Re: Поетичний світ Олександри Ковальової
Додано: 14 липня 2012, 10:55
Німецький поет Фрідгельм СІКОРА в перекладі Олександри Ковальової
СОН ІОКАСТИ
Ти знаєш: мов два камінці, ми впали докупи
У цей із граніту тесаний час.
Ти боявся, а я вдалась до брехні – від розпуки.
А де ти тікав, там цмокали губи, зіяли пута,
Хтось палав і ячав.
Це не він тебе налякав, не удар смертельний,
Радше ось що: ми не вороги, ми чужі й навісні,
Мов звірятка, задумані небом пустельним.
Ти заліз (бо мерзла Венера й сміявся Пріап нестерпно)
Під сорочку мені.
Ти не будеш просити, як і не просив ніколи.
Ми відгоріли, і хто нам інакше воздасть?
Те, що юним було, безпорадним стало і кволим.
На воротах у пекло два ініціали приковано:
Смерть і стать.
Виводок жвавий пролитого наспіх сімені.
В світовій хитавиці ми вдарялися лобом об лоб.
Бляклі бестії – на пляжах пустельних, в ущелинах сірих.
У п’яному танці по небі в зірницях розсіяне
Мозку банальне зло.
Лише раз було видно: по той бік воріт на вітрі
Колихалося світло м’яке, там обрій сяйнув і згас, –
І дві тіні, що сором згубили, а може, його й не відали.
І я знаю з тих пір: я тебе народила для світу,
Котрий хворів на нас.
СОН ІОКАСТИ
Ти знаєш: мов два камінці, ми впали докупи
У цей із граніту тесаний час.
Ти боявся, а я вдалась до брехні – від розпуки.
А де ти тікав, там цмокали губи, зіяли пута,
Хтось палав і ячав.
Це не він тебе налякав, не удар смертельний,
Радше ось що: ми не вороги, ми чужі й навісні,
Мов звірятка, задумані небом пустельним.
Ти заліз (бо мерзла Венера й сміявся Пріап нестерпно)
Під сорочку мені.
Ти не будеш просити, як і не просив ніколи.
Ми відгоріли, і хто нам інакше воздасть?
Те, що юним було, безпорадним стало і кволим.
На воротах у пекло два ініціали приковано:
Смерть і стать.
Виводок жвавий пролитого наспіх сімені.
В світовій хитавиці ми вдарялися лобом об лоб.
Бляклі бестії – на пляжах пустельних, в ущелинах сірих.
У п’яному танці по небі в зірницях розсіяне
Мозку банальне зло.
Лише раз було видно: по той бік воріт на вітрі
Колихалося світло м’яке, там обрій сяйнув і згас, –
І дві тіні, що сором згубили, а може, його й не відали.
І я знаю з тих пір: я тебе народила для світу,
Котрий хворів на нас.