- bazilevsky.jpg (60.9 Кб) Переглянуто 1899 разів
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ (нар. 1937 р.) - можливо, найсильніший майстер філософської лірики з-посеред українських авторів, із якими мені випало жити в одну епоху.
Безодня.
Абсурдно, що Україна майже не чує таких поетів.* * *
З ночі - знову у ночі безмеж,
як з печери - в печеру?
Я не чув, як ридав Гільгамеш
над споборником в пущі Шумеру.
Я ще спав, як під небом чужим
мордувався вигнанець Овідій,
поривався у цезарський Рим,
їв із гетами крабів та мідій.
Я проспав піраміди й царів,
Фукідіда,
Сафо,
Архілоха.
А прокинувся, то пожалів,
що мій пращур поквапився трохи.
Бо з колиски, як у чорторий,
випав прямо у вік моровий.
Небагато зносив підошов,
та втомився від злоби і гніту.
Я із чорного світу прийшов,
а вже хилить до чорного світу.
Так цілуй мене в очі й уста,
на які потойбічна остуда
наляга, невблаганна, як мста
за чекання незбутнього чуда.
Пригорни мою крону в сріблі,
бережи навіть болю гримасу,
доки води текучі землі
не зімкнулися з водами часу.
ВІДЬМАІз-під напівопущених повік
пташині очі - гострі і блискучі,
і слів гуаш, їх кам'яний потік
такий стрімчастий, як падіння з кручі.
І мимоволі острах перейма,
коли вона - важка і зизоока -
виказуючи темний лоск ума,
з фотеля насувається впівбока.
Вже й борозенка на вузькім чолі,
мов тятива,
вже й мова - стріли з лука.
Ти відьма,
ти літаєш на мітлі,
ти знад бісівських приворот-сполука...
Лукаво посміхається - невже?
І папірець кладе на стіл поета:
"Диявол неослабно береже
тих, хто потрапив у його тенета".
* * *
Лиця друзів - свічадо:
ти старий, як вони.
І не треба печалі,
і немає вини.
Однієї епохи
тимчасові листки,
опадаєм потрохи
на домашні грядки.
Замашною мітлою
замітає сліди
та, що шиє травою
й зашива назавжди.
24.01.2007
З ЦИКЛУ "БЕЗСОННЯ"1
Пік чорноводдя ночі. Гробова
уклякла змора і вганя в тужбу.
Безсоння з льоху тиші здобува
сакраментальне:
жив ти?
був - не був?
А якщо був,
то що забув?
здобув
і виніс звідти, де тебе нема?
У м'якоть ночі мисль - стріла пругка -
вгрузає вістрям,
пам'ять, як німа,
видінь химерну зграю виклика.
Облич мінлива гра...
якийсь ландшафт...
повторюваність кадрів, мізансцен,
де з ворогом ти п'єш на брудершафт,
читаєш вірші людям без імен
і слуху...
й голос - твій?
не твій? -
як воду, губка часу поглина.
Безсоння мне і розгорта сувій
минулого, як стоси полотна.
2
Безсоння - втома пам'яті, яка
шукає те, чого вже не знайти.
Бо й пам'ять теж несе все та ж ріка,
руйнуючи загати і мости.
І кличеш в підпомічники когось,
щоб вихопить з текучої води,
як потопельника, за жмут волось
себе самого - раз і назавжди.
Тодішнього себе, який колись
літав ще до арктичних холодів,
і зір, з низин занурений у вись,
прийдешнього тріумфом молодів.
3
Та у дідизни заважкі ґрунти
й затягнутий на вузол родовід.
Ще не позбувсь наїву й марноти,
а вже чорнозем засмоктав твій слід.
Ти ще не знаєш, скільки поколінь
потрапили в цупку його оброть.
Коли б твій слух запав у ту глибінь,
то крик навиліт прохромив би плоть.
Коли б поразкам шаблі відав лік,
немов сліпий, спіткнувся б об число.
Ти ще не знаєш, як двадцятий вік
тим, хто літа, обламує крило.
4
Це знають дід і баба - ось вони
на повен зріст, їх лиця - письмена.
Це батько знав, та не прийшов з війни,
це мати зна - від горя мовчазна.
Конає ніч, народжується день,
вмирає день, народжується ніч.
Худий, пісний колгоспний трудодень,
дошкульні зими, ненажерна піч.
О, ліпше б в ній згоріла пам'ять та,
яка неволить розум, додає
пригноби й мук - змарновані літа.
І ти - літав?
Літанням то не є.
Полянська душе!
Втеча із села
підтвердила невольничий урок.
Масний чорнозем в'яже рух крила -
і в кам'яних лісах гальмує крок.
Біда тому, хто кида кревний ґрунт,
й тому, хто, наче кріт, заривсь сліпма.
Розпалося життя
на там і тут,
але ні тут, ні там життя нема.
5
Бурчав буркун,
не відпускав спориш,
свердлили очі предків з німоти.
Та випав знак дорожній - на Павлиш,
а з Павлиша - в заобрійні світи.
Хтось тасував, мов карти, сміх і плач,
пітьму і світло,
плутав форму й зміст.
І розсипав монети днів навскач
по сірих бруках та асфальтах міст.
Косила ближніх замашна коса,
доба міняла лик, декор і грим.
Міські поприсідали небеса,
сільські росли,
як в повоєння дим.
Підказує безсоння: то не більш
аніж фантом, і прив'яда лицем.
Єдина втіха - аскетичний вірш,
із м'яса буднів вирваний живцем.
6
Якщо наш сон - це тимчасова смерть,
то що таке безсоння? Ревізор,
що в час глухий пересипає дерть
життя, яке чалапає в розор?
Пильнує, щоб ні крихти не пішло
в засік неіснування? Підбира
крупинку до крупинки, щоб тепло
схиляло до тепла чи пак добра?
Та біг по колу зустрічей-прощань
кінчається провалом надзусиль
переступить непереступну грань,
де рух втрачає сенс, як схлипи хвиль.
Провалюючись в тишу, як у гроб,
піймаєш обважнілістю повік
неназвану Її - одну з випроб,
якої вже не збутися повік.
7
Це означає, що безсоння в сон,
наївшись споглядань, перетіка.
Що, всесвіту порушивши закон,
неспинна зупиняється ріка.
А та, що люба, в неземних шовках
по хвилях часу йде тобі навстріч,
квітучим зіллям пророста крізь прах
немудрістю загублених сторіч.
Круті загати зводить і мости,
допоки спить впокорена вода.
Ледь чутно мовиш:
- Мнемозіно, ти?
- Я твій фантом, - з глибин відповіда.
Чудне вбрання,
чудні її слова,
чудна ця знерухоміла ріка...
Ява чи сон?
Чи в сні - таки ява?
...Це смерть твоя в життя перетіка.
10.03.2007