Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ, поет-філософ

Re: Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ, поет-філософ

Повідомлення Lucinissima » 26 липня 2012, 22:23

* * *
Не чужійте, майте совість!
Не будіть зими.
Все на світі - випадковість,
випадковість - ми.

Випадковий град у літі;
примхою химер
випадково жив на світі,
випадково вмер.

А якщо й не випадково,
то навіщо те
знати?
Краще мовте слово,
слово золоте.

В золотому слові, люба,
сяюча пітьма.
І безсмертя, і погуба,
й те, чого нема.
Lucinissima
 
Повідомлення: 185
З нами з: 02 вересня 2011, 17:12

Re: Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ, поет-філософ

Повідомлення Lucinissima » 13 липня 2012, 19:32

Зі збірки "Читання попелу" (2007):

КИЄВУ

З твоєї книги я засвоїв мало!
Її зотлілі й сущі сторінки
мені, як вежі,
люди заступали,
живі і мертві,
юні й старики.

Мій погляд
зупинявся вибірково
на главах вулиць та абзацах площ.
Напіврядки
провулків тупикових
читав я лиш з потреби,
хоч-не-хоч.

Я на повторах доль
набив оскому,
та відстані
між ними зрозумів:
є люди-літери,
тире і коми,
і люди -- паузи між слів.

Мій дух запліднювали
люди-строфи,
хореї-люди,
люди-ямби, ті,
що на голгофах підлої епохи
свій голос розпинали на хресті.

Ти був не з ними,
як тепер не з нами,
червивий плоде,
ватяне ядро.
Роздвоївши тебе
між берегами,
несе мазутну кров свою Дніпро.

Глагол степів
віддав ти на поталу
і я, не літера,
а розділовий знак
між тим, що є,
і тим, що бути б мало,
на черепі горба твого укляк.

І вітер верховий болиголовом
дурманить, клекотить, як водокрут.
І проліта над знаком розділовим
крізь тріумфально сяючий хомут.


"НЕ ЛЮБО М'НІ В КИЄВІ..."
(Святослав)

Не любо м'ні там, хазяїн
у Києві -- смерд, вороги
при княжім столі, хозари
нечестиві правлять торги.

Касоги печуть закони, яси
порушують їх, печеніг
спустошує борті, -- всі разом
видають себе за своїх.

Затулити б вікна обличчя --
остогидла їх підла рать.
Дружину покличу
по світах погулять.

Піду в Переяславець, кину
цей люд, чия воля страмна.
Не любо м'ні в Києві.
Київ --
своя чужина.

Чом витріщилися? В разі,
якщо ви не всі гнилі,
здибаємося, вразі,
на серединній землі.


ДИКЕ ПОЛЕ

Мав би знати -- ногайські уроки
небезпечні, як тиф і чума.
Вийшло боком те -- око за око --
світ з пітьми, але вбивча пітьма.

Мав би знати -- ходіння в улуси --
рокової залежності знак.
І засвоїш ти й інші спокуси,
а не тільки лексеми на "ак".

Ти ловив, та в невидимі сіті
й сам піймався на тім рубежі,
де проноза-кайсак ще до Січі
дав поживу незрілій душі.

А тепер тільки дай тобі привід,
натякни, де лежить булава,
як дворушної Азії привид
озоветься у нуртах єства.

Полиняли знамена лицарства,
правлять родом пожиток і звих.
Темна суміш плебейства й татарства
бродить в жилах твоїх чолових.

І онук, в чиїх генах двоїстість,
у жадобі щасливих чужин
відчуває свою несумісність,
та не відає справжніх причин.


* * *
А. Дімарову
Старість -- це повернення до того,
звідки починалася дорога:
до імли, вологи, де в корчах
тяжко билась плоть дітородяща,
та, з якої виповз ти, як з хащі,
і несамовито закричав.

Ти кричав від самоти і страху,
мовби втаємниченим чуттям
здогадався про повільну страту,
що її наречено життям,
й здогад ще в твоєму безіменні
шарпав криком крихітні легені.

Осінь, дощ...
тумани ходять боком,
втупишся сльозоточивим оком
і вжахнешся -- це ж було колись...

Тільки ти тепер вповзаєш в хащу,
в землю, в плоть її живородящу,
в материзну, у пліву і слизь.


* * *
Дві смерті в нас.
І та, що друга,
завершить крах твій смертю друга,
а чи знайомих,
загребе
потроху всіх, хто знав тебе.

Помре твій заздрісник.
Твій ворог.
Не стане ані кривд, ні правд.
І тінь твою позбавить морок
її гірких посмертних прав.

На шелест слів,
на сновидіння
чиїсь, а чи й на похвальбу.
І ти шугнеш в досотворіння,
туди, де задумом ще був.

І в мить оту, без перешкоди,
сліпе явивши торжество,
зімкнуться щільно мертві води
над прахом образу твого.

Чому ж ти, зачинивши двері,
як в нору полохкий ховрах,
тікаєш в слово на папері?
У слова свій нещадний шлях.
Lucinissima
 
Повідомлення: 185
З нами з: 02 вересня 2011, 17:12

Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ, поет-філософ

Повідомлення Lucinissima » 13 липня 2012, 19:29

bazilevsky.jpg
bazilevsky.jpg (60.9 Кб) Переглянуто 832 разів

Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ (нар. 1937 р.) - можливо, найсильніший майстер філософської лірики з-посеред українських авторів, із якими мені випало жити в одну епоху.
Безодня.
Абсурдно, що Україна майже не чує таких поетів.


* * *
З ночі - знову у ночі безмеж,
як з печери - в печеру?
Я не чув, як ридав Гільгамеш
над споборником в пущі Шумеру.

Я ще спав, як під небом чужим
мордувався вигнанець Овідій,
поривався у цезарський Рим,
їв із гетами крабів та мідій.

Я проспав піраміди й царів,
Фукідіда,
Сафо,
Архілоха.
А прокинувся, то пожалів,
що мій пращур поквапився трохи.

Бо з колиски, як у чорторий,
випав прямо у вік моровий.

Небагато зносив підошов,
та втомився від злоби і гніту.
Я із чорного світу прийшов,
а вже хилить до чорного світу.

Так цілуй мене в очі й уста,
на які потойбічна остуда
наляга, невблаганна, як мста
за чекання незбутнього чуда.

Пригорни мою крону в сріблі,
бережи навіть болю гримасу,
доки води текучі землі
не зімкнулися з водами часу.


ВІДЬМА

Із-під напівопущених повік
пташині очі - гострі і блискучі,
і слів гуаш, їх кам'яний потік
такий стрімчастий, як падіння з кручі.

І мимоволі острах перейма,
коли вона - важка і зизоока -
виказуючи темний лоск ума,
з фотеля насувається впівбока.

Вже й борозенка на вузькім чолі,
мов тятива,
вже й мова - стріли з лука.
Ти відьма,
ти літаєш на мітлі,
ти знад бісівських приворот-сполука...

Лукаво посміхається - невже?
І папірець кладе на стіл поета:
"Диявол неослабно береже
тих, хто потрапив у його тенета".


* * *
Лиця друзів - свічадо:
ти старий, як вони.
І не треба печалі,
і немає вини.

Однієї епохи
тимчасові листки,
опадаєм потрохи
на домашні грядки.

Замашною мітлою
замітає сліди
та, що шиє травою
й зашива назавжди.
24.01.2007


З ЦИКЛУ "БЕЗСОННЯ"

1
Пік чорноводдя ночі. Гробова
уклякла змора і вганя в тужбу.
Безсоння з льоху тиші здобува
сакраментальне:
жив ти?
був - не був?

А якщо був,
то що забув?
здобув
і виніс звідти, де тебе нема?

У м'якоть ночі мисль - стріла пругка -
вгрузає вістрям,
пам'ять, як німа,
видінь химерну зграю виклика.

Облич мінлива гра...
якийсь ландшафт...
повторюваність кадрів, мізансцен,
де з ворогом ти п'єш на брудершафт,
читаєш вірші людям без імен
і слуху...

й голос - твій?
не твій? -
як воду, губка часу поглина.
Безсоння мне і розгорта сувій
минулого, як стоси полотна.

2
Безсоння - втома пам'яті, яка
шукає те, чого вже не знайти.
Бо й пам'ять теж несе все та ж ріка,
руйнуючи загати і мости.

І кличеш в підпомічники когось,
щоб вихопить з текучої води,
як потопельника, за жмут волось
себе самого - раз і назавжди.

Тодішнього себе, який колись
літав ще до арктичних холодів,
і зір, з низин занурений у вись,
прийдешнього тріумфом молодів.

3
Та у дідизни заважкі ґрунти
й затягнутий на вузол родовід.
Ще не позбувсь наїву й марноти,
а вже чорнозем засмоктав твій слід.

Ти ще не знаєш, скільки поколінь
потрапили в цупку його оброть.
Коли б твій слух запав у ту глибінь,
то крик навиліт прохромив би плоть.

Коли б поразкам шаблі відав лік,
немов сліпий, спіткнувся б об число.
Ти ще не знаєш, як двадцятий вік
тим, хто літа, обламує крило.

4
Це знають дід і баба - ось вони
на повен зріст, їх лиця - письмена.
Це батько знав, та не прийшов з війни,
це мати зна - від горя мовчазна.

Конає ніч, народжується день,
вмирає день, народжується ніч.
Худий, пісний колгоспний трудодень,
дошкульні зими, ненажерна піч.

О, ліпше б в ній згоріла пам'ять та,
яка неволить розум, додає
пригноби й мук - змарновані літа.
І ти - літав?
Літанням то не є.

Полянська душе!
Втеча із села
підтвердила невольничий урок.
Масний чорнозем в'яже рух крила -
і в кам'яних лісах гальмує крок.

Біда тому, хто кида кревний ґрунт,
й тому, хто, наче кріт, заривсь сліпма.
Розпалося життя
на там і тут,
але ні тут, ні там життя нема.

5
Бурчав буркун,
не відпускав спориш,
свердлили очі предків з німоти.
Та випав знак дорожній - на Павлиш,
а з Павлиша - в заобрійні світи.

Хтось тасував, мов карти, сміх і плач,
пітьму і світло,
плутав форму й зміст.
І розсипав монети днів навскач
по сірих бруках та асфальтах міст.

Косила ближніх замашна коса,
доба міняла лик, декор і грим.
Міські поприсідали небеса,
сільські росли,
як в повоєння дим.

Підказує безсоння: то не більш
аніж фантом, і прив'яда лицем.
Єдина втіха - аскетичний вірш,
із м'яса буднів вирваний живцем.

6
Якщо наш сон - це тимчасова смерть,
то що таке безсоння? Ревізор,
що в час глухий пересипає дерть
життя, яке чалапає в розор?

Пильнує, щоб ні крихти не пішло
в засік неіснування? Підбира
крупинку до крупинки, щоб тепло
схиляло до тепла чи пак добра?

Та біг по колу зустрічей-прощань
кінчається провалом надзусиль
переступить непереступну грань,
де рух втрачає сенс, як схлипи хвиль.

Провалюючись в тишу, як у гроб,
піймаєш обважнілістю повік
неназвану Її - одну з випроб,
якої вже не збутися повік.

7
Це означає, що безсоння в сон,
наївшись споглядань, перетіка.
Що, всесвіту порушивши закон,
неспинна зупиняється ріка.

А та, що люба, в неземних шовках
по хвилях часу йде тобі навстріч,
квітучим зіллям пророста крізь прах
немудрістю загублених сторіч.

Круті загати зводить і мости,
допоки спить впокорена вода.
Ледь чутно мовиш:
- Мнемозіно, ти?
- Я твій фантом, - з глибин відповіда.

Чудне вбрання,
чудні її слова,
чудна ця знерухоміла ріка...
Ява чи сон?
Чи в сні - таки ява?
...Це смерть твоя в життя перетіка.
10.03.2007
Lucinissima
 
Повідомлення: 185
З нами з: 02 вересня 2011, 17:12

Поперед.

Повернутись до УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість


cron