Re: Сонети про кохання від Володимира Науменка
Додано: 29 вересня 2012, 08:44
І ще дещо з його віршів (уже не сонети)
НЕ РОЗЛЮБИ
Як це не голос пращурів, то що ж?
Про що хлюпоче листопадний дощ?
Пощо у шумі, у плачі верби
вчувається тобі: «Не розлюби»?
«Не розлюби, –– вже й небеса ячать, ––
схололої оселі лелечат,
отав, що ложем і для вас були,
квіток, які учора відцвіли».
«Не розлюби...» –– мольба і напуття,
«не розлюби...» –– мов «не згуби життя»...
О голос крові!
Всі відцвітемо.
Допоки люблять, доти й живемо.
І доки люди, стане в нас тепла
для дерева, для птаха, для зела,
для того, щоб з-під білого крила
край вікон ружа
і в мороз
цвіла.
АЛХІМІЯ КРОВІ
Споганила личко твоє, моя земле, негода осіння.
Осіння епоха.
Дарма ти пишалась новим сухозлітним одінням:
воно –– не від Бога.
В гущавині міста, за містом і ближче, і далі,
де жовтень-килимник
збуває товар, –– спогляда зі своїх п’єдесталів
Великий Алхімік.
Він гляне, було, –– і на квітці, що мовчки вмирає,
на кожнім листкові,
як відсвіт примарний близького далекого раю,
позлітки із крові.
Заблукана зоре! У царстві муляжного щастя,
хоч бийся у тузі,
збулось неминуче –– прощайся, прощайся, прощайся
зі світом ілюзій.
Ти ще возсіяєш. Твій май буде й мій. Та потому
знов... осінь і –– пустка?
Невже твоя доля –– міняти свій квіт на фантоми
й судоми чаклунства?
Чи, може, це вже увійшло в твою кров –– пожинати
плоди полинові:
за благословення дітей на безглузді утрати ––
Алхімія крові?!
НЕ РОЗЛЮБИ
Як це не голос пращурів, то що ж?
Про що хлюпоче листопадний дощ?
Пощо у шумі, у плачі верби
вчувається тобі: «Не розлюби»?
«Не розлюби, –– вже й небеса ячать, ––
схололої оселі лелечат,
отав, що ложем і для вас були,
квіток, які учора відцвіли».
«Не розлюби...» –– мольба і напуття,
«не розлюби...» –– мов «не згуби життя»...
О голос крові!
Всі відцвітемо.
Допоки люблять, доти й живемо.
І доки люди, стане в нас тепла
для дерева, для птаха, для зела,
для того, щоб з-під білого крила
край вікон ружа
і в мороз
цвіла.
АЛХІМІЯ КРОВІ
Споганила личко твоє, моя земле, негода осіння.
Осіння епоха.
Дарма ти пишалась новим сухозлітним одінням:
воно –– не від Бога.
В гущавині міста, за містом і ближче, і далі,
де жовтень-килимник
збуває товар, –– спогляда зі своїх п’єдесталів
Великий Алхімік.
Він гляне, було, –– і на квітці, що мовчки вмирає,
на кожнім листкові,
як відсвіт примарний близького далекого раю,
позлітки із крові.
Заблукана зоре! У царстві муляжного щастя,
хоч бийся у тузі,
збулось неминуче –– прощайся, прощайся, прощайся
зі світом ілюзій.
Ти ще возсіяєш. Твій май буде й мій. Та потому
знов... осінь і –– пустка?
Невже твоя доля –– міняти свій квіт на фантоми
й судоми чаклунства?
Чи, може, це вже увійшло в твою кров –– пожинати
плоди полинові:
за благословення дітей на безглузді утрати ––
Алхімія крові?!