Галина МАРКІВСЬКА
Авторка з Сумщини видала свою єдину поетичну збірку "Тобі" (2007) під псевдонімом, боячись бути впізнаною у наготі свого щирого й безхитрісного почуття.
Жіноча поезія? Не просто жіноча - дівчача! І не має жодної ваги, скільки календарних років авторці. Я не вповноважена розкривати особу авторки, тож замість фото наведу лише картинку, з якою в мене асоціюється багатство її душі: абрикосові віти, обтяжені спілими плодами...
- morele2.jpg (102.03 Кб) Переглянуто 1503 разів
* * *
Любити –
бути рівним Богу:
творити
цілий світ з нічого...* * *
Словами висловить – пуста надія:
і найніжніше з них – занадто грубе.
Таке – лиш очі вимовити вміють,
тремтячі пальці
і гарячі губи.
У небі – німоти всесвітня змова.
Під вітами – м'яка, як ложе, тиша.
Ох, поклади мене...
Безсила мова
розхилених колін –
і найясніша.
* * *
Це просто, наче вітер у фіранці.
Це чисто, наче з вишень пелюстки.
Це мрія – прокидаючись уранці,
торкатися колючої щоки.
І знову: заніміла вдячність тіла,
ще сонних губ довіра і тепло,
щока твоя...
О, як би я хотіла,
щоб так було,
щоб так завжди було...
* * *
Зробила відкриття неоціненне.
Нема причини чадіти з жалю.
Я не твоя, хай так.
Та ти у мене
навіки є.
Бо я тебе люблю.
Це ти у мене – сонцем у зеніті.
І ти даруєш,
хочеш ти чи ні,
тепло моїй землі.
І буйство квітів,
і зерен повнота –
усе мені.
Отож себе жалію я даремно.
Тебе жаліти треба.
Ти там – сам.
Так щедро ти сіяєш небесам –
а хто сія тобі?..
Тобі – не темно?..
* * *
Ох, дзеркало –
суддя такий жорстокий!
Немилосердний присуд проріка:
у тебе на лиці – біда і роки.
Йому, ясному, – нащо ти така?
Єдиний мій!
Лети, живи щасливо,
найкращу в світі вибери собі.
Моя любов – безумство, а не диво:
палає –– болем,
світиться –– в журбі.
О, рук твоїх спокійна, владна сила!..
Їх ніжності й жаги не гідна я.
Хай прийде Та –
і юна, і красива...
Та щоб душа –
хоч трішечки моя.
* * *
Мов телеграфні проводи, гуду.
В тумані провисаю монотонно.
Я не живу, не дію – тільки жду.
Немислимо.
Невтолено.
Невтомно.
Годинник цокає, а час стоїть.
Сьогодні, вчора...
Щось цвіло – опало...
Містком над прірвою зависла мить.
Початок – тут,
а де кінець?
Пропало...
Туман, туман... Краплинами осів
на віях.
І століття – до світання.
Невже у всіх богів,
у всіх волхвів
не вимолить тебе моє чекання?!.
* * *
Прокинусь і кажу собі: ну, все.
Це божевілля треба припинити.
Куди ти знов?
Куди тебе несе?
Покинь химери –– і берися жити.
Нарешті зранку в мене все як слід,
все вчасно, і ніщо не підгорає.
Я діловита і ясна як лід.
От бачиш?
І без тебе,
й не вмираю!
Роботи цілоденну круговерть
долаю легко, якось внапівсили.
Чого я думала:
без тебе–– смерть?
Ха-ха!
Іще далеко до могили!
...Та тільки ніч все наносне згребе,
я усвідомлю
– і заплачу в небо:
прокляття!
Відкидаючи тебе,
я щосекунди думала –
про тебе!* * *
І хтось інший
подарує чорний тюльпан.
І хтось грішний
прошепоче: глянув –– пропав...
І хтось дужий
на руках у рай понесе.
Не ти, друже, –
будь воно прокляте все!..
* * *
Небо кольору тьмяних перлів
над молочним дивом снігів.
Сизий попіл зотлілих нервів
сива злива змиває в спів.
Не дали,
не дали згоріти!..
Тільки витліло, як дупло.
І куняє бездомний вітер,
де гаряче серце було...