Олександр » 27 червня 2012, 17:59
Ще трохи одонтологічної лірики...
МИКОЛА ЗЕРОВ
ЗЛАМАВСЯ ЗУБ...
I
Прощай, навік прощай, моє кохання!
Позбувся зуба я... Щербатий і сумний,
Я понесу в могилу сподівання
На усміх твій, рожево-золотий.
Проклятий сир. І добрий, і твердий,
Зламав без жалю зуб пломбірований мій,
І я шепчу, шепчу без розставання:
Прощай навік, кохана, - до свідання,
Зламався зуб. Широкі і знадні
Дороги в рай заказано мені –
Ото Сергієві і радість, і привілля.
Твоя рука - і сонце, і весілля.
Тобі - щасливі і безжурні дні;
Мені духовна смерть - одчай і божевілля...
II
І так, я пас... Прощай, Обсерваторний,
Чи то пак... теє... Чеховський, прощай!
Я йду назад, і морок вогкий, чорний
Вже обгорта загублений мій рай,
Мій рай загублений, мій рай жаданий,
Що гак в душі принадно розцвітав!
Як марево, як мрія, як омана,
Лише блиснув і в темряві пропав.
І темна ніч спустила темні крила
На душу безнадійную мою.
І плачу я, і тужу, і люблю,
Люблю тебе, голубка легкокрила!
Та що робить? Зламав я гострий зуб.
І серце точить сум, як черва дуб.
III
Чертог твой вижду;
Спасе мой, - украшенный...
Як темний дух перед престолом Бога,
Беззубий і зневірений стою
Біля твого привітного порога.
І чую сміх, і голос твій люблю.
Поглянь на позу схилену мою.
Тяжка мені призначена дорога
В жиггі сумному й повному тривоги,
Бо я тебе, о Сонічка, ловлю (люблю).
А ти? А ти на мене то й не глянеш,
Лиш серце кволеє і рвеш, і раниш;
Байдужа і далека, повз мене
Проходиш ти, як гордая княгиня,
Як сонце у пустині неба синій
В морозний день, холодне, хоч ясне.
IV
Зубы грешников сокрушу...
Ні, ні, я вставлю зуб. Не хочу буть щербатим,
Не хочу – ні – позбутися тебе,
Віддать мій рай кацапчукам проклятим,
З доріг твого життя усунути себе.
Ще хочу жить, щоб бути коло тебе,
Щоб слухать музику ласкавих слів
Пречисту і святу, як в синім небі
Безгрішних янголів безгрішний спів.
Ні, ні, я не віддам кацапському началу
На тяжкий глум, на ганьбу, на поталу
Найкращих снів моїх, найкращих мрій.
Нехай гудуть кацапчуки, як рій.
Я дрюк візьму і, сповнений відваги,
Геть розжену кацапськії ватаги.
V
Коли б ти знав (напередодні), мій вороже Сергію
Як я люблю без пам'яті її,
Моє життя, мою найкращу мрію
І думи заповідані мої!
Її чарівний образ я лелію
У серденьку в найглибшій глибині,
І все росте в душі моїй надія,
Що доля усміхнеться ще мені.
Ти не дивись, що я такий недужий,
Ти не дивись, що я такий сумний,
Що погляд Сонічки ще так байдужо
Спиняється на "личности" моїй, –
Я чую, як в мені зростає рух потужний
І вибуха огонь оживлених надій.
VI
Гром победы, раздавайся...
Я вставив зуб із золота й фарфору.
Я не боюсь тепер кацапових інтриг,
І певен я, що правда візьме гору
І що в борні я, власне, переміг.
Я вставив зуб. Тремтіть тепер, кацапи,
А ти, моя коханая, радій.
Не викрадуть тебе їх пазурі, їх лапи.
Дивись: я кличу їх на чесний бій.
Я їх поб'ю... Помщусь за власні рани.
Та чи порвеш із ними ти, кохана?
Чи розпрощаєшся ти з воїнством своїм?
О, певно так. Розвій же їх, як дим,
І заспокой тим душу, стомлену і хвору...
Бо в тебе серце з золота й фарфору.
VII
В СТУДЕНТСЬКІЙ ЇДАЛЬНІ
Finita lа comedia!..
І так вже сьомий вірш (число сакраментальне),
Коханая, присвячую тобі!
Тут знайдеш все: і радісне, й печальне,
Примир'я стяг і згуки боротьби.
І над усім душа твоя астральна
Шле усміх свій ласкавий і фінальний –
І затиха в душі звук войовничих сурм
Й палка ненависть до московських юрм.
Я втихомирився. Спокійно, гордо
Дивлюсь звисока на кацапські орди;
Сиджу й насвистую, співаю навіть я.
Чому б і ні - співа душа моя.
Блищить мій зуб, пропав прононс англійський;
І борщ смачний парує - український.
26.ІX.1911 - 30.ІХ.1911
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський