Вероніка » 02 грудня 2011, 00:43
На сьогодні одним з найбільш актуальних питань української зовнішньої політики є українсько-російські відносини. Впливові, провладні політичні сили в Україні вважають цей вектор зовнішньої політики визначальним для України. З огляду на це, варто поглянути на історію дипломатичних відносин між Україною та Росією, зокрема, у початковий період відродження української державності на початку ХХ ст., а саме, взаємини Центральної Ради та Тимчасового Уряду, визначити основні здобутки та прорахунки.
Зовнішньополітичну діяльність України у період революції 1917-1921рр., висвітлювали у своїх роботах такі дослідники: Вєдєнєєв Д., Будков Д. [1], Головченко В., Солдатенко В. [2], Сергійчук В. [3], Дацков І. [4], Матвієнко В. [5], та інші. Наша робота присвячена саме взаєминам Центральної Ради та Тимчасового уряду, в контексті автономних прагнень українців.
Зовнішню політику Центральної Ради умовно можна поділити на три етапи. В даній роботі мова піде про перший період (від заснування до середини листопада 1917 р.). На цьому етапі майже всі зовнішньополітичні заходи Центральної Ради були скеровані на налагодження взаємин з Росією.
Треба зазначити, що на початковому етапі свого становлення Українська Центральна Рада, бачила Україну лише як автономну частину Росії. Важко сказати чому ідеї повного відокремлення від Росії, тогочасними політиками в більшості своїй, не сприймались. Можливо вони просто вже не уявляли Україну повністю незалежною: досвід історії цілком чітко продемонстрував, що будь-які прагнення українців до власної державності, так чи інакше, жорстко присікались російським самодержавством; Можливо, для Центральної Ради нагальнішими здавались економічні проблеми, і саме їх вирішення вони бачили більш реальним в союзі з Росією. До того ж, провідники Центральної Ради намагались дивитись на речі реально. Дійсно, з огляду на те, що момент був сприятливим, можна було б скористатись ситуацією і таки проголосити незалежність, можна навіть припустити, що така політична акція цілком могла українцям вдатись, оскільки була підтримка як селянства так і військових. Здавалося б спиратись молодій державі є на кого. Нехай так, і що далі? Молода держава, яку насправді ніхто на міжнародній арені не розглядає як суб`єкт зовнішніх відносин, а лише як об`єкт посягань інших держав. Чого б досягли українці, проголосивши незалежність, яку б ніхто в світі не визнав? А що станеться саме так, очевидно, в цьому очільники Центральної Ради не сумнівались, оскільки чудово розуміли, що українці сприймаються світом лише через призму Тимчасового уряду, і звичайно ж ніхто б не пішов на конфлікт з Росією, оскільки фактично вона забезпечувала Антанту гарматним м`ясом під час війни. Центральна Рада обрала інший шлях, не революційний, а більш поступальний – розвиватись автономно, а коли українці будуть готові – заявити про себе на міжнародній арені, як про самостійного гравця.
Отож, Центральна Рада відряджає до столиці переговорників, сподіваючись на підтримку з боку Тимчасового уряду, одним з лозунгів якого, було “право на самовизначення народів”. Однак не все так сталось, як гадалось українцям. Нашій делегації влаштовують “прохолодний прийом”, даючи зрозуміти, що уряду зараз м`яко кажучи, не до українців з їхніми проблемами. Більш того, практично всі політичні кола Росії (за винятком більшовиків, яким дії українців були “на руку”), звинувачюють Раду у нелегітимності і зраді, мовляв, знайшли час, коли Росія потерпає від війни та внутрішніх суперечок, підливати олію в вогонь. Ображені українці, які, по суті, нічого крім декларацій від Тимчасового уряду, і не вимагали, починають усвідомлювати, що росіяни розуміють лише мову сили та ультиматумів. Так народжується І Універсал, в якому проголошується автономія та створюється власний уряд – Генеральнийй Секретаріат. Тут росіяни бачать, що недооцінили самостійницькі настрої українців, щоб чого доброго, ці настрої не вилились у щось більш серйозне, уряд, звертається до українців з заявою, в якій висловлює розуміння прагненням українців до автономії. Наляканий шаленою підтримкою Центральної Ради в армії та на флоті, Тимчасовий уряд бере курс на “умиротворення” Центральної Ради. Росіяни надсилають до Києва делегацію для переговорів, під час яких, просто намагаються “замилити очі” різними заявами про визнання прав українців на автономію, всіляко уникаючи конкретних дій. Фактично, росіяни вирішують дати українцям те, в чому відмовили їм в Петрограді. Вони все ж таки визнають право України на автономію, але на зразок того, що вона “має право мати право”, не даючи жодних конкретних обіцянок, а натомість поставили обов`язковою умовою прийняття цієї угоди – відмову від українізації армії та флоту, а також входження представників національних меншин до складу Центральної Ради (чим, фактично, забезпечили існування своєї “п`ятої колони” в Україні). Та навіть не дивлячись на це, результат переговорів, для українців, треба визнати, був досить таки прийнятним, чого, очевидно і побоювався Тимчасовий уряд, коли заборонив своїм дипломатам укладати з українцями будь-які офіційні угоди. Згідно київських домовленостей Генеральний Секретаріат відповідальний перед Центральною Радою і є найвищим органом влади в Україні, і що найголовніше, визначаються територіальні межі української автономії у складі 9 губерній. Та росіяни мабуть, не були б росіянами, якби все не перекрутили і не поставили досягнуті домовленості “з ніг на голову”. Як до речі, вони робили часто (взяти хоча б славнозвісні “Переяславські статті” 1654 р.). Після приїзду українців до Петрограду для закріплення домовленостей, росіяни, усіляко принижуючи наших дипломатів, провокують українців, щоб вони самі відмовились від угоди. За свідченням Винниченка, думка про те, щоб все кинути і поїхати додому, у нашої делегації виникала, та розкусивши задум росіян, наші представники, схоже, вирішили діяти за принципом англійської королеви Вікторії: закрити очі на все і думати про Батьківщину. Тим більше, що відкритої конфронтації з Тимчасовим урядом українці побоювались, з огляду на потужну військову присутність росіян в Україні. В таких умовах нашим нічого не залишається як погодитись на запропоновану урядом, “Тимчасову інструкцію”, згідно якої, Генеральний Секретаріат призначався зверху і влада Центральної Ради розповсюджувалась не на 9, як було домовлено раніше, а лише на 5 губерній.
Проте, українці – непереборні оптимісти, і в такому завершенні переговорів бачать позитив – адже навіть “Тимчасова інструкція”, з усіма її недоліками, визнавала головне – автономію України, що під час перших петроградських переговорів було вершиною всіх українських вимог. І що найголовніше – про Україну нарешті заговорив світ.
Отже, дипломатичні відносини Центральної Ради та Тимчасового уряду пройшли шлях від категоричного несприйняття вимог українців, до вимушеного компромісу. Українцям все ж вдалось досягти, нехай і формального, визнання Тимчасовим урядом. І що найголовніше, ці переговори показали світові, що Україна здатна стати самостійним гравцем на міжнародній арені.