'ятьрічній голові
Приємно в закутку і подрімати.
Оця зелена й запашна природа
Мов заколисує до сну. Цей сон —
Молодший брат. Та прийде й старший брат
Котрогось дня — той непробудний сой.
Гніздо колишнє не моє давно,
Багато років. Птах я без гнізда.
Та чи й потрібне? Час відміряний,
Недовгий. І вже треба отрясати
Весь земний пил із трудних ніг. Пора.
1980