Олександр » 23 червня 2012, 10:21
У сон, у сон, у забуття
від безпросвітного життя
і там, внизу, і там, вгорі,
і тут, у нашому дворі,
де, як не б’ються, то гризуться,
і плаче доля невезуча,
аж захлинаючись від схлипу,
а мій сусід ґвалтує скрипку,
витягуючи за хвоста
із деки чорного кота
і всіх дратує, як навмисне…
У сон, у сон, у забуття.
Які нудотні екзерсиси
цього нудотного життя,
що вивертає свій кожух
і звіром підступа до тебе,
і відтісняє за межу
у чорний світ, під чорне небо.
У сон, у сон, у сновидіння,
ховаюсь там, як тінь під тінню.
У сон, у сон… Але не спиться,
і біль такий, нудьга така,
неначе я лежу на глиці
із надмогильного вінка.
То приверзеться: всі ми зникли,
і навіть Києва нема, —
стоять натомість два будинки:
лише лікарня і тюрма.
О Господи, не приведи!
Але куди від маячні? Куди?
То все розчиниться в тумані,
то постають, мов на екрані,
бритоголові, як раби,
ординські виблядки доби.
Куди не глянь і не ступи,
Кричать: — Купи! Купи! Купи!
В нас цілі гори барахла
від оберега до свитини,
які зі шкірою зняла
держава з неньки України…
У сон, де, ніби серед раю,
моя душа відпочиває,
а я до неї доростаю,
торкаюсь п’ятами землі,
де я століттями малів,
малів і совістю, і голосом,
щоб не піднятись вище колеса
і не позбутись голови
під регіт нижчих від трави…
У сон, у сон, як назавжди.
Від болю, сорому, орди —
у сон, у сон, у забуття,
чи небуття (яка різниця!),
у порожнечу навмання,
в якій спалахує зірниця
і навстіж Всесвіт відчиня…
І вже ні болю, ні орди,
і Бог в мені, і Бог зі мною,
і після мертвої води
я причащаюся живою
в глибокім сні, на глибині,
і сила множиться в мені,
хоч я про неї і не відаю,
та йду безстрашно, як сновида,
над краєм прірви, по карнизу,
і вже нічого не боюсь.
Але достатньо крику знизу —
і я впаду, і розіб’юсь.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський