Сторінка 1 з 1

Re: Слобожанські лірики: В’ячеслав РОМАНОВСЬКИЙ

ПовідомленняДодано: 26 липня 2012, 14:16
Lucinissima
СИКСТИНСЬКА МАДОННА

Вічність
принишкла
перед картиною -
жінка з дитиною!


ПОВЕРНЕННЯ

Вже й хата ось - у вишняку!
Солдату радо двері скрипнуть.
А в мами очі тихо скрикнуть
Й півні злетять на рушнику.

Re: Слобожанські лірики: В’ячеслав РОМАНОВСЬКИЙ

ПовідомленняДодано: 26 липня 2012, 14:12
Lucinissima
* * *
В тобі щось є
від матері моєї:
розхмарена печаль,
тепло в очах,
і коси -
чорна злива на плечах,
і руки феї.
В тобі щось є
від матері моєї.
Ось це глибинне,
рушниково-світле:
воно і в жесті,
і в поставі -
рідне.
І лагідно приходить
непомітне...
В тобі щось є
від матері моєї.

Re: Слобожанські лірики: В’ячеслав РОМАНОВСЬКИЙ

ПовідомленняДодано: 26 липня 2012, 12:18
Lucinissima
* * *
Аркадію Філатову

У досвітній льолі
Зорі охололі,
Достига роса.

Ні чирка, ні бусла,
І ріка загусла
Ще не вируша.

В затишній лощині
Між листків ліщини
Спить горішеня,

Смокче сни зелені
На груді у нені
У чеканні дня.


* * *
Гомін хвиль відродить мушля,
Підійнята з дна морського.
Без води їй сумно, тужно,
Як без друга, без близького.

Мариться глибінь тужава
Між каміння,
ріні,
мулу -
Невпокорена держава
Невпокореного гулу.

Стишено рокоче клекіт
В черепашці знов і знову.
То її моря далекі
Викликають на розмову.

Відстань їм - не перешкода,
Чують рідного молюска.
...Сотні літ печальним кодом -
Незнищенний плюскіт, плюскіт.

Слобожанські лірики: В’ячеслав РОМАНОВСЬКИЙ

ПовідомленняДодано: 26 липня 2012, 12:13
Lucinissima
Romanowsky.jpg
В.Р.
Romanowsky.jpg (30.94 Кб) Переглянуто 1974 разів


В’ячеслав РОМАНОВСЬКИЙ (нар. 5 вересня 1948 р.) - поет-лірик, продовжувач традицій таких наших земляків, як Яків Щоголів, Олександр Олесь, Леонід Талалай. Пан В’ячеслав уже зо два роки є частим гостем Клубу "Апостроф". Його мелодійна лірика, здається, ніби створена для музики - на що я звертаю особливу увагу барда Миколи Воловика =))

Моє знайомство з цим поетом розпочалося з публікації в журналі "Березіль" у середині 2000-х років.

* * *
Давно не співав,
Бо душа не співала давно.
З травневих піал
Розлилося зелене вино.

Схиливсь верболіз,
Потемнішав зажурено став.
І тоскно до сліз,
Що між нами стіна вироста.

Назустріч тобі
Ще рвонеться з-під серця псалом.
Я вірю судьбі -
Ми ще сядемо вдвох за столом.


* * *
Осонцено мліють щедротні сади,
У гулі солодкому бджоли та оси.
Обтрушує липень гарячі плоди -
Вабливі духмяні рясні абрикоси.

Зберу у таріль їх. На стіл принесу,
Де бризкають барвами квіти у глеку.
На листі промінчик цілує росу,
Як я цілував тебе, милу й далеку.

Притлумлене часом нестліле чуття
Малює тебе у саду цім зі мною.
Як прикро, що в юність нема вороття,
Що квапиться літо прийти за весною.

Зажура неквапно сідає за стіл.
Тривожиться серце? Чи трави в покосах?
Та зоряно світять мені золоті
Веснянки твої, як на цих абрикосах.