Зі збірки "БЛАКИТНИЙ МІСТ" (1929).
БЛАКИТНИЙ МІСТ
Партизанські прориви — й набіги — гей!
У страшних заверюхах — двадцятий рік.
Потонули в снігах тисячі смертей,
Одлунав по дорогах тривожний крик.
Наче в сні, ще й тепер промелькне на мить:
У лунких перегонах крізь ніч глуху
Паротяг над проваллями десь кричить,
Буфера розбиваючи на бігу.
Виростає під небо блакитний міст —
І під ним вагони пливуть, як тьма.
Він сповитий димами далеких міст,
Він вітрами обвіяний чотирма!
Підо мною вагони в диму гудуть.
На мосту, на блакитному я стою.
Я дивлюсь на Республіки каламуть,
Я дивлюсь на країну дзвінку мою!
Бачу я перед нею залізний шлях.
Паротяги у черги стають, димлять...
...І ржавіють, розбиті, в глухих кутках
Димарями порожніми стугонять.
Ще й тепер у глухім витті хуртовин
І дзвенять вони й виють, немов живі.
І лунав, як сон,— ешелонів дзвін,
Партизанські прориви й нічні бої.
Ой, шуміли дерева, гули дроти,
Загрузав у степу в сніги паротяг.
Він кричав, без палива й без води,
На розвернутих вибухами путях!
Чорні тіні злізали й рубали ліс,
І вмирали од пострілів на снігу.
І кого ти, безвладний, в ті дні не віз,
кричучи, як безумний, вперед, в пургу!
Може, марив ти про мости голубі,
Посилаючи зойк свій у даль дзвінку?
І герої й мішочники на тобі
Умирали од тифу в однім кутку.
Вибували бійці з божевільних лав,
І по буксах з мазутом скипалась кров.
На яких ти станціях не стояв,
По яких шляхах не пройшов!
У шрапнельнім диму, з безкінечних меж
Вперто ліз ти зі стогоном в дні мої.
І тепер ти вугілля й ліс везеш
По лунких роздоріжжях у всі краї!
І тепер виростає блакитний міст —
І під ним вагони пливуть, як тьма.
Він сповитий димами далеких міст,
Він вітрами обвіяний чотирма!
КОНКВІСТАДОРИ
(Морський похід)
Вітрила напнуто. Вже всі готові в дальню путь.
Борти фарбовані давно вже в тишині просохли.
Вітрила напнуто. А вітру все не чуть.
І томляться без вітру гострі щогли.
Яка нудьга всі дні у затишку сидіть,
Слідить, як сонце полум'ям палає на лимані,
Томиться мріями про вітряну блакить,
Про землі сонячні й моря незнані!
Застигли кораблі. На баках — сон і лінь.
Сидять матроси, лаються, плюють і курять..
Не терпиться майнуть у синю далечінь!
Хоч би скоріш — нехай не вітер — буря!
І гавань мертва спить, не дзвонить, не гуде.
У вантах напнутих всі дні на диво тихо.
І точить брехні без кінця весь день
На баці сонному старий Родриґо...
Натопче люльку й, смокчучи ліниво, в холодку
Розповідає він, вигадує нечувані пригоди.
Та вже й, регочучись, ми чуємо тоску,
Ми ждем, вглядаємся в далекі води.
Вітрила напнуто! Й одразу він прийшов!
У щоглах задзвенів, усіх збудив, і разом —
Всі на місцях, упевнені й суворі знов,
Покірні нетерплячим, злим наказам.
З рипінням, повертаючи до берега керму,
І ніс наставивши назустріч піні, холоду й туману,
Одходять кораблі, в холодному диму,
Як світлі привиди, все зменшуючись, тануть.
На пристані метляються чиїсь хустки...
Хтось плаче стримано і слізьми хустку мочить...
Ах, не одна у пазурях тоски
проплаче довгі, безкінечні ночі!
Розходиться юрба, до теплої землі
Йдуть хвилі й рокотом плачу й зідханням вторять.
А світлий парус, мерхнучи вдалі,
Пливе все далі в темну безвість моря.
У трюмах сплять, замріяні, одважні моряки.
Не одного у сні печальні привиди і мислі непокоять.
Під сонний шелест хвиль, що плещуться в боки —
Ах, не один зідхне вночі на вахті стоя!
А ранок прийде — всі застигли на місцях,
Холодні й мужні, випнувши залізні м`язи.
І капітан, у далечах вимірюючи шлях,
Жбурляє голосно важкі накази.
Зорять у далеч, свіжі й непохитні всі,
Вдивляються, оброндзені й суворі.
А вітер одсвіт золотистий парусів
По палубі гойдає й розвіває в морі.
І Дон-Родриґо, глянувши, затискує міцніш
Кермове колесо залізними руками.
І руль слухняний пружиться і верне, як леміш,
Скрегочучи по жолобах цепами.
Давно земля сховалася в пасатний дим.
Навколо—океан, молочні гриви піни.
І не встають над обрієм чужим
Незнані острови, нові країни.
Землі не видно. Ми пливем, пливем.
Затиснувши в серцях тоску та біль, співаєм.
На попіл згоримо, розвіємось вогнем,
Та не зневіримось, знесилені одчаєм!
Замучила, набридла пустота.
На ранок два, одмовившись, не вийшли на роботу.
І сам обох застрелив капітан.
І ми спустили їх в чужинну воду.
Їх море прийняло і потім уночі
Зчорніло й хвилями під небо підвелося.
І, все хмарніючи, громами ревучи,
Пливло над хвилями тривожне передгроззя.
Насунула гроза. Вітри зірвались. Тьма.
І в тьмі, здіймаючи смерчі та водоспади,
Над нами віяла, здається, смерть сама,
Рвучи із брязкотом дроти й канати.
На ранок без руля по вітру ми пливли.
Багато кораблів, що разом одпливали,
Всі земляки — не знати де й коли —
Пойняті виром, без вісти пропали.
І от, коли без щогли, без руля,
Ждучи загину, ми неслися без дороги,
Враз виклик радісний — земля! земля! —
Упав на палубу й усіх підвів на ноги.
Юрбою збившись над бортом хитким,
Ми жадно рвались в далечінь одкриту,
Де гори сяяли сповиті в дим
Ще невідомого Нового Світу.
Так ось вона, країна наших мрій.
Шепочуть буруни на невідомій мові.
Пливем. Причалюєм. Під виклик бойовий
На землю сходимо, на все готові.
Ми цілували теплий край землі.
І крикнув капітан, в руках затисши зброю: —
Пускайте з димом вірні кораблі.
Хай з нас ніхто живим не вийде з бою!
Палають кораблі. Готові всі на бій,
Ми дивимося жадними очами,
Як зітканий із полум'я, живий,
Росте палац над бухтою над нами.
Огненний прапор, він встає, гуде,
П'янить, сповняє нас безумством лютим.
Жорстокі й радісні ми в світ новий ідем.
Або умрем в огні, або здобудем!
Або здобуть, або в огні згоріть!
Не даром, ні, ми трупами впадем біля порогу.
Ви, що за нами ідете, ідіть.
Ми прокладаєм вам ясну дорогу!