Сторінка 1 з 1

Re: Василь МИСИК

ПовідомленняДодано: 21 липня 2012, 10:46
Олександр
Зі збірки "БЛАКИТНИЙ МІСТ" (1929).

БЛАКИТНИЙ МІСТ

Партизанські прориви — й набіги — гей!
У страшних заверюхах — двадцятий рік.
Потонули в снігах тисячі смертей,
Одлунав по дорогах тривожний крик.

Наче в сні, ще й тепер промелькне на мить:
У лунких перегонах крізь ніч глуху
Паротяг над проваллями десь кричить,
Буфера розбиваючи на бігу.

Виростає під небо блакитний міст —
І під ним вагони пливуть, як тьма.
Він сповитий димами далеких міст,
Він вітрами обвіяний чотирма!

Підо мною вагони в диму гудуть.
На мосту, на блакитному я стою.
Я дивлюсь на Республіки каламуть,
Я дивлюсь на країну дзвінку мою!

Бачу я перед нею залізний шлях.
Паротяги у черги стають, димлять...
...І ржавіють, розбиті, в глухих кутках
Димарями порожніми стугонять.

Ще й тепер у глухім витті хуртовин
І дзвенять вони й виють, немов живі.
І лунав, як сон,— ешелонів дзвін,
Партизанські прориви й нічні бої.

Ой, шуміли дерева, гули дроти,
Загрузав у степу в сніги паротяг.
Він кричав, без палива й без води,
На розвернутих вибухами путях!

Чорні тіні злізали й рубали ліс,
І вмирали од пострілів на снігу.
І кого ти, безвладний, в ті дні не віз,
кричучи, як безумний, вперед, в пургу!

Може, марив ти про мости голубі,
Посилаючи зойк свій у даль дзвінку?
І герої й мішочники на тобі
Умирали од тифу в однім кутку.

Вибували бійці з божевільних лав,
І по буксах з мазутом скипалась кров.
На яких ти станціях не стояв,
По яких шляхах не пройшов!

У шрапнельнім диму, з безкінечних меж
Вперто ліз ти зі стогоном в дні мої.
І тепер ти вугілля й ліс везеш
По лунких роздоріжжях у всі краї!

І тепер виростає блакитний міст —
І під ним вагони пливуть, як тьма.
Він сповитий димами далеких міст,
Він вітрами обвіяний чотирма!

КОНКВІСТАДОРИ
(Морський похід)

Вітрила напнуто. Вже всі готові в дальню путь.
Борти фарбовані давно вже в тишині просохли.
Вітрила напнуто. А вітру все не чуть.
І томляться без вітру гострі щогли.

Яка нудьга всі дні у затишку сидіть,
Слідить, як сонце полум'ям палає на лимані,
Томиться мріями про вітряну блакить,
Про землі сонячні й моря незнані!

Застигли кораблі. На баках — сон і лінь.
Сидять матроси, лаються, плюють і курять..
Не терпиться майнуть у синю далечінь!
Хоч би скоріш — нехай не вітер — буря!

І гавань мертва спить, не дзвонить, не гуде.
У вантах напнутих всі дні на диво тихо.
І точить брехні без кінця весь день
На баці сонному старий Родриґо...

Натопче люльку й, смокчучи ліниво, в холодку
Розповідає він, вигадує нечувані пригоди.
Та вже й, регочучись, ми чуємо тоску,
Ми ждем, вглядаємся в далекі води.

Вітрила напнуто! Й одразу він прийшов!
У щоглах задзвенів, усіх збудив, і разом —
Всі на місцях, упевнені й суворі знов,
Покірні нетерплячим, злим наказам.

З рипінням, повертаючи до берега керму,
І ніс наставивши назустріч піні, холоду й туману,
Одходять кораблі, в холодному диму,
Як світлі привиди, все зменшуючись, тануть.

На пристані метляються чиїсь хустки...
Хтось плаче стримано і слізьми хустку мочить...
Ах, не одна у пазурях тоски
проплаче довгі, безкінечні ночі!

Розходиться юрба, до теплої землі
Йдуть хвилі й рокотом плачу й зідханням вторять.
А світлий парус, мерхнучи вдалі,
Пливе все далі в темну безвість моря.

У трюмах сплять, замріяні, одважні моряки.
Не одного у сні печальні привиди і мислі непокоять.
Під сонний шелест хвиль, що плещуться в боки —
Ах, не один зідхне вночі на вахті стоя!

А ранок прийде — всі застигли на місцях,
Холодні й мужні, випнувши залізні м`язи.
І капітан, у далечах вимірюючи шлях,
Жбурляє голосно важкі накази.

Зорять у далеч, свіжі й непохитні всі,
Вдивляються, оброндзені й суворі.
А вітер одсвіт золотистий парусів
По палубі гойдає й розвіває в морі.

І Дон-Родриґо, глянувши, затискує міцніш
Кермове колесо залізними руками.
І руль слухняний пружиться і верне, як леміш,
Скрегочучи по жолобах цепами.

Давно земля сховалася в пасатний дим.
Навколо—океан, молочні гриви піни.
І не встають над обрієм чужим
Незнані острови, нові країни.

Землі не видно. Ми пливем, пливем.
Затиснувши в серцях тоску та біль, співаєм.
На попіл згоримо, розвіємось вогнем,
Та не зневіримось, знесилені одчаєм!

Замучила, набридла пустота.
На ранок два, одмовившись, не вийшли на роботу.
І сам обох застрелив капітан.
І ми спустили їх в чужинну воду.

Їх море прийняло і потім уночі
Зчорніло й хвилями під небо підвелося.
І, все хмарніючи, громами ревучи,
Пливло над хвилями тривожне передгроззя.

Насунула гроза. Вітри зірвались. Тьма.
І в тьмі, здіймаючи смерчі та водоспади,
Над нами віяла, здається, смерть сама,
Рвучи із брязкотом дроти й канати.

На ранок без руля по вітру ми пливли.
Багато кораблів, що разом одпливали,
Всі земляки — не знати де й коли —
Пойняті виром, без вісти пропали.

І от, коли без щогли, без руля,
Ждучи загину, ми неслися без дороги,
Враз виклик радісний — земля! земля! —
Упав на палубу й усіх підвів на ноги.

Юрбою збившись над бортом хитким,
Ми жадно рвались в далечінь одкриту,
Де гори сяяли сповиті в дим
Ще невідомого Нового Світу.

Так ось вона, країна наших мрій.
Шепочуть буруни на невідомій мові.
Пливем. Причалюєм. Під виклик бойовий
На землю сходимо, на все готові.

Ми цілували теплий край землі.
І крикнув капітан, в руках затисши зброю: —
Пускайте з димом вірні кораблі.
Хай з нас ніхто живим не вийде з бою!

Палають кораблі. Готові всі на бій,
Ми дивимося жадними очами,
Як зітканий із полум'я, живий,
Росте палац над бухтою над нами.

Огненний прапор, він встає, гуде,
П'янить, сповняє нас безумством лютим.
Жорстокі й радісні ми в світ новий ідем.
Або умрем в огні, або здобудем!

Або здобуть, або в огні згоріть!
Не даром, ні, ми трупами впадем біля порогу.
Ви, що за нами ідете, ідіть.
Ми прокладаєм вам ясну дорогу!

Re: Василь МИСИК

ПовідомленняДодано: 21 липня 2012, 10:43
Олександр
Зі збірки "ТРАВИ" (1927)

* * *

Простягся степ у далечі одкриті,
за тихий обрій в невідомий дим.
І висне небо, сповнене блакиті,
шатром ясним.

В густій траві отарами уходять
у дольній дим стрільчасті будяки
і там, в диму, між ними коні бродять,
мов комашки.

А далі ще, де ллються хвилі сиві,
без руху в бур'яні стоїть чабан,—
як сонний стовп, в овечому розливі
сіріє крізь туман.

Бреду в степи шляхами мовчазними,
бреду в туман між зілля та квіток.
І часом через шлях з вуздечками дзвінкими
проходить пастушок...

ЛІТО

1.

Ну й літо ж буйне! Кучері в дощах,
важкий сіряк, в хлібах литки блискучі.
Все дощ і дощ. Не сходять з неба тучі,
а теплий ґрунт вже глибоко прочах.

На полі хліб невикошений. Шлях
не вслався колосом, не всохли кручі
і сіно свіже, ціле на полях,
а грози йдуть жорстокі і ревучі.

Як набіжать на села, хутори,
як сколихнуть вогненні океани
жовтилу дикого—потоп з гори

шумить. Із хат, підведених старанно,
ллє молоко—і ронить у яри
корони ягід сад благоуханний.

* * *

Ще теплі роси, ще в полях полових
легка імла,
а осінь прошви жовті по дібровах
вже почала.

Прошила спершу чисницею в листі
лиш де-не-де
і, що не день, мережки золотисті
рясніш веде.

І, що не день, чіткішають могили,
сіріє луг.
Були качки—в траві шорсткій лишили
легенький пух.

І пухом тим зриваються у лузі
сухі вітри.
Убрали хати—зігнуті бабусі—
руді яри.

В очах у їх і тоскне погасання
і жажда жить.
А падь остання
летить, летить!..

СТЕП

1.

Світлі ниви та чорні кручі—
й по-над ними, з німих могил,
лиш вітри суховійні рвучі
підіймають гарячий пил.

О як тихо! Чи в цих просторах,
з кров'ю разом ллючи вино,
одгуляв, закрутивши порох,
здичавілий в боях, Махно?

Чи це тут, у шаленім гоні
ізнемігшись од гострих ран,
облягались колись червоні
головами в бур'ян?

О як тихо! Лиш вітер віє.
Був пожар—та давно пройшов.
І по межах житами спіє
безневинна кров...

2.

Одживають печальні, сірі—
й безкінечно буйна, жива
над усім в голубім безмір'ї
проростав трава.

Проростає, насичена кров'ю,
однотонно, забутньо шумить.
І під шум її хочеться знову
хвилюватись і жить.

Дивитись, як б'є без краю
голубий прибій в далину.
О степе, я серцем вітаю
твою тишу смутну!

Бо крізь неї з горбів похилих
бачу й чую сили нові,
бо минуле твоє—в могилах,
а майбутнє—в траві!

* * *

Йде потяг по степу. Далеко навкруги
біжать, тонким димком підсинені, луги.
По їх—душний бур'ян, полинь сухий, ромашки.
Там вітер розрізня тонке піткання кашки,
там соняхи дрібні, забуті на стеблі,
вже стятому, спішать в останньому теплі
розквітнуть хоч на мить. Синяк терпкий, що літом
заяр'я заливав сіряво-синім цвітом,
як попіл, розрізнивсь і рідко де між ним
півсонна вже бджола дзвенить крильцем ясним.
Збілілі од вітрів, тримтять моря жовтила.
А там, де край стерні дорога пилом вкрила,
шумує пружний гай хруського буркуну.
Баштанів рівний гін—і зірко в далину
з бугра зорить курінь—о сонячна задумо!—
немов старий вігвам на змор'ї Гітчі-Ґюмо,
і ниткою димок стоїть над ним. Вдалі
і села й хутори—в рідкій, прозорій млі.
Виглядують одні, розкинуті по схилах,
а инших тільки знать по напіввидних крилах
невидних вітряків, а инші, через путь
прославшись, по боках рябіють і цвітуть.

Блискучий паротяг між диму мчить легкого.
Зчорнілий машиніст стремить по груди з нього.
Він бачить крізь димок, як рясно позаді
брудних дітей юрба розсілась на руді.
їм байдуже усе! Минають колом ниви.
У балці—ряд хатин, круг їх— черешні, сливи
і стежечка тонка тече туди, де вшир
долини розляглись. Який глибокий мир!
Край шляху пастушки зібралися біляві
й сміються у траві, пустивши по отаві
лінивих, по боках залежаних, телят.
І світлом, і теплом од білих віє хат.
Ще сонце пригріва розслаблених, крапчатих
червоних комашин, що знизу по загатах
і каменях сидять, по стінах золоте
розбризкує тепло... Багато ще цвіте
по селах і містах, в полях і стінах чорних
дитинств, неначе мить, єдиних, неповторних.
На зміну звідусіль зроста ще більше їх —
і ллється по краях дзвінкий, нестримний сміх.
І чути у ньому і тугу, і розпуку
святих, проклятих днів, засуджених на муку,
і засміхи нові, що пророкують цвіт,
привілля і тепло нових, не наших літ.

МАТИ
А. К а з ц і

Всиха садок. Що-літа, що-зими
гілки гниють і падають сами
з покірним хрустом. Тішились під ними
що-року діти іграми шумними,
в траві тонкий витоптували слід,
зривали з віт сочисто-світлий плід
і соком щоки барвили... І мати
про себе мислять: — тільки й погуляти
поки малі, а виростуть — коли?
Взяли лопату, весело пішли
дітей гукнуть: не час тепер сидіти,
ідіть робить! Та десь безпечно діти
всі розбрелись, хто в місто, хто в село
і ні одне лопати не взяло.
І цілі дні, важку забувши втому,
трудились мати в садові пустому
вагою літ пригнуті до землі.
А вітер десь народжувавсь у млі,
вставав і віяв волею новою
і так шумів пожовклою травою,
що матері, крізь той веселий шум,
багато снилось тихих, світлих дум,
своя зелена виділась могилка,
а тут — садок і в ньому кожна гілка
звиса плодами... прошвами стежок
несуться діти, ягоди з гілок
із листям рвуть, роздражнені і хтиві
і барвлять соком пальчики ліниві...

Re: Василь МИСИК

ПовідомленняДодано: 21 липня 2012, 10:40
Олександр
(...) цей юнак пролетів загадковою своїми неозорими можливостями зіркою на обрії ренесансового деся­тиліття.
(...) Ні на кого іншого не схожий, Ми­сик якось одразу сформував у своїй поезії власне відчуття, ко­ли не образ світу. Без нього картина літератури й духовости України 20-х років була б неповна.
Ю. Лавріненко

Молодий поет ніби бачить долю української поезії — проростати з могил. Він помилився лише щодо часу: не саме минуле, а й майбутнє перед ним було таке, що "насичена кров'ю" трава поезії мала пророста­ти з могильних пагорбів.
(...) молодий Мисик близько стоїть до природи — до її смутку та буяння. Тема української природи відродилася і в Мисиковій ліри­ці другого періоду його творчости. Тільки там розгін — стримано, бу­яння — стишено, яріючі іскри купальської ночі — пригашено...
І. Качуровський

Пропоную почитати поезії молодого Василя Мисика

Василь МИСИК

ПовідомленняДодано: 13 липня 2012, 19:11
Lucinissima
Урочистості з нагоди 105-ї річниці від дня народження видатного поета і перекладача, відбулися 9 липня 2012 року в Харкові.
Копия V.Mysykovi_105_rokiv_n.jpg
Копия V.Mysykovi_105_rokiv_n.jpg (23.92 Кб) Переглянуто 2420 разів

Святкові заходи мали три етапи:
1) відкриття в Літературному музеї виставки, присвяченої Мисикові;
2) круглий стіл у книгарні Є, присвячений питанням художнього перекладу;
3) поетичні читання у Харківській обласній Спілці письменників.

Не можу не подякувати поетесі і прозаїку Олександрі Ковальовій, учениці Василя Мисика, яка кілька років тому подарувала мені збірку його вибраних поезій під назвою "Чорнотроп" (автор передмови - інший харківський поет-лірик, Анатолій Перерва). Долучаймося!

НІЧ

Глухе падіння яблук, наче крок
Годин нічних, коли з німого глибу,
Як сім'я всесвіту, струмки зірок
Спадають на земну родючу скибу.
1940


ПЕРША ВЕСНЯНА БЛАКИТЬ

Перша весняна блакить, мов кринична вода, засвітліла
Серед хмар. Провалились у землю бездонно калюжі.
Вітер тонко співав у порожньому вічку шпаківні.
Швидко хмари у степ одступали - так швидко, що явір
Падав, як п'яний, у двір. А з двору, од кучі, червоний
Біг струмок, попід тином проходив на шлях і зливався
З мутновеселим потоком, що линув на вигін. Далеко
Колії там на шляху, налиті водою, блищали.

Щойно випране хустя всаду на гіллі господиня
Вішала. Ось і господар у двір уступив, зупинився:
«Чуєш, свистить у шпаківні? Коли б не на дощ це свистіло!
Досить вологи, земля напилась - і потрібне для неї
Сонце тільки, щоб скрізь трава повилазила. Густо,
Наче над мискою каші, пара встає над городом.
Добра прикмета! Немало пшениці ще в нас у засіку.
Годі ж її берегти - і голодом птаство морити!
Повний совок набирай, ще і зверху досип, щоб неслися
Всі несушки мені жовтовухі, щоб півень частіше
Кукурікав - і в гніздах яєчок щодня прибувало».
Весело відповіла йому господиня моторна:
«Думала зараз про це, та думку мою перейняв ти!»
1940


СТАРШИЙ

Син повернувся до своєї хати,
Та от причина, що не міг пізнати
Ні хутора, ні балки під горою:
Розбомблено всі дворища й господи,
Розмили балку березневі води.
А мати ж як? Зробилася старою.

Постарілася, низько похилилась,
Пригорбилася, тяжко зажурилась,
Бо із п'ятьох лише один прилинув,
Розпитує, де чотирьох покинув,
І ніби трошечки старій сердито,
Що старший сам прийшов, а тих убито.

Така чудна, мов трохи й незнайома.
Син був на фронті, падав, біг під бомби,
Вона ж просиділа всі роки дома,
А подалася більш од нього. Чом би?

Прийшли з кутків - самі старі та вдови.
П'ють, не п'яніють, тільки б перебути,
Не пропустити ні кивка, ні мови -
І, хоч між іншим, про свого почути.

А мати про своє - їй менші в серці.
Всі карточки в ряду на етажерці,
Як в шерезі де-небудь військовому.
Та як же так, що сам-один додому?
Чому ж ти, старший, менших не доглядів?
Чому пустив на нашу землю гадів?

Син п'є понуро, все те розуміє,
А матері розрадити не вміє.
1946


ОСІНЬ

Од всіх амбарів на одне кільце
Ключі знизавши, комірниця строга,
Вона прискіпливо тобі в лице
Сьогодні дивиться з свого порога.

Їй з пужиною зерна не вези,
Не сподівайсь її з рахунку збити:
Вона усе кладе на терези
І тільки те дає, що заробив ти.
1947


ПЕРШИЙ СНІГ

Копаються ґави в одвійках,
І скляно дзвенить од стежок.
Спокійно по косих лінійках
Спускається перший сніжок.

Шликами стовпці голомозі
Вбирає за шкільним вікном,
Закутує літо, що в стозі
Заснуло натрудженим сном.
1947


СТАРА-СТАРА

Стара-стара. Сухенький ніс посинів.
Обвис на плечах ватник (мабуть, синів),
Ще й дощ його осінній обважнив.
Обличчя темне, як од спеки жнив.

Стоїть і думає. Сини, онуки -
Всіх докохала, довела до літ.
І, як гілля, з якого знято плід,
Тепер їй зайвими здаються руки.

І від полегкості не знає, як
Держати їх і що робити далі.
Вив'язує із хусточки п'ятак
І два купує пряники линялі.

Давно бажалось! От би й з'їла! Та -
Спинилася. Угляділа з-за тину
На вулиці чиюсь малу дитину
І вже несе їй: може, сирота.
1948


ЮНІСТЬ

Легка хода у тебе, юносте!
Але стежки, де ти пройшла,
Не заростають і засіяні,
Не забуваються й заорані.

Ти так у всесвіт поспішалася,
Що й не оглянулась назад, -
І хвірточка, де ти проходила,
Так і зосталась неприхилена.
1958


ДЕРЕВЦЕ

Пиши, малюй, співай... Та от біда,
Що так раптово сніг
Зійшов із поля, що мутна вода
У коліях доріг
Перешуміла, і за нею вслід
У весняний огром
Летять думки, і з деревцем сусід
Пройшов попід вікном.

Що з довгих аркушів? І що з поем?
Я знаю, що і їх
Теж порівняти можна з деревцем -
І зовсім не на сміх.
Та тільки серцю спробуй доведи!
Закохане в розмай,
Воно говорить: спершу посади,
А потім - оспівай.
1958


ДОЛИНА

Стоять сади, потоки ллються дзвінко
І холодять твоє гаряче лоно.
Розкинулась безмежно-оболонно
І ніжишся на сонці, горда жінко.

Навколо тебе - не в зеленій хвилі -
В жорстоких осипах застигли гори,
Твоєї тиші плідної підпори,
Назавжди здиблені в страшнім зусиллі.

Не одвертайсь од них: з того граніту
Твої струмки течуть, безплідні брили
Тебе від холоду навік закрили,
На себе взявши всі морози світу.
1958


КРИХТА

Баба стара з лежанки побачила крихту долі.
Сперлась на лікоть, малим дорікає: «Недбало
З хлібом поводитесь! Гріх! Буваєте в полі,
Знаєте, скільки вже днів і краплини не впало!»

Крихти ніхто не підняв. Довелося злізти.
Ноги ломлять, та й на дітей досада:
Ростуть і не знають, як воно, коли нічого їсти,
Коли душа буває й крихітці рада.

Підняла, дмухнула на неї, перехрестила,
В рот поклала, ковтнула - й лише після того
Заспокоїлась. Наче гріхи замолила
Перед своїм невблаганним, жорстоким богом.
1958


ДРЕВНЬОЇ ҐАНИ МАЙСТРИ

В старі галереї, схожі
На кафедральні собори,
Входять новоприбулі -
Древньої Ґани майстри.

І з мовчазним дивуванням
Їм воротар відчиняє
Ґратчасті високі двері
Й низький віддає уклін.

У кошиках із бамбука
На головах кучерявих
Приносять вони утвори
Небаченої краси.

Неначе з мандрів далеких
Вертаються в хату рідну -
І є велична поважність
У їх неспішній ході.
1960


* * *
Стара стерня. І тільки де-де блисне
Слід колеса. Навколо
Очима скинеш - і за серце стисне:
Так порожньо і голо.

Та добре й те, що під крилом спокою
Ті стебла опочили:
Вони б упали в порох під вагою
Невідданої сили.
1960