Ця мініатюрна, навдивовижу скромна в поводженні жінка з тихим голосом уміє говорити так, що її заворожено слухають великі зали...
- Олександра Ковальова
- HLR92wVXHG.jpg (11.53 Кб) Переглянуто 1815 разів
Олександра Ковальова - поетка, прозаїк і перекладач, викладає німецьку мову в Педуніверситеті ім. Сковороди.
2011 року у видавництві "Апостроф" побачили світ дві поетичні книжки пані Олександри: тримовна "Ходім туди, де спить трава" (у співавторстві з Ольгою Тільною) і двомовна "Потік" (антологія авторських перекладів німецької поетичної класики).
Своїм учителем у поезії Олександра Ковальова незмінно називає Василя Мисика. * * *
Долі моєї порожня гарба
Там, де була золота колісниця.
Очі заплющу і знов мені сниться
Літа гаряча свята молотьба.
Тільки б в'язати й носити снопи.
Тільки б порожня гарба не стояла
Та не маячила темна Каяла,
Тільки б душі моїй з неї не пить
Смутку, і немочі, і безнадії.
Хай мене нивою доля наділить,
Хоч би чужою - носити снопи.
Твердо іти від копи до копи.
Щоб не стояла порожня гарба
Та не висіли безпомічно руки.
Літа гаряча свята молотьба.
Сліпнуть од золота заздрісні круки.
* * *
Святий Петро за плугом ходить,
Святий Павло волоньки водить,
А сам Господь-Бог пшениченьку сіє,
А святий Ілля заволочує.
Народна пісняУ нас боги впрягалися в плуги
Й топтали землю босими ногами.
І ми услід - босоніж -за богами,
І житнє море мило береги.
В кущах тернових товпились вовки,
І сиротіло поле вечорове,
І на богів чекали Соловки,
І золото туманилось од крови.
А Саваоф дививсь на те згори,
А Саваоф не квапивсь рятувати
Святих і грішних тих плугатарів,
Що вміли лиш співати і вмирати.
Й доки чужинці купчили снопи
І вірно поклонялися Мамоні -
Плугатарі німіли од ропи,
І тихо колихалось житнє море...
* * *
Соняхи - голови медові.
Теплі, пахучі, - Божих очей спочинок.
Храми, висвячені одвіку,
З ореолом предвічним.
На всіх вітрах
Негаснучі свічі...
Одне одному
Дивляться у вічі
І сонцю.
Єдиний закон - довіра.
Самозгоряння.
Офіра.
Чи затулять вони собою
Усі Содоми,
Усі Гоморри,
Усі мертві очі землі?..
* * *
Неба високе знамено.
На обрії - птах і я.
Тримаємо, доки не вмерла
Віра, його і моя.
Птах розпрямляє крила.
Тріпоче блакитний стяг.
Птаху за свою віру
Не жаль ні крил, ні життя.
А в кого віри замало,
Стоїть унизу і жде.
Береться з країв туманом
Хисткий і непевний день.
Простору й часу - безмір!
Кого не охопить страх?
Та весело твердь небесну
Тримаємо - я і птах.
* * *
Так, наче вічно жити збираюсь,
Книгу відкриту читать не спішу,
Слів, уже визрілих, не пишу,
Радість в мені безбережна грає.
Так, наче вічно жити збираюсь,
Здалека лиш на тебе дивлюсь,
Не кличу тебе, тобі не молюсь,
Радість в мені безбережна грає.
Цього не візьмеш і не даси.
Тиша морська, росяний ранок,
Листя, каштан золотий, ліси.
Так, наче вічно жити збираюсь...