БАЛАЧКА • Перегляд теми - Із плеяди слобожанських ліриків: Олекса ВЕРЕТЕНЧЕНКО

Із плеяди слобожанських ліриків: Олекса ВЕРЕТЕНЧЕНКО

Re: Із плеяди слобожанських ліриків: Олекса ВЕРЕТЕНЧЕНКО

Повідомлення Олександр » 22 липня 2012, 09:03

З останніх поезій ( http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=7385)

* * *

Всьому свій час,
на все своя година,
І море вже мені не по коліна,
Як маятник
притишується крок,
І з неба не зриваю я зірок.
Та що скарби тобі, моя кохана,
Ти скарб – сама,
у сновидінні дана,
Чи можу я віддати це комусь?
Дивлюсь на тебе
і не надивлюсь.
Я всю тебе люблю –
вуста неспиті
І чар очей – нема нічого в світі
Милішого за тебе, молоду, –
Скажи: «візьми мене!» –
і я прийду.

* * *

Свого я щастя не захмурюю,
В піснях неспадних піднесу.
Дивлюсь на образ твій
з бандурою,
П’ю красовулю – за красу.
Колись дорогою невпинною
Майну до тебе в дні ясні.
Далека, з кожною хвилиною
Стаєш ріднішою мені.
І я під музику Бетховена
Тобі скажу такі слова:
Ти у житті, як намальована,
Ти на картині, як жива.
1987.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Із плеяди слобожанських ліриків: Олекса ВЕРЕТЕНЧЕНКО

Повідомлення Олександр » 22 липня 2012, 09:00

Зі збірки "ЗАМОРСЬКІ ВИНА"

ПОСВЯТА

Чуття до тебе не таю
І спрагнену любов мою,
Як неповторности красу,
В поліття дальні донесу.

Страждав я, мучився, горів,
Та не шукав олживих слів:
Гарячоковані рядки
Прийми й помилуй помилки.

Я тут увесь такий, як є.
Тобі віддав життя своє,
Тобі поезія моя...
А зло чинив — то був не я.

ЧАЙКА

Спалахнув серед ночі набій
Над морською затокою.
А вона порина...
Що ж судилося їй
Під водою глибокою?

І куди попливла — не розкаже пітьма.
Як сновиди,
Місяцем пещені,
Купаються хвилі... А чайки нема.
Нуртують чутки в Одещині.

Приходили люди чужі і свої,
Голодні, обдерті, розхристані.
Хтось був у Криму.
Хтось бачив її.
Та вона не вернулась до пристані.

І плачуть на березі діти дрібні, —
Сироти з матір'ю вбогою.
А чайка далеко лежить на дні
З усією залогою.

ЛІС

Немає тут покорчених дерев,
Дедалі кожна памолодь стрункіша,
Сюди не досягає вітру рев,
А тиша навкруги — священна тиша.

Проміння сонця падає униз
І килимом лягають світлі плями,
В торішнім листі пересохлий хмиз
Тріщить, неначе постріл, під ногами.

Без квітощів чар-зілля й диких рож
Хвилює душу: диво бути мусить,
Вродлива мавка вибіжить, абож
Плигне хижак — і горло перекусить!

* * *

Ти думала — сходив місяць,
Або зайнялося сонце
На чорному горизонті
Бурхливого океану.
Далеко горіла хмара
Блідого мінливого світла
І швидко по праву руку
Зближалася нам назустріч.
Але то не місяць сходив,
Ні сонце ясне займалось —
Видовище інше, незнане,
Являлося нашим очам:
З вогненними парусами,
Південним Хрестом променюючи,
Пройшов корабель щасливий
До порту, який ми покинули.

* * *

Мені не потрібно блищати пророком.
Занадто багато в цім світі широкім
Пекучого болю, страждання і горя.
Я хочу спочити
На березі моря.

Можливо забуду провини, покути
І там, де нікого не видко й не чути,
Впаду на коліна —
У водах прозорих
Омию з обличчя вигнанщини порох.

Я знов завітаю на скелі похилі,
Де б'ються і стогнуть, і піняться хвилі,
Де захватний простір і вітру зідхання,
І постать жіноча,
Як факел кохання!
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Із плеяди слобожанських ліриків: Олекса ВЕРЕТЕНЧЕНКО

Повідомлення Олександр » 22 липня 2012, 08:56

Зі збірки "ДИМ ВІЧНОСТИ"

ФРОНТОВІ ПРИМАРИ

Снилося — народи між собою
Бились електричною війною.

Вдарили у світові простори,
Захитали, розкресали гори
Блискавичні атомні розряди,
І лягали вбиті ряд за рядом,
І лежали вбиті мертво-сині,
Як намети снігу при долині.

Тільки вітер, нібито колосся,
Розвівав розсипане волосся,
Тільки вітер віяв понад ними —
І мерці здавалися живими...
І всміхнулась ясна, тиховода,
Від людини звільнена природа.

Та зостались пам'ятки людини:
Стовпища і звалища й руїни. —
Ні, не все погинуло на світі!—
Крикнув я до сонця у блакиті.
Бачив я останнього солдата:
Весь в крові, з обличчям мого брата.

Сів на трупі, тяжко загадався,
І не міг згадать — пощо змагався?
І в очах, червоних від знемоги,
Не світила радість перемоги.
1942

СОБАКА

Він біжить і ластиться до мене —
Я в зажурі голову схилив:
Десь далеко люба наречена
І немає друзів і братів.

Навкруги насумрилася мряка,
Дощ налине, холодом війне...
Невідомий вуличний собака
Аж додому проводжа мене.

Наче був зо мною на розмові,
Наче знає все моє життя...
Що ж я дам голодному сіркові
За таке надлюдське спочуття?

* * *

Озовися, де ти, вечорова мріє...
Знову тихе серце смуток обійма —
Спалене каміння на снігу чорніє,
Тільки вітер віє, і тебе нема.
Тільки часом сниться все, що пережито,
Степове подзвіння, небо голубе...
Ти не думай, люба, що мене забито,
Ні, мене не вбито — я люблю тебе!

ГОРОБИНА НІЧ

Дерева пойнялись осінньою іржею,
Якийсь недобрий знак віщують крики птиць.
Розбурхались вітри, за вежами дзвіниць
Погасла вечорінь останньою зорею.

Хитнули небеса розірвану кирею,
І горобина ніч, збираючи всю міць,
Обрушилася враз роями блискавиць,
І судний грім гримить над грішною землею.

Стожарами вогнів метає з краю в край
Неугамований магічний блискограй,
Освітлює степи, де обрії похмурі —

Перекликаються ударом на удар,
Неначе угорі несуться коні Бурі,
І копитами б'ють, і крешуть гори хмар.

КРАСУНЯ

Плещуть хвилі в синьому затоні,
Заливають набережну путь,
І вітрила білі на осонні,
Нібито метелики пливуть.

Хто ж це, хто це,— дівчина чи мати,
Як богиня виринула з дна,—
Стала перед очі, і не знати,
Що дивніше: море чи вона...

СЛІДИ

Яке це щастя: знов — упасти біля хати,
Де молодість пройшла. (В житті так мало щасть),
Чому ж ніхто ніде не йде мене стрічати,
Невже ніхто води в цю хвилю не подасть?

А може це я сам не чую і не бачу,
А може це й мені прийшов такий кінець?
Здалося, нібито моя дитина плаче...­
Ні, тихо довкруги: то легіт-вітерець.

І я один лежу при соняшній дорозі,
І кров моя тече струмочком до воріт,
Змиваючи сліди на рідному порозі,
Які я залишив, тікаючи у світ...
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Із плеяди слобожанських ліриків: Олекса ВЕРЕТЕНЧЕНКО

Повідомлення Олександр » 22 липня 2012, 08:52

На прощання - невеличка добірка поезій Олекси Веретенченка.

Зі збірки "ПЕРШИЙ ГРІМ":

ПЕРШИЙ ГРІМ

Тихо-тихо у саду моїм,
тільки віти бризнули росою:
ледве чутний серцю — перший грім
стугонить за даллю хмаровою.

Дощ погнало, вітер прошумів
і затихла знов весіння слава:
наче слід пролетних журавлів
вигнулася райдуга блискава.

ГОМЕР

Стомлений, босий, голодний
він повертався додому.
Сиве волосся розвіяв
лагідний подих борея.

А вдалині височіла
на узбережжі морському
сяйвом пораннім залита
його білосніжна Хімея.

В теплій, широкій долині
він сів на краю джерела,
давня хвилююча дума
в серці його ожила:

„З неба ніколи не зійдуть
ні сонце, ні місяць спокійний,
вічно, як слава моя,
навколо шумітимуть води.

Тисячоліття минуть —
умруть між народами війни,
та і тоді про війну
співатимуть мирні народи".

Тихо на променях сонця
заграв молодий вітерець
і заспівав про Ахілла
сліпий, всевидющий сіпівець.

РАДІСТЬ

Неначе зірка в серце моє впала
у зелені заслуханих гаїв —
то юна мати люлянку співала
і я її із хлопчиком зустрів:

до пояса коса її широка,
як сплетиво проміння, опада;
високоброва, синьо-синьоока,
від материнства першого бліда.

І я віддав їй сонячну лілею
(адже вона не бачила таких)!
А сам пішов дорогою своєю
в полоні мрій і помислів моїх...

Ні, ще раз треба глянути на неї
Ступила крок, привітна, осяйна —
нараз повіяв вітер над землею
і я не чув, що мовила вона,

але забуть не можу я нізащо,
як усміхнулось радісне дитя:
мені здалося — це було найкраще,
що я зробив за все своє життя.

КАРТИНА

Сидить старенька при вікні.
Горять зірки студені...
І квіти й трави запашні
ростуть на гобелені.
Зимове безгоміння віт.
Цвіркун в далекій тиші...
Лежить на лаві сірий кіт
І сняться йому... миші.

В ПОЛІ

Ой, упала, випала зима —
мов навіки сонця вже нема:
непроглядно-біла заметіль
бенкетує, віє серед піль...

Ні, ще буде вèсна дорога —
і заграє райдуга-дуга,
і земля засніжена — ізнов
одягне проквітчаний покров.

З криком „кров!" злетіло навмання
міцнокриле, чорне вороння
і, розкривши гострі пазурі,
стріпотіло, щезнуло вгорі...

КІНЕЦЬ ЛЮБОВІ

Стихли шуми зорної пітьми,
обсипались віти ясенові...
Пам'ятаєш, як стояли ми
у саду осіннім на розмові?

В білу хмару молодик зайшов,
довго ти дивилася угору.
І в очах, де я шукав любов,
я побачив відблиск метеору...

КВІТКА

І листя, і квіти у ріднім краю
ніколи не рвав я .ізмалку...
Учора знайшов я в зеленім гаю
вже зірвану синю фіалку.

І в серці прокинулась перша любов,
і знов загадалось воно:
одну тільки квітку собі я знайшов
і ту вже зірвали давно.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Із плеяди слобожанських ліриків: Олекса ВЕРЕТЕНЧЕНКО

Повідомлення Lucinissima » 13 липня 2012, 18:44

Далі - вірші Веретенченка, дібрані О. Одріним.

МОЛИТВА

На темні доли, тихий Сян
Лягає місячний туман.
Туман, туман пославсь габою...
А людям скрізь нема спокою.

Зійшлися, виснажені, там,
Де вимріяно дивний храм
Без огорожі-частоколу,
Без вікон, стін і свят-престолу.

В густому лісі, з двох берез
Один росте могутній хрест,
Його повстанці спорудили,
Як перший раз на бій ходили.

І пригортаючи до лиць
Своїх дітей, упали ниць...
Дарма, що їм чудес не буде:
В самій молитві зриме чудо.

І лине спів. Тремтять вуста
Довкола дерева-хреста.
Старі. Малі. Каліки. Хворі.
Мов душі мертвих, сяють зорі.


СУДНИЙ ДЕНЬ

Живі і мертві йдуть на бій
І рушаться в огні споруди.
Самі вчинили суд страшний
Безумні люди.

Кричать, кленуть, метають гнів,
Аж доки їх чума знеможе: —
Чи ти оглух, чи онімів,
Великий Боже?!

Але яріють надарма
Ті погляди несамовиті.
Вони побачили — нема
Його на світі.

Лиш трупи й кров на бруках площ,
Де тріскає кора стареча.
Лиш вітер віє... Мертвий дощ...
Скрізь — порожнеча...

Та Він об'явиться в імлі,
І свій вінок терновий скине,
Як все затихне на землі,
Як все загине.
Lucinissima
 
Повідомлення: 185
З нами з: 02 вересня 2011, 17:12

Із плеяди слобожанських ліриків: Олекса ВЕРЕТЕНЧЕНКО

Повідомлення Lucinissima » 13 липня 2012, 18:42

Кілька років тому Василь Боровий (нар. 1923 р.) надрукував у газеті "Слобідський край" статтю під назвою "Гірке причастя Олекси Веретенченка".

Відомо, що із земляком-харків’янином, поетом Олексою ВЕРЕТЕНЧЕНКОМ (1918-1993) Борового пов’язували не лише спільні літературні інтереси, а й справжня дружба. Однак шляхи друзів розійшлися. 1943 року Олекса Веретенченко (встигнувши до того повоювати на боці СРСР і дістати поранення), зневірений у власній країні, еміґрував на Захід. Василь Боровий залишився. За що й поплатився незабаром: після поновлення на території України радянської влади Борового, ще зовсім юнака, заарештовують. Десять років поет мусив поневірятися по таборах на Півночі.

А що ж сталося з Олексою Веретенченком? Видавши у Сполучених Штатах чимало книжок, літній поет, однак, мріяв про повернення на Україну. Нарешті це стало можливим - 1991 року Україна здобула незалежність. Але, за словами Василя Борового, "доля, вичерпавши ввесь арсенал поневірянь поета, полюбляючи парадокси, обірвала його життєву нитку, коли надійшла віза..."


...Знайомство з лірикою Олекси Веретенченка стало для апостроф’ян можливим завдяки сприянню поета Василя Борового та київського історика, шанувальника поезії Олександра Одріна.


ОЛЕКСА ВЕРЕТЕНЧЕНКО

НОКТЮРН


Що ж неймовірним здається тобі,
коли Господь воскрешає мертвих?
ап. Павло


Палало небо і земля, і води,
Ми падали і знову йшли на бій...
Коли вночі пригадую походи —
Не віриться, що й досі я живий.

Шаліє дощ... Дванадцята пробила...
Важкі вітри гойдають явори,
1 все мені ввижається могила,
Де я лежу обличчям догори.


ПРОЩАННЯ

Рвуться в небо важкі мости,
Піднялись полум'яні вежі,
І горять золоті хрести
Божим гнівом в диму пожежі.

Голова упадає ниць, —
Від машини бензинний пахіт...
Пролетіли ватаги птиць,
Обганяючи нас на захід.

А за містом гудуть бої,
Чути танків ходу залізну —
Линьте ж, линьте, думки мої,
В непривітану далечизну!

Батько й мати зостались там
І сестра за Дніпром-рікою;
Догорів, обвалився храм,
Де вінчалися ми з тобою...

1943


СПОМИН

Тряслась земля від вибухів і гуку,
Хрестилися прожектори-мечі,
Коли прощався з матір'ю вночі,
Цілуючи її тремтячу руку.

Заплакав батько сивий на розлуку,
Його лице біліло при свічі —
І я почув востаннє, ідучи,
Моє ім'я, промовлене крізь муку.

Він так любив сидіти на стільці,—
Складаючи годинника в руці,
Одноманітну слухати розмову...

О, батьку рідний! Де Ви в цій порі?
Чи йдуть і досі наші дзиґарі?
В якій годині стрінемося знову?


ПРО ЩО ГОВОРИТЬ ВІТЕР

„Невже тобі судилось тільки болі
В душі нести?
В твоїх піснях я чую сум неволі,
Невільник ти".

І я упав, і вдаривсь об каміння,
І крикнув я:
Вона мій світ, життя мого святиня.
Вона — моя!

„Твоє життя — кохання до нестями.
Забудь... Покинь...
Я знав царів, які були рабами
Своїх рабинь".


* * *
Дні і ночі шумів океан,
Збираючи силу останню.
Каміння пливло,
Мерла риба від ран,
І кінця не було штормуванню.

Підіймалися смерчі — здавалося, там
Всі бурі проснулись минулі.
І сотні тривожних радіограм
Пронеслося по земській кулі.

Кораблі йшли на дно.
Не один капітан
Загинув, простріливши скроню...
Маленьку перлину створив океан
І поклав на жіночу долоню.
Lucinissima
 
Повідомлення: 185
З нами з: 02 вересня 2011, 17:12


Повернутись до УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість


cron