Re: Борис Мозолевський
Додано: 13 липня 2012, 21:27
ЧЕРВЕНЬ
І не жона, й не наречена -
Ішли степами без доріг.
І божевільні квіти червня
Тобі тулилися до ніг.
І яструб довго плив над нами -
Чого він плив, чого хотів?
Зринали в небо цвіркунами
Жита, від сонця золоті.
Я цвів тобою і для тебе,
І ти світилася в мені.
В твоїх очах гойдалось небо
Із хижим яструбом на дні.
МІСЯЧНА БАЛАДА
Як я її уже вмовив,
Ще сказала, не пручаючись:
- Пусти мене, мій медовий,
Тільки з місяцем попрощаюся! -
Вийшла боса із намету
Й, простягнувши руки д"горі,
Затремтіла, мов трепета,
Чи у радості, чи в горі.
Степ заходивсь цвіркунами,
Плив рікою повз могили.
Понад мареннями й снами
Стерні з небом говорили.
А вона під тими зорями,
Світлом місячним сповита,
Вся до денця опрозорена,
Йшла степами, мов сновида.
Я брав її безсоромно,
Спиваючи груденята.
Я порвав на ній сорочку,
Бо нІколи було зняти.
І коли вона злетіла,
Спалахнувши нейлоново,
Я побачив: біле тіло
Було місяцем обціловане...
...Ранок хори вів пташині,
Котив степом хвилі гамору.
А вона вже на машині
Від"їздила із табору, -
Ніби рвала всі тенета, -
Тільки губи - мов тюльпани,
Тільки коса - мов комета,
Все горіла над степами.
* * *
Ти так мені дивишся в очі,
Мов щось у житті не збулось,
Неначе забути хочеш, -
Зі мною забути когось.
І всю теплоту нерозтрачену,
І ночі самотні, і дні,
Всю ніжність, для когось призначену,
Так щедро даруєш мені.
Тремтять від неспитої свіжості
Окреслені смутком вуста.
Я теж одарю тебе ніжністю,
Якою погрЕбала та.
І сам попливу без зітхання
В зіниці твої голубі.
Дві ніжності - ще не кохання,
Не треба брехати собі.
А місяць підводиться повен,
І золотом сад залило.
Дві ніжності - то уже повінь,
І падає в хвилю весло.
("голубі зіниці" - не зовсім точно... - Л.Х.)
СПРАГА
Ще довго так в твоєму голосі
Дзвеніли сміхом кришталі.
Блідо-рожеві гладіолуси
Прощально шерхли на столі.
І в передзахіднім промінні
З блакитно-білої імли
Ще довго так вуста кармінні
Мені трояндами цвіли.
А ти вже йшла, ішла назавше,
В журбі від маківки до п"ят, -
Своєї долі не впізнавши
У найсвітлішому із свят.
Не раз насню іще ночами,
І спомин серце обпече:
Цілую довго і нестямно
Тебе в сумне твоє плече.
ПРИВИД
Мимо брам і світлих бань,
Мимо ярих канн атласних
За тобою біг горбань
І благав твоєї ласки.
Не благав, а катував
Поприлюдним тим благанням!
Липень плавив тротуар,
І смола на брук збігала.
Пожалітись, - а кому?
Люд у справах тік рікою.
Ти тікала крізь юрму,
Закриваючись рукою.
Щоки соромом пекло,
Рот скривило переляком...
Біля станції метро
Він сидів і гірко плакав...
З триптиха "ПЕРЛИНА ФРАНЦІЇ"
І
Весняний дощ по дужих вербах б"є,
По житу, по обніжку, по дорозі.
І над усім - гортань Мірей Матьє
Качає горошину у знемозі.
Як в щастя не повірити, коли,
Забрівши у ромашки край дороги,
Ту дивну пісню слухають воли,
Схиливши аж додолу сиві роги?
І ти біжиш, гортаючи жита,
А голос то сміється, то зітхає,
Вся срібна від дощу і золота
Від райдуги, від волі, від кохання.
Бринить трава, і день лише встає.
Ти чуєш, серце? День ще й не почався!
Дорога. Дощ. Жита. Мірей Матьє.
Воли в ромашках. Батьківщина. Щастя.
ІІ
Неначе срібні грають водограї,
А в світі - ні кордонів, ні дверей.
О, Франції перлова пекторале,
Срібноголоса дівчинко Мірей!
Червоних губ розламані гранати
Бентежно напливають на світи,
Зумівши в кожнім русі поєднати
І сміх, і плач, і радість гіркоти.
В снігах російських під Березиною
Лежать Наполеонові полки.
А ти прийшла - і нотою одною
Взяла в полон усі материки.
І спурх руки, і брови - мов ячання,
І слово затихає, наче крик.
І неможливим, надземним звучанням
Проміниться в світи ясний твій лик.
І не жона, й не наречена -
Ішли степами без доріг.
І божевільні квіти червня
Тобі тулилися до ніг.
І яструб довго плив над нами -
Чого він плив, чого хотів?
Зринали в небо цвіркунами
Жита, від сонця золоті.
Я цвів тобою і для тебе,
І ти світилася в мені.
В твоїх очах гойдалось небо
Із хижим яструбом на дні.
МІСЯЧНА БАЛАДА
Як я її уже вмовив,
Ще сказала, не пручаючись:
- Пусти мене, мій медовий,
Тільки з місяцем попрощаюся! -
Вийшла боса із намету
Й, простягнувши руки д"горі,
Затремтіла, мов трепета,
Чи у радості, чи в горі.
Степ заходивсь цвіркунами,
Плив рікою повз могили.
Понад мареннями й снами
Стерні з небом говорили.
А вона під тими зорями,
Світлом місячним сповита,
Вся до денця опрозорена,
Йшла степами, мов сновида.
Я брав її безсоромно,
Спиваючи груденята.
Я порвав на ній сорочку,
Бо нІколи було зняти.
І коли вона злетіла,
Спалахнувши нейлоново,
Я побачив: біле тіло
Було місяцем обціловане...
...Ранок хори вів пташині,
Котив степом хвилі гамору.
А вона вже на машині
Від"їздила із табору, -
Ніби рвала всі тенета, -
Тільки губи - мов тюльпани,
Тільки коса - мов комета,
Все горіла над степами.
* * *
Ти так мені дивишся в очі,
Мов щось у житті не збулось,
Неначе забути хочеш, -
Зі мною забути когось.
І всю теплоту нерозтрачену,
І ночі самотні, і дні,
Всю ніжність, для когось призначену,
Так щедро даруєш мені.
Тремтять від неспитої свіжості
Окреслені смутком вуста.
Я теж одарю тебе ніжністю,
Якою погрЕбала та.
І сам попливу без зітхання
В зіниці твої голубі.
Дві ніжності - ще не кохання,
Не треба брехати собі.
А місяць підводиться повен,
І золотом сад залило.
Дві ніжності - то уже повінь,
І падає в хвилю весло.
("голубі зіниці" - не зовсім точно... - Л.Х.)
СПРАГА
Ще довго так в твоєму голосі
Дзвеніли сміхом кришталі.
Блідо-рожеві гладіолуси
Прощально шерхли на столі.
І в передзахіднім промінні
З блакитно-білої імли
Ще довго так вуста кармінні
Мені трояндами цвіли.
А ти вже йшла, ішла назавше,
В журбі від маківки до п"ят, -
Своєї долі не впізнавши
У найсвітлішому із свят.
Не раз насню іще ночами,
І спомин серце обпече:
Цілую довго і нестямно
Тебе в сумне твоє плече.
ПРИВИД
Мимо брам і світлих бань,
Мимо ярих канн атласних
За тобою біг горбань
І благав твоєї ласки.
Не благав, а катував
Поприлюдним тим благанням!
Липень плавив тротуар,
І смола на брук збігала.
Пожалітись, - а кому?
Люд у справах тік рікою.
Ти тікала крізь юрму,
Закриваючись рукою.
Щоки соромом пекло,
Рот скривило переляком...
Біля станції метро
Він сидів і гірко плакав...
З триптиха "ПЕРЛИНА ФРАНЦІЇ"
І
Весняний дощ по дужих вербах б"є,
По житу, по обніжку, по дорозі.
І над усім - гортань Мірей Матьє
Качає горошину у знемозі.
Як в щастя не повірити, коли,
Забрівши у ромашки край дороги,
Ту дивну пісню слухають воли,
Схиливши аж додолу сиві роги?
І ти біжиш, гортаючи жита,
А голос то сміється, то зітхає,
Вся срібна від дощу і золота
Від райдуги, від волі, від кохання.
Бринить трава, і день лише встає.
Ти чуєш, серце? День ще й не почався!
Дорога. Дощ. Жита. Мірей Матьє.
Воли в ромашках. Батьківщина. Щастя.
ІІ
Неначе срібні грають водограї,
А в світі - ні кордонів, ні дверей.
О, Франції перлова пекторале,
Срібноголоса дівчинко Мірей!
Червоних губ розламані гранати
Бентежно напливають на світи,
Зумівши в кожнім русі поєднати
І сміх, і плач, і радість гіркоти.
В снігах російських під Березиною
Лежать Наполеонові полки.
А ти прийшла - і нотою одною
Взяла в полон усі материки.
І спурх руки, і брови - мов ячання,
І слово затихає, наче крик.
І неможливим, надземним звучанням
Проміниться в світи ясний твій лик.