Давайте поговоримо про культуру

Re: Давайте поговоримо про культуру

Повідомлення Лариса » 07 жовтня 2013, 21:22

Навіть не знаю, як показати відвідувачам нашого форуму сторінку, яка стосується культури нашого харківського мера.
Начебто він сам зовсім не стидається свого дикунства, але мені все одно стидно. Це ж він думає, що до людей можна звертатися з такими висловами:

http://censor.net.ua/video_news/255228/ ... itsu_video

Мені соромно, що наша влада дозволяє собі ТАКЕ по відношенню до людей.
Аватар користувача
Лариса
 
Повідомлення: 280
З нами з: 21 серпня 2011, 11:31
Звідки: Покотилівка

Re: Давайте поговоримо про культуру

Повідомлення admin » 18 серпня 2013, 20:20

Надійко, так. Я б іще хотіла, щоб ти навела тут невеличкий уривок з Шевельова (невеличкий! :) ), щоб розкрити цей термін. Адже не кожен зможе відшукати це в інтернеті.
І, власне, не думаю, що так багато людей було з "Просвіти". Просто було щось агресивне в поведінці, що мені особисто зрозуміти важко.
admin
 
Повідомлення: 175
З нами з: 07 червня 2011, 16:42

Re: Давайте поговоримо про культуру

Повідомлення Надія » 18 серпня 2013, 20:10

Згодна з Ларисою, що уривок завеликий, але все подібне до того, що ми бачили в Батурині, Шевельов окреслив одним словом «вісниківство». Але може комусь цікаво буде, чим же насправді займалась та сама «Просвіта» голодні повоєнні роки 70 років по тому та порівняти щодо себе.
Надія
 
Повідомлення: 39
З нами з: 08 лютого 2012, 15:01

Re: Давайте поговоримо про культуру

Повідомлення Володимир Пустовалов » 17 серпня 2013, 09:39

Підняте питання не з тих, на які можна відповідати в термінах «так» і «ні».
Україна увійшла в мою сутність колисковими матері, розповідями доброї бабусі, забавами з сусідніми дітьми, всім укладом життя. А українська мова - як оточувальне повітря.
Війна була виною того, що мої подальші дитячі і шкільні роки пройшли далеко від України, в маленькому степовому містечку, що в глибині Росії. Навкруги багато татарських і мордовських назв сіл і річок. До найближчої залізничної станції 18 кілометрів по ґрунтовій дорозі. Через 30 кілометрів в іншому напрямку починалися мордовські ліси з таборами Гулага, про які ми тепер багато дізналися із розповідей колишніх політв’язнів.
Моє українське походження серед дітей і дорослих, в тому числі і вчителів, викликало почуття схоже на те, яке буває, коли стикаєшся з людиною, що має якісь фізичні вади і тому заслуговує на співчуття від людей «нормальних».
Слово «Україна» сприймалося мною як назва далекої і справжньої рідної землі і як символ, як тоді мені казалося, щасливого довоєнного життя.
В родині було декілька збережених в евакуації українських дитячих книжок з яскравими картинками. Ці книжки, розповіді мами і бабусі, а також фотографії, зроблені загиблим на війні батьком, розмальовували край мого народження всіма кольорами веселки і надавали йому казкову поетичність. Я завжди згадую це відчуття, коли чую слова однієї із сучасних пісень: «З твого імення сонце світить!»
Ви, напевно, розумієте, що приїхавши вчитися в Україну, я знайшов її не зовсім такою, яка з’являлася в моїх уявленнях. А що найгірше, ця різниця з роками, буквально на очах, зростала.
Написане вище в якійсь мірі пояснює чому я з ентузіазмом, і навіть із деякім милуванням, сприймаю зараз будь який вияв українськості, не закриваючи при цьому очі на те, що ці прояви не завжди автоматично є еталоном високої культури, духовності, смаку, розумної толерантності і т. п.
Висновок з цього може недоречного багатослів’я простий – «нам своє робить», кожному у своєму оточенні, де живеш, працюєш, спілкуєшся з іншими людьми. Багато таких прикладів є і діяльності членів нашого клубу. Борімося, підтримуючи один одного, - поборемо. Швидких результатів навряд чи побачимо, але найголовніше, щоб забеспечувався постійний поступ.
Володимир Пустовалов
 
Повідомлення: 5
З нами з: 10 вересня 2011, 22:14

Re: Давайте поговоримо про культуру

Повідомлення admin » 16 серпня 2013, 13:39

Надійко, цей текст дійсно задовгий для форуму. Все ж треба розуміти, що сюди заходять люди, маючи обмаль часу на те, щоб пробігти очима кілька рядків і не погодившись з ними, відстукати на клавіатурі кілька слів у відповідь. Особисто я втретє намагаюсь подолати викладений тобою текст, але справи не дають читати більш, ніж хвилина-дві.

Втім, якщо його запустити на принтер і прочитати надруковане вдома на дивані, то все гаразд. :)

Мій запал трохи згасає, а часу на новий допис поки що я не знайшла. Але розмови з друзями допомогли мені сформулювати коротко мої претензії до діячів української культури. Назву їх тут і ще раз підкреслю, що стосуються вони не якихось конкретних людей чи ситуацій, а є моїм висновком з багатьох спостережених мною сцен.

1. Якщо ви вдягаєте український народний костюм і виходите на сцену з українськими піснями або промовами, то вас сприймають як представника української культури.

2. Треба пам’ятати, що в цьому словосполученні є ДВА слова. Не лише УКРАЇНСЬКОЇ, а ще КУЛЬТУРИ. Про це друге слово чомусь часто забувають під час гучних банкетів на природі, після яких в кущах залишаються гори сміття, а у спогадах випадкових свідків — неприємний осад від невихованості й гвалту учасників банкету, від їхньої нетактовної поведінки та гучних сварок.

3. Саме завдяки цим якостям ми отримуємо скептичне ставлення у відповідь на деякі виступи українських діячів. Навіть слово "свідомий" у багатьох стало асоціюватися з надмірною простотою і нав’язливістю.

Я вже не торкаюсь тут таких нюансів, як, наприклад, маковий віночок на голові 70-річної "дівчинки", яка пускає його за водою: "долю шукає". :) Або яскраві, мов папуга Ара, китайські вишиванки чи атласні блискучі шаровари на всіх без винятку дядьках... Певно, що почуття міри — це якість вихованої, добре освіченої людини, тобто КУЛЬТУРНОЇ. Що ж тоді нам з вами заважає прагнути бути культурними?

Доречно сказати: Будьмо!
admin
 
Повідомлення: 175
З нами з: 07 червня 2011, 16:42

Re: Давайте поговоримо про культуру

Повідомлення Надія » 15 серпня 2013, 14:22

Тема дуже широка, не зручно давати якісь узагальнення, бо висновки краще робити відповідно до часу та на якихось конкретних прикладах. З цього приводу знайшла у Шевельова спогади про заснування та роботу "Просвіти" в перші повоенні роки, з описом конкретних справ та людей. Це кілька сторінок живої історії Харкова. Спробую викласти. Якщо забагато Лариса прибере. А вже по тому можна буде робити висновки на сучасне.

Крім міської управи, в піднімецькому Харкові діяли ще управи по¬одиноких районів міста і, розгорнувшися з первісного відділу міської упра¬ви в окрему одиницю, обласна земельна управа — найпридатніша уста¬нова, бо через неї йшли до міста ті скупі харчі, що їх можна було ви¬добути з сіл. Але я з тими установами контакту не мав, а голову зе¬мельної управи Михайла Вєтухова вперше зустрів чи не в день еваку¬ації. Але створилася в Харкові ще одна інституція, вже не адміністра¬тив¬ного, а суто громадського характеру — «Просвіта». Ті інші установи тво¬рилися як прибудівлі до німецької військової влади — «Просвіта» виникла як щось окреме. Міські управи були в усіх окупованих німцями містах — харківська «Просвіта» була унікальна. Принаймні до мене не дійшли чутки про «Просвіти» в інших місцевостях. Може викликати здивовання, що саме в Харкові, де діяв і писав Микола Хвильовий, що так злісно глузував з «Просвіт», мовляв, перед Україною вибір — або Европа, або «Просвіта», — в Харкові, де і традиція старої «Просвіти» не була сильною, постала організація під такою назвою. Але тут саме випинається характеристичний факт: засновниками «Просвіти», як і керівниками післякрамаренківської управи, були не ті, хто виріс уже в пореволюційні, радянські роки, — як я і люди мого покоління, — а недознищені діячі років Визвольних змагань. У міській управі це був Семененко. «Просвіту» створив Василь Дубровський. За обома стояв Володимир Доленко. Це люди народжені в вісімдесятих — дев’яностих роках минулого століття, люди, що активно діяли в роках 1917—1920. До¬дам ще Олександра Івановича Попова, що став тепер душею відродженої Української Автокефальної Церкви. Люди мого покоління розучилися бути організаторами, з них виховано виконавців. Вони звикли вже до того, що інші організують, що директиви «спускають» згори. Недобитки попереднього покоління пройшли всі через ув’язнення (тоді кари не були ще такі люті, здебільшого ці люди потрапляли до тюрми в другій половині двадцятих років, діставали п’ять, рідко десять років, але потім дехто уникнув повторного арешту й зацілів), але вони не втратили здатности до ініціятиви й самостійної діяльности. Тепер вони ставали на чолі нових інституцій не лише тому, що були здібні — здібні люди були й серед пізнішого покоління, — а тому, що знали з власного досвіду інший світ, світ відповідальности людини за себе і за своїх однодумців.

«Просвіта» не була ні заборонена, ні дозволена. Якби Харків дочекався німецької цивільної влади, її б заборонили, і не знати, яка доля чекала б організаторів і вчасників. Але ця проблема для мене тоді не стояла. Я був певний, що, коли організація існує, значить, має дозвіл. Але Василь Васильович Дубровський з досвідом давніх років і потім заслання знав, що бувають часи, коли право не дають, а беруть. Він став організатором харківської «Просвіти». У голодному, замерзлому Харкові набрала «Просвіта» своєрідних рис. Мала б вона бути освітнім центром. До певної міри вона й була. Але книгозбірні вона не мала, і в тих обставинах не було змоги її розбудовувати. Часом потрапляли з заходу поодинокі брошури, летючки, попит на них був величезний. Звідкись прийшли на продаж великого розміру портрети на папері укра¬їн¬сь¬ких державних діячів. Я купив Михайла Грушевського, Петлюру, Мазепу — і був це справді день щастя, коли я розвісив їх на стінах на¬шої кімнати і «Саламандрі». Була в «Просвіті» панахида пам’яті Петлюри, але без промов. Промови, одначе, були в день роковин актів державности 1918 року. У «Просвіті» я вперше в житті почув спів «Ще не вмерла Україна», і серце мені заходилося в припливі щастя.

Але в тогочасних обставинах «Просвіта» мусіла взяти на себе турботу про втримання своїх членів при житті. Ніколи не спромоглася вона за¬безпечити їх харчем. Але разпораз щось перепадало і тоді розподілялося між членами. Перепадало від Земельної управи, яку очолював Михайло Вєтухів, а то довозили щось від місцевих управ сільських районів, таких, як Мерефа або Валки. У найгіршу першу зиму найчастіше був це продукт, що його в нормальні часи люди не їдять, — кляйстер з казеїну, пишнобучно називаний киселем, пізніше траплялися поставки крупів і навіть — винятково — борошна. Мені «Просвіта» врятувала життя мішком соняшникового насіння. Це було в тій другій, найгіршій по¬ловині першої зими, коли я ще праці не мав жадної, а «Нова Україна» не друкувала мене за небажання слухатися наказу писати не «большевицький», а «жидо-большевицький». Я вже зовсім був охляв, подорож з Римарської на Садово-Куликівську, де містилася «Просвіта», ставала для мене проблемою. Я думаю, що без того соняшникового насіння я б не вижив.

Восени 1942 року я дістав у «Просвіті» викладовську працю. Це бу¬ло вперше після кінця університетських лекцій у червні 1941 року, п’ятнадцятимісячна перерва. І було це, поза всяким сумнівом, дією нелеµальною, бо шкільництво в Харкові було під забороною, а на ви¬щому від початкової школи рівні — й поготів. Молодики віку вищих кляс десятирічки мусіли байдикувати й лишатися без освіти. Більшість з них влада вивозила на працю до Німеччини, але були такі, що змогли викрутитися, переважно діти людей, причетних до адміністрації. Мені доручили викладати їм українську мову, і це були щасливі години для мене, а, либонь, і для декого з них. Довго це не тривало — фронт заламався під Сталінµрадом, місто було повне італійських вояків, що в подертих шинелях, брудні, відкривши фронт чер-воним (хто знає, як би похід німців на Волгу закінчився, якби не цей героїчний учинок італійського союзника, — тепер радянські джерела про це не згадують, усе приписане героїзмові радянського війська), давали лататиґ пішечком по морозу від Поволжя до Альп і кричали «Гітлер капут», «війна кінець». Може, зо два місяці тільки й потривало наше нав-чання. Було тих моїх учнів з півтора десятка. Декого я від того часу забув, декого нагадала не так наука, як їхня трагічна смерть незабаром, — Славко Міщенко, Тарас Соловей зовсім ще хлопчаками незабаром загинули в обороні Га¬личини під Бродами, хто знав тоді, що їм судилося жити менше, ніж два роки. З деким я геть пізніше зустрівся в Америці — два брати Валентин і Тарас Кохни, а ще з одним з найздібніших — сином Олександра Івановича Попова, чорнявим і тендітним Юрком, що в Америці, розчарований, відійшов від життя, постригшися в ченці, і за кілька років і зовсім покинув цей грішний світ. Всеволод (Сєва) Герасимувич, найнаполегливіший з усіх у своїх питаннях до мене, пробив собі дорогу до високої освіти, що в медичній професії нелегко в Америці, але теж помер ще не старим. Моїм улюбленцем був Євген Гаран, що пробував себе в легких фейлетонах-нарисах, коротких, стислих, іронічних і пуантованих, але не мав ні впертости, ні, мабуть, і умов в Австралії, щоб стати в літературі й журналістиці не дилетантом, а майстром. Так чи так, тоді все це було молоде, повне надій і життьової сили, викладати їм було приємно і з обох боків щиро й дружньо, хоч сам курс був шкільного типу і не міг бути дуже ориµінальним.

Світ дорослих, що гуртувався навколо «Просвіти» або навіть тво¬рив її, був нею, — ясна річ, не міг бути таким до задерикуватости повним життя, але він був, може, за засадою contra spem spero теж оптимістичним, повним горіння і нечуваної щирости. Німецький гніт не міг не відчуватися, але це був гніт збоку. Ясний був вододіл — ми і вони, і ці вони були чужа й стороння сила. Не вимагалося вдавати, що ми — частина його, не треба було кривити душею, грати в «нашість» — може, найгірша риса радянської системи. І люди ці були відмінні від тих, з ким життя зводило перед тим у стінах університету чи УКІЖу, і навіть ті малі числом, що були знайомі звідти, тут поводилися інакше і справді були інакші. Таким був Юрій Гаврилович Блохин-Бой¬ко, давніше мій колеµа з УКІЖу, історик української літератури. Таким був і Павло Йосипович Петренко, якого я, правда, перед тим не знав, бо його заарештували й заслали перед початком моєї високошкільної кар’єри, але з такої самої українознавчо-літературної верстви інтеліµенції. Наші шляхи були близькі, але не однакові перед «Просвітою», а стали ще відміннішими після неї. Належачи до старшого дещо покоління, вони обидва зазнали переслідувань, від яких мене вберегла війна: Бойка звільняли з праці й літепло відновляли, Петренко побував і на засланні. Не збігалися й темпераменти. Блохин був посидющіший, Петренко більш творчий і ориµінальний. Його книжки про Квітку-Основ’яненка й Марка Вовчка були, як на радянські умови, вдумливі і вільні від трафарету. Після «Просвіти» Бойко йшов разом з націоналістичним рухом в його так званому мельниківському відламі, і явища літератури трактував у досить ортордоксальному дусі. Він просунувся на керівні позиції в еміµраційній так званій політиці, а в науці зумів посісти певні позиції в німецькому університетському естаблішменті, хоч серед німецьких науковців не користався високим авторитетом. Поскільки мої позиції були далекі від ортодоксально-націоналістичних, раз йому навіть довелося виступити проти мене (в зв’язку з творчістю Олени Теліги), але особисті стосунки наші від цього не перервалися. Не так пішов Петренко. Його самостійне й дещо бунтарське мислення не дозволило йому пристати до жадного еміµраційного політичного угруповання, а надто націоналістичного. Я, в мої львівські роки, зазнав впливів донцовської ідеології. Особливо це позначилося на моїй статті про Юрія Клена, який і сам писав у тому ж дусі, сказати б, «вісниківства». Павло Йосипович прислав мені нищівного листа, і я визнав йому повну рацію. До мене не раз потому зверталися, просячи дозволу передрукувати статтю, але я цього не давав. Петренкова критика моєї статті била ще й в іншу точку: проти критики, що надто ототожнює себе з її об’єктом, з розгляданим письменником. Та це вже діялося довго після Харкова і після кінця війни. Тоді й сам Павло Йосипович видав свою останню книжку, про Миколу Хвильового: «Трагедія Ми¬коли Хвильового». Вийшла вона під псевдонімом Я. Ган, не знаю, чи з уваги на політичну ситуацію в окупованій Німеччині, де нишпорили радянські репатріятори, чи тому, що вже тоді автор не мав охоти виступати як один з діячів еміµрації. Опинившися в Америці, в далекому від культури Міннеаполісі, Петренко остаточно відійшов від будь-якої діяльности, його апатія невдовзі поширилася з еміµраційних справ на життя взагалі. Це не був активний, войовничий песимізм, що пропаµує сам себе, мабуть, це не була філософія, а просто втома від того, що російський поет назвав «жизни мышья беготня». Він і листи перестав писати, а може, й читати. Це було в нього ніби друге заслання, перше він відбув 1934—1939-го в Ухт-Печорському таборі лісорубом. Тільки перше було примусове, а друге наче добровільне. Тільки чи справді зовсім добровільне? Його смерть прийшла не скоро, але для його колишніх друзів перехід від нидіння в апатії до смерти здався непомітним і природним. А пройшов він, як оповідали свідки, через — ніби символічно — стадію параліча, коли родині важко було підіймати чи перевертати обважніле тіло. Хто скаже, чий шлях — Блохина чи Петренка — був виправданіший?

У «Просвіті» Блохин і Петренко були гостями, я був теж гостем, хоч і частішим. За короткий відрізок часу від ранку до поліційної години там зустрічалося чимало гостей. Це був загальноміський клюб, для багатьох принадніший від власного дому. Точилися розмови, обмін новинами, скарги на тягар воєнного та ще й прифронтового життя, відбувалися сподівані й несподівані зустрічі, сперечання на літературні й світоглядні теми. Кожний був там у гостях і знав, що гості вітані. Хоч харчі були дозарізу потрібні, не вони були головною принадою. З гостей згадаю ще часту — Платоніду Володимирівну Хоткевич, давніше дружину Гната Хоткевича. Із сліпучо чорним волоссям і такими ж очима, слідами, може, ще недавньої краси, вона кидалася на кожного, з ким могла говорити, особливо про Гната Мартиновича. Вона хотіла б довідатися, чи він ще живий, чи загинув на засланні. Ми знали про це рівно стільки, як вона, — себто нічого, — але це не перешкоджало їй знов і знов відкривати цю тему. У своїх пізніших мандрах на Захід вона, як і Зінаїда Троян, але пізніше, дісталася до Праги, але не далі. Сімдесяті роки застали її на Україні, на праці в літературно-меморіяльному музеї на Гуцульщині, в Криворівні. Там вона і померла 1976 року. Як минуло її життя між харківською «Просвітою» й Криворівнею, не знаю. Покутувала вона свої просвітянські гріхи слідами Гната Мартиноновича чи одразу подаровано їх їй по війні?
Господарі «Просвіти» не випинали й не накидали себе. Хоч я був досить частий гість, я навіть не всіх їх знав. Згадаю тихим словом тих, кого запам’ятав. Уже згадано: засновником і головою «Просвіти» був Василь Васильович Дубровський, історик, орієнталіст і дуже виразно чернігівець. Це першим упадало в око чи, точніше сказати, в ухо — вимова ненаголошеного— Не перешкаджайте, — казав він.

Був він організатором, упорядником — нечисленних — програм, адміністратором і — ентузіястом. Коротке волосся йоржиком, круглі вічка окулярів, короткі вусики, щось середнє між козаком Мамаєм і вчи¬телем земської школи передреволюційних років. У безпосередньому контакті з кожним, хто приходив, була Зоя Олексіївна Сапіцька. Вона нас годувала, мало не доглядала, знала кожного, кожному мала привітне слово й щиру посмішку, ми були для неї маломало не діти. Але в тому не було сентиментальности чи вболівання. Просто вона була одна з нас, а ми були її родина. Тоді я не знав її минулого, не міг я, певна річ, знати її майбутнього. Про минуле я дізнався тридцять років пізніше, зі спогадів Семененка. Вона була росіянка, з суцільно російської родини і з російською освітою. Перша її близька зустріч з Україною в Москві — в особі того, хто став її чоловіком. Ця зустріч ви¬рішила все її дальше життя — і смерть. Вона стала українкою з покликання, з потреби мати шляхетну життьову місію, з вирозуміння до тих, хто належав до категорії underdog. Вона мусіла сама зробитися однією з тих. І так вона спіткала смерть — під час утечі на Захід, у Словаччині її захопили комуністичні партизани і розстріляли. Такий був шлях не одного росіянина, що став українцем не з крови, а з покликання й самозаперечення, хоч шляхи їх до смерти були різні. Нага¬даю Івана Каляннікова-Калянника, що став послідовником Хвильового, українським поетом і був розстріляний НКВД. Не знати, як буде в майбутньому, а покищо шлях і українськости і до українськости — це нормальний шлях до загибелі.

Із старших членів «Просвіти» назву ще Олександра Попова і Дмитра Солов’я. Олександер Іванович Попов, за радянсь-ких часів професор пе¬дагогічних наук, працював у Скрипниковому Наркомосі, у німецькі ча¬си став отцем Олександром. Не сумніваюся, що він вірував у Бога й любив церкву. Але не маю сумніву і в тому, що церква вабила його тепер тим, що це було єдине місце, де можна було говорити до народу, до всіх і кожного, не тільки до тих, що знали своє місце, а й до тих, хто вагався, хто ще свого місця не знайшов, до нехолодних-негарячих і до просто холодних. Батько мого доброго учня Юрка Попова, отець Олександер умів гарячим словом прокладати шлях до людського серця. Йо¬го церковні казання здобули велику популярність і запалили не одне серце. З видовженим високочолим обличчям і пронизливим поглядом вузьких очей, з довгими сивими козацькими вусами й дещо прорідженою сивою бородою, він справді виглядав на пророка або апостола. Думаю, що не помилюся, коли припущу, що аскетично-чернецька путь його сина була зроджена фанатизмом о. Олександра, в якому національне поєдналося з релігійним. Моя пам’ять малює мені Попова-батька з широким нагрудним хрестом уже в Харкові німецького часу, але це може бути аберація. Мені кажуть, що він висвятився вже пізніше, в Вінниці. Сам я тут на свідчення моєї пам’яті не дуже покладаюся. Я не був тоді атеїстом, тим менше войовничим атеїстом, але гімназійні роки служіння в церкві і релігійности вже давно минули, радянська дійсність лишила свій слід на душі, і до церков у Харкові я не прагнув. Тільки з оповідей пригадую, що було їх головних дві — менша, Покровська, в барокковому манастирі, де колись ходили ноги Грицька Сковороди, і велика, Благовіщенський собор. Згадують ще так звану Ґольдберµову на Заїківці. Старшого Попова я не асоціюю з жадною з них.

Дмитро Федорович Соловей був людиною того ж покоління, але його патос був аж ніяк не релігійний. До релігії він ставився дуже скептично. Пізній продукт народництва в усій суперечності його світогляду — атеїзм, позитивізм, віра в науку й просвіту, вчительський комплекс (з виховання й освіти створиться сучасна нація, народний учитель створив Німеччину, народний учитель створить модерну Україну), беззастережна чесність у стосунках з людьми, людяність без сентиментальности — Дмитро Соловей був трохи запізненою реплікою Бориса Грінченка. Він і о. Олександер — це були два полюси недобитків покоління, народженого в 1890-х роках. Вони зійшлися в «Просвіті» в сво¬їй чесності і в своїй послідовній українськості.

Тут згадаю дочку Дмитра Федоровича — Оксану (вибір імен для дітей у цій родині не був випадковий — вони прийшли від Шевченка самого або з його «Кобзаря»), що працювала в «Просвіті» секретаркою. Тоді я не звернув на неї багато уваги, але наші пізніші зустрічі були для мого життя значущі. Дві Оксани в різних обставинах мали урятувати моє життя: одна з міської управи, друга з «Просвіти». Та про це пізніше. Тоді вони, мабуть, не зустрічалися. Діячі управи не вчащали до «Просвіти». Управа була установа суто леµальна і безпосередньо підпорядкована німецьким військовим органам. «Просвіта» існувала, але німцям не підлягала і була фактично півлеµальна. Ніхто не бачив Семененка в «Просвіті», і Дубровський не вчащав до управи. Тільки такий малий управський µвинтик, як я, міг бути і там.

Цей розподіл роль не був випадковий, ані стихійно виниклий. За ним стояла постать, у руках якої певною мірою пляну-валося й пробігало українське життя Харкова, дарма що особа ця ані не була визнана німцями, ані не мала до своїх послуг чи то війська, чи поліції. Це був Володимир Доленко, а центр плянування містився в його квартирі на Ветеринарній вулиці, 33. Володимир Андрійович був теж з недобитків покоління дев’яностих років (рік народження 1889), що було рушійною силою Визвольних змагань 1917-го й дальших років, з суворою школою радянських тюрем після того. Не пригадую вже, хто була та людина, що одного голодного й холодного дня сказала мені, що зі мною хотів би говорити Володимир Андрійович Доленко. Мені ім’я не говорило нічого, я тільки відчув з того, як це було сказане, що особа ця дуже шанована. Я пішов на подану адресу і після того ходив ще не раз, кожного разу за покликом. Моє перше враження не було захопливе. У напівтемній кімнаті (хоч мусило це відбуватися вдень, бо вечорами ми не мали права ходити) за столом сиділа людина віку на вигляд так під п’ятдесят років, полисіла, з подвійним підборіддям, суворого вигляду, непевного, трохи блукаючого погляду, ніс нездорово рожевий і помережаний опуклими синявими венами. Він устав привітати мене, простягнув мені по-жіночому тендітну й малу ручку, запропонував мені сісти й сів сам. І почав говорити. Говорив він невиразно, плутано й туманно. Це не був балак ні про нього, ні про мене, тему вловити було важко, він залюбки згадував, не називаючи на ім’я, людей, яких я або не знав, або не вгадував з цієї мови. Якби я мав звукозаписувач і зарекордував його мову, і тоді не легко було б сказати, про що саме він говорив. І так було й при дальших зустрічах, коли він говорив зі мною, як із старим знайомим, якому не треба нічого пояснювати, бо він усе розуміє. Пізніше, коли Володимир Андрійович був уже політиком на еміµрації і вже не було причин йому ховатися, коли він виступав з прилюдними промовами, я його вже не зустрічав і не знаю, чи він говорив так само. Від правника, яким Доленко був, я міг би сподіватися чіткої, виразної мови. Але я так і не знаю, чи та манера, що виявлялася в розмовах зі мною, була притаманна йому, чи вживана тільки для мене, як спосіб конспірації. Конспіративно він не жив, але, звісно, політична діяльність українців не була в програмі німців. Хоча я мав багато зустрічей з Володимиром Андрійовичем, цієї манери він не міняв. Коли все таки я намагався, не так під час розмов, завжди рівно монотонних, пізніше дешифрувати, що ж саме він хотів сказати, воно, мабуть, сходило на те, що всякі одверті виступи проти німців були б небезпечні і часто провокативні, але, поза тим, не годиться нам забути про наші потреби і нашу від німців окремішність. Пізніше Володимир Андрійович зформулював тогочасну тактику в реченні — «Робити малі діла для великої справи». Коли я тепер пробую підсумувати ці розмови, мені здається, що в усьому тому було трохи театру — таємниче освітлення, притишене плетиво не дуже виразних слів і речень, самі виклики на розмову, але без будьяких конкретних доручень, непоява Володимира Андрійовича поза своїм мешканням, ніби він був під домашнім арештом, загальне враження таємничої конспірації без справжньої конспірації. Мені виглядає, що діяв тут розрахунок, діяв далеко більше, ніж справжня неоковирність слова й, може, навіть думки.

Але як міг він говорити виразно, стисло й точно про таку просту програму дії — не виходити поза межі припущеного німцями, але в тих межах дбати за українські інтереси? Були в нього ширші й дальші ідеали, але він не вважав їх за своєчасні і про них не говорив. Малі діла... Спадок покоління Бориса Грінченка. Але система, але гіпноза діяли. Це під прихованим командуванням Доленка харківська міська адміністрація опинилася в українських руках, постала «Просвіта», вперше одверто зустрілися різні покоління українців. Конспіративно-гіпнотична метода Доленка діяла й після евакуації Харкова, у Львові, де він знайшов спільну мову з колом Кубійовича, де панувала подібна політика супроти німців, і навіть у перших контактах з екзильним урядом Андрія Лівицького. Але коли українська еміµрація опинилися в умовах, де конспірація була ні до чого, ця система перестала грати. Прихильники Володимира Андрійовича стали тільки однією з багатьох партій, і то однією з менших партій, що в загальній розгрі мала ролю другорядну. Володимир Андрійович помер природною смертю в Німеччині. Не знаю, чи був би з нього вождь нації, але вождя еміµрації напевне не вийшло. Та в окупованому німцями Харкові він відіграв велику і позитивну ролю, і чести української він не сплямував. Серед тих, кому в житті доводилося стискати руку, я досі пригадую слабкий стиск його делікатної руки, і ця пам’ять світла.
Надія
 
Повідомлення: 39
З нами з: 08 лютого 2012, 15:01

Re: Давайте поговоримо про культуру

Повідомлення Лариса » 14 серпня 2013, 17:13

Дякую за коментар, Надійко.
Але я ще раз наголошую: говоримо не про якусь одну нашу поїздку, а про те, що таке культурна людина, хто такі "просвітяни" і чому вони можуть навчити людей. Я не хочу, щоб ми звели розмову до окремої купки людей — гадаю, ми випадково зустрілися з представниками величезного пласту.

Цієї теми, певно, не було б, якби ті, хто вважає себе приналежним до української КУЛЬТУРИ, уособлює собою цю культуру, вважає себе себе членом організації на ім’я "ПРОСВІТА", тобто виконує високу місію виховання народу, — дійсно могли чомусь навчити, уособлювали саме КУЛЬТУРУ, а не її відсутність.
Втім, цей пласт великий... Хтось додасть: і непереможний. :)

Але треба щось робити...
Я продовжу цю тему ввечері. Долучайтеся.
Можливо, варто назвати ознаки культурної людини. З поправкою на те, що, можливо, українська культурна людина має бути якоюсь іншою? Бо я в своєму наступному дописі, який невдовзі тут планую додати, піду від зворотнього.
Аватар користувача
Лариса
 
Повідомлення: 280
З нами з: 21 серпня 2011, 11:31
Звідки: Покотилівка

Re: Давайте поговоримо про культуру

Повідомлення Надія » 14 серпня 2013, 14:28

Вперше побачивши ватажків, які обирають лідерів за силою та зовнішніми ознаками, а не за інтелектом та розумом, я не очікувала від поїздки великого естетичного задоволення. Все звичайно повернуто в бік задоволення потреб власного его. Для мене незрозуміло навіщо за для цього було виснажувати себе важкою дорогою, це можна робити в будь якому іншому місці. Їхати так далеко, щоб прибрати біля памятнику в Конотопі та засмітити околиці місць, які дихають великою історією! Вивезти з далекого монастиря московського патріархату пляжку чудодійної води, або меду...
Боляче бачити нас, що усвідомлюють себе лише як членів, якоїсь з релігійних або езотиричних концессій, на землі, де ще відкопують останки справжньої европейської демократії.
Надія
 
Повідомлення: 39
З нами з: 08 лютого 2012, 15:01

Re: Давайте поговоримо про культуру

Повідомлення Лариса » 13 серпня 2013, 13:03

Чи є ознаками просвітництва наступні вчинки та погляди на життя:

— Пісні Галябарди та Поплавського треба вмикати як найголосніше в громадських місцях: на пляжі, в переповненому автобусі без кондиціонера в спеку 37 градусів. Не зважаючи на те, що на пляжі хтось уже слухає іншу музику — адже її можна просто перекричати, увімкнувши на повну потужність. Не зважаючи на прохання притишити звук — адже це українська музика, тож треба її силою й голосно провадити в несвідомі маси. То нічого, що в них від цього вже голови болять — хай звикають.

— Щойно хтось малознайомий поряд намагається заспівати — треба відразу згуртуватися і почати хором голосно співати щось абсолютно інше. Головне — перекричати невідому співачку. Не важливо, що вона теж співала чудову українську пісню і робила це талановито — вона ж не наша, і співала якось не так. Треба показати всім, хто тут хазяїн!

— Коли хтось із кореспондентів намагається сфотографувати історичну пам’ятку, треба обов’язково влізти в кадр і перекрити хоча б частину пам’ятки. Добре залізти туди всім гуртом з ногами. Або в крайньому випадку поставити на неї свій магнітофон і не прибирати його звідтіля за жодних умов. Козак має бути принциповим.

— Якщо товариство споживає куліш на природі, то можна не зважати на умовності. Адже це Вам не місто, тут урн для сміття нема. Тому можна кидати биті миски й пусті пляшки просто в кущі. Це ж не має стосунку до власне української культури. Головне, щоб ми при цьому пили горілку, їли сало з кулішем і співали українських пісень.

— Якщо виникають якісь організаційні труднощі, то треба просто і коротко послатись на волю отамана або на посади присутніх — якщо вони давно займаються українською культурою, то все інше значення не має.
Аватар користувача
Лариса
 
Повідомлення: 280
З нами з: 21 серпня 2011, 11:31
Звідки: Покотилівка

Давайте поговоримо про культуру

Повідомлення Лариса » 13 серпня 2013, 12:34

Для мене особисто ця тема болюча.
Ми щойно повернулися з Батурина. Сьогодні-завтра я вивішу фоторепортаж про цю поїздку на сайті клубу в розділі "Наші новини". Хазяї приймали нас дуже гостинно. Батурин відродили для туристів. Товариство було україномовне. Отже, начебто, все було добре. Але чомусь лишився щем у серці, такий невеличкий хробачок.

Я виношу цю тему окремо — говоримо не про поїздку, а про те, що таке культурна людина, хто такі "просвітяни" і чому вони можуть навчити людей. Про те, чи потрібна носіям української культури вихованість і чемність, чи це речі абсолютно зайві і непотрібні.

Нагадую, що дати коментар можна лише натиснувши кнопку "відповісти" вгорі чи знизу повідомлення. За умови, що Ви зареєстровані на нашому форумі і увійшли під своїм ім’ям (логіном).

А я зараз трохи продовжу на цю тему.
Аватар користувача
Лариса
 
Повідомлення: 280
З нами з: 21 серпня 2011, 11:31
Звідки: Покотилівка


Повернутись до Теми для нашої балачки

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 2 гостей


cron