БАЛАЧКА • Перегляд теми - Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ, поет-філософ

Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ, поет-філософ

Re: Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ, поет-філософ

Повідомлення Lucinissima » 23 серпня 2012, 20:37

РЕЗЕРВАЦІЇ ДИКИХ ТРАВ

Усе меншає диких трав,
їх життєвий простір
немилосердно звужується.

Там, де вони буяли,
ростуть кам'яні ліси,
цибуля налаштовує стріли,
любомудрствує потайна капуста,
вилискують животами самовдоволені гарбузи,
моря картоплі затопили околицю,
у їх смарагдових водах
безкарно вершать
свої флібустьєрські справи
матрацні жуки з Колорадо.

Усе меншає диких трав,
а це означає,
що в одвічному протиборстві шлунка і серця
замагає шлунок.

Дикі трави, як індіанці,
мають свої резервації.
Їх витісняють на узбіччя доріг,
на пустирі й смітники міст,
у яруги й глухі канави,
котловани і глинища,
на стрімкі схили урвищ,
у пащі проваль,
у западини колишніх шанців,
на невдоби балок і косогорів –
у всі ті місця, де тіло землі
мічене пристрастями стихій –
земних і небесних.

Але й туди,
до їх усамітнень,
дотягується хижа лапа пожитку,
мордує металом і каменем,
рве бульдозерами,
прасує шинами автомобілів,
плюндрує і нищить.

Інквізиція в дії:
ще жива плоть диких трав
горить на вселенських кострищах
і в передсмертній судомі
відчайно пострілює
у свого немудрого ворога.

Останні пристанища диких трав
схожі на ґетто
періоду Другої Світової,
скупчення живого, що приречене на загибель.
І тільки нечисленні зухвальці,
біженці з рослинних Бухенвальдів,
втікачі з індіанських резервацій
забиваються в шпари землі,
у її складки, зморшки і тріщини,
схрони і схови,
у всі потаємні закутки,
а потім чимчикують гуртами
до маленьких станцій і полустанків,
тиснуться поближче
до блискучих залізничних колій,
аби на ходу скочити
на східці вагонів
і помчати у те манливо-далеке,
де флора незалежна від фауни.
Горопахи, вони ще не знають,
що поїзди у той край не ходять.

Лише найвідважніші та наймудріші,
ті, які щось відають
чи принаймні про щось здогадуються,
лишаються на місці,
воліють заплатити найдорожчу ціну
за терпке щастя повноти життя –
короткочасну пору цвітіння.

І коли нахраписта мармиза
мого велосипеда
несподівано вторгається
на їх духмяну територію,
тикається гумою
у цей милий,
усміхнений,
строкатий рослинний народ,
я натискую на педалі
і кажу йому – зась! Відпочинь.
Це моє Ельдорадо,
моя країна,
тут я дома.

Я пізнаю їх в обличчя:
сяючу пижму,
тендітну липучу смолку,
запашну материнку,
коров'як і чебрець.

Мої очі вихоплюють з гурту
парасольки валер'яни,
смолоскипи звіробою,
репродуктори мальви
і ще безліч інших,
тих, що знаю,
і тих, що не знаю.

Зір мій вільний,
слух відчинений,
руки мої незалежні.

Тільки тут
я відпускаю нерви на волю
і наближаюся до розуміння
задуму Вседержителя.

Я лежу просто неба,
хмари – медитації горнього розуму –
пливуть наді мною,
тіло моє омивають хвилі диких трав,
я відчуваю їхні ніжні дотики,
вони лоскочуть мені обличчя,
від їх запахів паморочиться в голові,
серце б'ється ритмічно і пружно,
звичайні слова віднаходять крила,
звільняються від пилу марнот,
світяться, як аметист чи топаз.

О поезіє,
дикоростуча квітко!
Тебе теж витіснено на узбіччя життя,
на околиці всеїдного світу,
який думає черевом,
уганяється за тимчасовим і другорядним,
кепкує, збиткується над тобою,
потоптує кованими чобітьми користі
і зачиняє в убогих оселях поетів,
пасинків немилосердної долі.

Поезіє,
самосійна дика трава,
насіння якої
випало з десниці Господа
тієї миті,
коли він сам подивувався
з власної вигадки.
Lucinissima
 
Повідомлення: 185
З нами з: 02 вересня 2011, 17:12

Re: Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ, поет-філософ

Повідомлення Lucinissima » 23 серпня 2012, 20:36

* * *
Осінь – весна хризантем,
і на городі, де голо,
викликом – тут він, едем, –
самозабутнє це соло.

Звідки при мертвій рідні
ця королівська пишнота,
що в листопадовім сні
травня продовжує ноту?

Напередодні снігів –
як він проймає до щему,
твій молодий солоспів,
сестро моя, хризантемо...


* * *
Приростаю все більше до трав,
метушливість мою зупиня
недарма їх безмовний конклав,
трави – то найрідніша рідня.

І коли наші тихі човни
попливуть у підземний вігвам,
на дашок його прийдуть вони
і гуртом повсідаються там.

І сльозами роси обпечуть
під землею зачинену плоть.
І нікуди від нас не втечуть,
доки їх не покличе Господь.
Lucinissima
 
Повідомлення: 185
З нами з: 02 вересня 2011, 17:12

Re: Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ, поет-філософ

Повідомлення Lucinissima » 23 серпня 2012, 20:35

* * *
Пора вишневих потрясінь
і молодих чудес.
Біля повітки власну тінь
приблудний ловить пес.

А я ловлю вишневий цвіт
і думаю – помру
й цю білу вишню в чорний світ
з собою заберу.

І підведеться чийсь кістяк
під шкірою землі.
І подивується черв'як
у гробовій імлі –
навіщо ця свіча над ним?

І пожаліє кріт,
що він даремно ще живим
зарився в чорний світ.

І щось кротові заболить,
якісь такі жалі...

Коли розвидниться на мить
під шкірою землі.


ПРОЩАЛЬНА АБРИКОСІ

Ось тебе й поглинула
потойбічна мла.
Зацвіла й загинула,
мовби й не була.

Де твої амбіції,
виклик в холоди?
Де мені обіцяні
золоті плоди?

Не піддамся любому
спомину-жалю.
Я тобою в лютому
хату натоплю.

Полетиш у небо ти
димом іменним.
Станеш світлом, щебетом,
попелом земним.

Прийдеш мене мучити
уві сні не раз
кроною співучою,
як іконостас,

іменем татарським,
рокотом джмеля,
що на лад кобзарський
в травні промовля.
Востаннє редагувалось Lucinissima в 23 серпня 2012, 20:38, всього редагувалось 1 раз.
Lucinissima
 
Повідомлення: 185
З нами з: 02 вересня 2011, 17:12

Re: Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ, поет-філософ

Повідомлення Lucinissima » 23 серпня 2012, 20:34

* * *
Приніс із поля васильки
до кам'яної несвободи.
Але порушені зв'язки
із пуповиною природи.

Стоїть ув'язнена вона
у вазі посеред кімнати.
Й тим очевидніша стіна,
яку обом не подолати.


* * *
Яка диявольська ява
у цій мелодії – л і а н а.
Як все, що поруч, обвива
вона своїм зміїним станом.

А починається з гачка,
із волоска в тремтливім звиві,
з росточка, з першого листка
у малахітовім наливі.

Але коли найвищий тон
бере ця сила мелодійна,
вмирає дуб-Лаокоон
в її погибельних обіймах.

Він сам того не поміча:
була ж прихильна, ніжна й квола!
І догоряє, як свіча,
убранням скрапуючи долу.

Вже й крони відцурався птах –
суха, розлаписта, рогата.
І дуб – як воїн в ланцюгах,
що вже засуджений до страти.

І я знекровлений, мов дуб:
хіба не ти – моя ліана?
З яких розломів і погуб
в тобі ця сила окаянна?

Я теж всихаю, не живу,
твоя турбота – сіль під кожу.
Кайдани рву, та не порву,
тому що їх порвать не можу.

За темну злуку-ворожду
плачу найвищою ціною.
Але коли я упаду,
впадеш і ти разом зі мною.
Lucinissima
 
Повідомлення: 185
З нами з: 02 вересня 2011, 17:12

Re: Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ, поет-філософ

Повідомлення Lucinissima » 23 серпня 2012, 20:31

* * *
В лісках, у вибалках, у кручах
збира цей край терновий плід.
Колючий терен, край колючий –
шипшина, дика груша, глід.

Тернова доля в цього краю,
спізнав тюрму, чуму й суму.
Не відчинити браму раю
з такою долею йому.

Перегоріли жмутком хмизу
звитяга й слава на віку.
Тому й збирає – пізню, сизу
тернову ягоду терпку.


* * *
В честь якого Гриця й Василя
названі ці васильки і грицики?
Хто вони, скажи мені, земля,
хлопці ті – оратаї чи лицарі?

Зна земля, але не відповість,
та, либонь, і їй минуле сниться,
коли в травні посилає вість
від незнаних Василя і Гриця.

Наплива на грицики рілля,
васильки безбожно тне залізо.
Долина до Гриця й Василя
моторош дурного вокалізу.


* * *
Осінь на часі, душа завмирає,
знову зіркішою стала вона.
Пору сирітства передчуває,
бачить далеко, глибше пірнає,
з глибу з уловом важким вирина.

Хилиться долу льнянка остання,
навіть цикорій збляк, легкодум.
В пору занепаду перевисання,
квіти осінні – квіти прощання,
в радості їхній – виклик і сум.

Вийдеш на пагорб слухати осінь,
глухне задуми стояча вода.
Ще в повнокров'ї ліси безголосі,
та придивись – над алеями просік
мідного жовтня чуб вигляда.

Чортополоху ватяне клоччя,
панцирем ряски береться ставок.
В пору сирітства входиш по очі,
тінь твоя тягнеться, як потороча,
поряд пливе й уповільнює крок.
Lucinissima
 
Повідомлення: 185
З нами з: 02 вересня 2011, 17:12

Re: Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ, поет-філософ

Повідомлення Lucinissima » 23 серпня 2012, 20:26

ТОЙ СОНЯХ

Той сонях з тієї епохи,
що вірить не вміла божбі,
Маріє, не винен нітрохи
в твоїй у стражденній судьбі.

Із поля несли тебе ноги,
в тім полі буряк тебе гнув.
А сонях – він сам край дороги
тарелю свою простягнув.

Судили тебе галасливо
неправедним грізним судом.
Крізь ніч золотого наливу
везли в заполярний Содом.

Пучечок трави звіробою
взяла в ту дорогу жура.
Та бігла й у сні за тобою
голодна твоя дітвора.

Хурделить і досі завія
лихої тії давнини.
І все-таки, чуєш, Маріє,
ти сонях отой не кляни.

Цинга тобі видерла зуби,
товкли твою душу чорти.
І все-таки, все-таки, люба,
не треба той сонях клясти.

Той сонях з тієї епохи,
де випало жити тобі,
Маріє, не винен нітрохи
в твоїй у стражденній судьбі.
Lucinissima
 
Повідомлення: 185
З нами з: 02 вересня 2011, 17:12

Re: Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ, поет-філософ

Повідомлення Lucinissima » 23 серпня 2012, 20:25

ЗАБУВАЄМО ТРАВ ІМЕНА

Забуваємо трав імена,
і коли вони двічі вмирають,
то подвійна і наша вина,
та подвійно й вони не прощають.

Двічі, двічі каратися нам!
За бездум'я й байдуже невміння
їх згадати з гріхом пополам,
коли пізно збирати насіння.

Заболить ще не раз голова
і прокинеться мисль несмиренна,
що не названа нами трава
не існує, вона ж безіменна.

Не існує? Оце так урок.
Озовися, билинко-стеблинко!
Як же звати тебе?

– Васильок.
– Мальва.
– Шандра.
– Чебрець.
– Материнка.


* * *
Душа розгулює в степах,
висить над нею жайвір-птах.
Довкола пнеться кропива,
ростуть гірчак і сон-трава.

Душа питає сон-траву:
- Скажи, трава, чи я живу?
Трава мовчить, але росте.
- Невже питання це пусте?

І тільки жайвір з висоти:
- Ти не питай, ти теж рости.
Lucinissima
 
Повідомлення: 185
З нами з: 02 вересня 2011, 17:12

Re: Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ, поет-філософ

Повідомлення Lucinissima » 23 серпня 2012, 20:25

* * *
Заспокойся, присядь на толоці,
де цвітуть наливні спориші.
Усміхнися ліщині й сороці –
хай розправляться зморшки душі.

Хай обнімуться доля з добою,
з тишиною задума легка.
Хай гойдається поруч з тобою
запашний колосок василька!


* * *
У пору цвітіння бузку,
безумно-веселу, п'янку,
бентежно серця переймали
пахучу стихію палку,
що зводила з глузду квартали.

У пору цвітіння бузку
уперто я думав про тебе,
і п'яно, мов крам на візку,
у пору цвітіння бузку
безумне гойдалося небо.
Lucinissima
 
Повідомлення: 185
З нами з: 02 вересня 2011, 17:12

Re: Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ, поет-філософ

Повідомлення Lucinissima » 23 серпня 2012, 20:23

ПІЗНІЙ ДЕРЕВІЙ

Він – пізній деревій. Цвіте на косогорі,
де безголось гнізда втомивсь тримати глід.
Нетяга і дивак, соліст, а не при хорі,
хоч листям пересох, але гойдає цвіт.

Всі ранні відцвіли, а тих – коса скосила,
пожухли буркуни, козельці і пирій.
А він собі цвіте, а він спромігсь на силі
зібратись лиш тепер, о цій глухій порі.

Однісінький, як перст!
І тільки брат-цикорій,
що пізній, як і він, такий же одинак,
з сусіднього горба в співучій непокорі
кивне йому здаля, то – розуміння знак.

Печальний дар судьби – горіти пізнім цвітом,
ніхто не поміча, прихильників катма.
Не зупинить йому всю кровотечу світу,
в мішені павутин вже цілиться зима.

Та він собі своє... Наперекір залізній,
бездушній силі тій – все додивляє сни...

Ти – пізній деревій.
І я, мій друже, пізній,
нам випало цвісти не в травні – восени.
Lucinissima
 
Повідомлення: 185
З нами з: 02 вересня 2011, 17:12

Re: Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ, поет-філософ

Повідомлення Lucinissima » 26 липня 2012, 22:31

* * *
Кульбаби пух -
уже за виднокругом,
була ж ота кульбаба -
золота.

Душа кульбаби
облетіла пухом.
Душа поета
словом обліта.

А що ж тоді
на цьому повороті
лишається
й протистоїть вітрам?

Потреба світла
та голизна плоті,
нікчемної, їй-право,
там і там.
Lucinissima
 
Повідомлення: 185
З нами з: 02 вересня 2011, 17:12

Далі

Повернутись до УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість


cron