Сторінка 2 з 2

Re: Поезії Ігоря Качуровського

ПовідомленняДодано: 30 квітня 2012, 11:37
Олександр
Зі збірки "ОСІННІ ПІЗНЬОЦВІТИ" (лірика 1990-2000 рр.)

ОСІННІЙ СОНЕТ

Цей неосяжний парк на передмісті —
Він має чар також і восени.
Хоча поосипались ясени,
Пожухли буки радісно-барвисті,

Та ще берези — в золотім намисті,
І соняшно пишаються вони.
І добре так бродити навмани
По щиколодки ув опалім листі.

Місток відбивсь у темному ставку.
Знайомляться собаки на містку.
Сіріє рінню річка змеженіла.

І ліловіє нам крізь живопліт
Осіннє диво — невгасима сила —
Нескорений останній пізньоцвіт.
4.11.99

CORPINUS COMATUS

У вранішню яснопромінну пору
Ми увійшли в глибоку темінь бору,
А в гущині —
Тому що день усіх святих сьогодні,
Дбайливо хтось порозставляв по одній
Свічки грибні.

Тут римляни пройшли "во врем'я оно",
Баварець стримував Наполеона
На цій землі.
А нині, загадково-таємничі,
Вони стоять, містично-білі свічі
На чорнім тлі.
4.11.99

МИСТЕЦТВО
Дружині до дня народження

Найглибші думки, ідеали найвищі —
В глухому підвалі у пітьмі вологій
Чи між павутиння на вбогім горищі —
В забутих поетів старих антологій.

Є стільки симфоній, котрі не гриміли,
Сонат, що звучали у колі вузькому,
А потім уже не прийшлося нікому
Розкрити їх звуків незвідані сили.

І жоден світанок іще не розжеврів
У сховищах дальніх столичних музеїв
Найкращих, найтонших малярських трофеїв,
Безвісного пензля незнаних шедеврів.
1 березня 99

ВЕЛЬТЕНБУРҐ У ПРОЛАМІ ДУНАЮ

Не заходь до води, не наважся пливти:
У смертельному вальсі кружляють нурти.

(Троє хлопців було — одчайдушні солдати –
Он на брилі камінній вкарбовано дати...)

А на березі — скелі, стрімка білина,
У свічаді ріки ще біліша вона.

Між бескеттям на кручі — дерева осінні,
Мов буддійські ченці, у жовтневім одінні.

По-святочному гарно природа вмира:
У Баварії осінь — найкраща пора.

Ніби кільця змії золотої, живої,
Ґрезетові Дунай розгортає сувої,

Вабить-манить вода, щоб зайти і пливти:
Позолота скриває смертельні нурти...
15.10.94

* * *

Коли вели на страту Конрадіна —
А десь лишилась молода дружина,
Якої ще не бачив у лице, —
Державний хлопчик здумав не про це; —
Не про життя він думав непрожите,
І не про вірші, що не встиг зложити,
Останню переходячи межу;
Не про тріюмф ненатлого Анжу;
Не про хвилеву радість перемоги
Чи сором впасти ворогам під ноги,
Лише: "Як мамі буде боляче,
Коли її ця вістка опече!"
13.03.93

СПОГАД ПРО МОНТЕ-КАССІНО
Владиці Север'янові Якимишину

Хто за німців — під чорним орлом,
Хто за Польщу — під білим...
Наші хлопці служили обом
Цим роз'ятреним силам.
І не білі, й не чорні орли —
Рідні діти твої, Україно,
За чуже, за ненаше лягли
Біля Монте-Кассіно.
Безконечні, рядами, хрести,
Без імен невідомі солдати.
Матерям і жінкам не прийти,
Щоб над ними ридати.
Не загоїти ран...
Та за душі поляглих,
І спокою, й очищення спраглих, —
Помолився отець Север'ян...
4.03.95

Марті Тарнавській

"...Нашу сотню рубають!" — Казали колись козаки.
Пролітають, минають, пірнають у вічність роки,
А все бачиться Зальцбурґ і Ви біля його плеча —
Невеличке і мудре і трохи кирпате дівча.
Від каштанових свіч зайнялась-засвітилась любов,
І той спалах — я вірю — ніколи уже не холов.
Але вже догорають, спадають осінні листки.
"Нашу сотню рубають." — казали колись козаки...
7.10.92

СОНЕТ
Льолі Помаз

Коли я прочитав твого листа,
Мені здалося — крізь тепло привіту, —
Немов чиясь рука назад горта
Сувору книгу — долю пережиту...

І ніби з небуття, із того світу,
Юнацькі повернулися літа,
Де саду гущину зеленовіту
Дівоча осявала чистота.

Не розгадав тоді я душу щиру:
Ти завжди суперечила мені,
На кожне "так" відповідала "ні",
А я, дурний, приймав той бунт на віру.

... А поза садом зеленів Остер
У тій красі, що знищено тепер.
8.01.95

НА ВІДХІД ГРИГОРІЯ КОЧУРА

Повторюються задуми і сни,
Блудливі вогники й живі вогні:
Ще від часів Святого Сатани*
Минялись папи добрі і Страшні**.

Та, непідвладна римській метушні,
Не знаючи розпусти і війни,
З бургундської світила далини
Столиця Духа — монастир Клюні.

Така обитель Вічної Краси
І в Ірпені недавно ще була,
У невеличкім домі, повнім книг.

Як не гули ворожі голоси,
Та для адептів неуцтва і зла
Непереступним був її поріг.

*Прозивне ім'я Григорія VII
**"Страшним папою" називали Юлія II - прим. І.К.


Січень 99

БОРХЕС

... Він говорив про давнішні часи,
Про Беовульфа й бій під Брунанбургом,
І сам ставав немов би деміургом,
Що творить світ з відійшлої краси.

А світову богему в "Бар Модерно"
Тягло тоді на вулицю Майпу.
Ми бачили його ходу сліпу,
Ковіньку впізнавали характерну—

За столиками ми були — внизу,
Та відчували серцем: поблизу
Великий хтось — аж глянуть страшно вгору.

Здавалось: наша творчість — тільки гра,
І ми усі — неначе дітвора,
Що бавитись прийшла в тіні собору.
14.12.99

AMANITA SOLITARIA

Обрій за ставом від спеки померх,
Ось коропи випливають наверх —
Ловлять повітря, розкривши роти.
Там он, де стоптана-збита трава,
Ввігнана в землю стирчить булава.
Грибе-самотнику: бачу — це ти.
Ну ж бо, прокиньсь і довкола поглянь:
Риби зникають у пітьмі ковбань,
Білий у хащі ховається гриб,
Рижик шукає, де трави щільніш,
Дягель зелених тримається ніш —
Десь, серед них, притулився і ти б.

Та біля стежки, у всіх на виду,
Ти вже підвівся собі на біду,
Замість притулок знайти в гущині.
Хтось парцелянове тіло твоє
Спалить очима, ногою зіб'є —
Боляче буде тобі і мені...
Липень 2000

Re: Поезії Ігоря Качуровського

ПовідомленняДодано: 30 квітня 2012, 10:54
Олександр
Зі збірки "СВІЧАДА ВІЧНОСТИ" (1990)

З циклу СТАРА ЕВРОПА

У КОЛІЗЕЇ

Народ мій є! В його волячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде
!
(В. Симоненко)


Коли було останню жертву вбито,
Коли стихав юрби щасливий рев,
І на арені, стомлено і сито,
Уже куняв м'язисто-пружний лев, —

Тоді — на фініш дикої забави
Уславлених жорстокістю років —
На переможців римські гуртоправи
Зненацька випускали гурт биків.

І ревище зчинялось на арені —
Ну, що там ґлядіяторські бої! —
Розлючені, скажені, навіжені,
На левів налітали бугаї.

І цар звірів, мов кіт, який нашкодив,
Зустрівши смерти нездоланний вал,
То на рогах злітав — юрбі на подив, —
То під копита падав, як чувал.

....................................

Коли, у гіркоті думок безсилих,
Похилиться на руки голова,
Згадаймо Симоненкові слова:
„Народ мій є! В його волячих жилах..."
16 червня 1987

СОБОР У ВОРМСІ

Тут білий вівтар кельтської святині,
Залишений з непам'ятних століть,
За скриньку для відпадків править нині
Туристам, що проходять іногідь.

Давно забито і забуто браму,
Якою йшли молитись королі,
І першою зайшла колись до храму
Крімгільда — цвіт бургундської землі.

Впритул до храму — кран новобудови:
Углиб і вгору хмаросяг росте,
Щоб непорушні зрушити основи
І заступити видиво святе.

А ми з тобою тінями з туману,
За тим, що гине, несучи журбу, —
Із почету цариці Теофану
Як трапили ми, власне, в цю добу?

З циклу ДРУЖИНІ

НА СТАРИЙ МОТИВ

Містові міцно і мирно ранку погожого сниться.
Та зайнялася червоно високих дахів черепиця,
І, наполохана дзвоном будильника в нашій господі,
Бачу я, сутінь, зіщулившись, блідне, як пійманий злодій.
Тулиться, жметься в кутку — жмут учорашнього смутку...
А крізь нещільну фіранку, повз викуту з золота лутку,
Ранок ударив промінням, як струмом живого фонтана,
Просто на образ настінний, де час зупинила кохана.
І опромінив нараз чоло твоє, очі і лиця —
І ожила, засвітилась, засяяла наша світлиця.
Бо через тебе лишень радість надходить надрання,
Щастя мого джерело, світич мого існування...

З циклу ГРИБНА МІСТИКА

* * *

О гриби в кошику! Ви мені свідчите,
Що не звик логіці я давать відчити,
Що з міським гамором я порвав зносини,
Бо ліси спалені багрецем осени.

Є смутна вдумливість у гаїв лагідних;
Золоте полум'я на кущах ягідних;
На траві росяній миготять жолуді —
Самота благосна в голубім холоді.

Ще лежить паморозь на крутім порубі;
Боровик-велетень у моїм коробі;
Там — сім'я порхавок, там козар з бабкою;
І ковпак повагом привітавсь шапкою.

Пропурхне вивірка, пробіжать олені,
І хмарки випливуть, як човни смолені.
Тільки зір вигостри, мов кінець істика...
... Лісова лірика і грибна містика...

БОРОВИК

Скільки тут грибників переходило.
Попри хащі оці таємничі,
Тільки щось їх довкола обводило,
Напускало туману у вічі.

Може, справді щось дивне тут мешкає,
І заманює ген поза буки?...
...І чекав боровик понад стежкою,
Щоб тобі лише датися в руки.
26 квітня 1977

AMANITA PHALLOIDES
Сонет

Мов панночка в зеленому береті,
На пагорбі, де сосен колонада,
З перлинами росинок на браслеті,
Вона стоїть — вся зваба, вся принада.

Як розгадати, по якій прикметі,
Що вся вона — отрута, смерть і зрада,
Не має протиядь її заглада,
Півні її не налякають треті...

В сосновім храмі, де висока нава,
Ця висланиця згуби зеленава —
Як жінка, що коли її спіткаєш,

Щось нав'яче, щось інфернально-чорне
Всього тебе прониже і огорне —
І ти вже мрець, а ще цього не знаєш...
23.11. 1978

* * *

... І котиться невпинна колісниця.
Стих давній біль, колишній гнів погас.
Мов сніжну бабу, все розтопить час.
Розкришиться і спорохніє криця.

Із птаства, що в саду жило у нас,
Упам'ятку лиш повзик та синиця.
Уже не пізнаю, де граб, де в'яз.
Чи то ячмінь, чи ярова пшениця.

На вулиці, де я ходив колись,
Усі будинки в сірий ряд злились.
З бувальщини зробилась небилиця.
Загублено наймення, стерто лиця.

Лише грибних я не забув ознак:
Це — вовнянка, це — бабка, це — синяк...
20 січня 1982

* * *

Як жайворонки срібляні
Дзвенять захмарними привітами,
Чи вам траплялось навесні
Гриби збирати поміж квітами?

Де визирають з гущини
Нелякано-безжурні крілики,
В траві розсипались вони —
Мелянолевки сірі брилики.

Не треба осени й журби,
Втікаймо од хвороб і старости —
Тут свіжі пагони і парості
І сонцем пещені гриби!
Листопад 1983

* * *

Колись тут пишалося кельтське село —
Дві тисячі років відтоді пройшло...
Лишились на спогад рови та вали,
Смереками буйно вони поросли.
А потім був замок. І в нім королі,
Володарі давні цієї землі.
Та Час жартома перекреслив і стер —
Ні веж, ані мурів не знайдеш тепер.
На пагорбі станеш — ліси та й ліси,
Мінливо-зелене безмежжя краси.
А там, під смерекою — тільки поглянь
Поважно стоїть боровик-черевань.
А вколо, яскраві, шапинки — в крові,
Ростуть мухомори — його вартові...
1 вересня 1984

ПОЗА ЦИКЛАМИ

* * *

Про Іґдразіль, про Вотана й Вальгаллу
Нагадували древні ясени.
Когось це непокоїло й лякало —
І ось уже порубані вони.
Рістні дрібної в паркові без ліку,
Та довгого їй не прожити віку.
А пні корчують, щоб загинув слід,
Де існувала велич стільки літ.

Вже старших понад мене в жоднім лісі
Я не зустрів ні дуба, ні сосни:
Занадто рвались у блакитні висі,
Занадто вже прямі були вони.
Тут, правда, пнів знаходжу я доволі
На зрубах, що сіріють, напівголі —
Мов полягли і сестри, і брати,
Лише один живим лишився ти...

Коли вони лягають ряд за рядом
(Дрібноті — простір, велетням — кінець!)
Вбачається мені залізний задум:
Найменшу згадку стерти нанівець,
Що десь були — шляхетність і величність,
Що це життя тривати може — вічність,
І щось єдине в'яже нас усіх,
Бо сік дерев — це кров із жил моїх.
Вересень 1976

СОНЕТ ІЗ КОДОЮ

Мав сніг іти, але чомусь не йде.
Напевно, лінь зриватися й летіти,
Моститися на голі чорні віти,
На тло дахів, кратчасте і тверде.

Чи страшно впасти так, не знати де,
Щоб розхапали й потоптали діти,
Встелити ложе хідника немите,
Де сіра тьма жебрачкою бреде.

Думки мої! І ви не йдіть нікуди,
Щоб не топтали, не бруднили люди
Холодної, ясної чистоти.

І ти, надіє, лямпу не світи:
Найкраще непомітно відійти,
Ні визнання не стрівши, ні огуди...

Вже все було. Нічого вже не буде.
22 січня 1972 — 13 вересня 1976

З циклу IN MEMORIAM

СПОГАД ПРО КАЗІМІРА ТЕТМАЄРА

...І знайшли у завулку замерзлого старця сліпого,
Розгорнувши січневий замет.
Хтось його упізнав... Та, мабуть, не боліло нікого,
Що вмирає великий поет.
А були в його віршах Криваню світанки криваві,
Метеори були золоті.
Його вихор татранський схопив і заніс до Варшави —
І лишив у сліпій самоті.
Скорбні шуми смерек і розпачливі клекоти орлі,
І жебрак, що лежить навзнаки, —
Це були на майбутнє... — клубок зупиняється в горлі!
На майбутнє урочі знаки.
Вже ні кедрів, ні скель. Тільки ниці латаття та аїр.
Ні орлів, ані бур: тишина.
Ціла Польща тепер, як незрячий, бездомний Тетмаєр,
На порозі Европи кона...
17 - 18 лютого 1982

ПАМ'ЯТІ БОРИСА ОЛЕКСАНДРОВА

... Я озеро благосне снитиму...
(М. Орест)


До Каринтії — гості непрохані —
Ми прибились у злім крутежі.
Ніби лебеді сіли сполохані
Та на плеса чужі.

Тільки юність була нашим козирем:
Молоді-молоді -молоді, —
Над Орестовим благосним озером
Ми блукали тоді.

Серед пагорбів — люстро Каринтії,
Голубе-голубе-голубе —
Залишив у його гіяцинті я
Мов частину себе.

Де над Лізером висить-не падає
Сива скеля, закутана в мох,
Ми сюди обіцяли, пригадую,
Повернутись удвох.

Бо незвідане щось і незміряне
Тут свої вкарбувало сліди,
І до кожного молодість вирине,
Як русалка з води.

Гей, потоки, зелені і піняві,
Сповістіте наскельним лісам:
До ясної озерної синяви
Повернувся я сам.

Щастя й слави кирпата суперниця —
Їй не скажеш: „Лиши! Відпусти!".
Вже не прийде мій друг, не повернеться,
Вже не може прийти...
27 — 28. 9. 80

Re: Поезії Ігоря Качуровського

ПовідомленняДодано: 30 квітня 2012, 10:36
Олександр
Зі збірки "ПІСНЯ ПРО БІЛИЙ ПАРУС" (1967-1971)

* * *

Вигойдуюсь тихенько в гамаку:
Чи не присплю мою печаль гірку,
Що давить душу, стискує залізно?
На всіх шляхах, роками самоти
Я ждав тебе — або таку, як ти —
І от діждавсь — але занадто пізно.

Проходить літо, як пройшла весна.
Вже не печаль — розпука навісна,
І місяць — як поламане зап'ястя.
Роздерти груди й кинуть серце псам
І не того, що нещасливий сам,
А що тобі не можу дати щастя!

* * *

Пізніх вулиць тривожний сон.
І знайоме вікно — закрите.
Ти троянди жбурнув на балькон,
Але впали додолу квіти.

Темінь. Штора. Нікого нема.
Якось дивно: нема нікого.
І вже острах тебе пройма:
Чи не сталось чогось лихого?

Будеш знову не спати всю ніч.
Задрімаєш — вона присниться.
Найдорожче з усіх облич
І найглибшого болю криниця.

А назавтра дізнаєшся: та,
Ким живеш ти цієї миті,
Взагалі тебе не пам'ята,
Ніби ти не існуєш на світі.

Що ж? Судилось тобі одно —
Бути завжди лиш пасинком долі.
Пізня вулиця. Темне вікно.
І троянди, розсипані долі.

СОНЕТ

Лікуючи мене від марних снів,
Від мрій про щастя у своїй паланці,
Від сподівань, що висловив я вранці, —
Ти ввечорі не шкодувала слів,

Щоб я про тебе й думати не смів,
Що ти достойна кращого обранця,
Що маєш ти коханця... Так, коханця!
І в тонких ніздрях роздувався гнів.

У молодечій, запальній каварні
Поети і художники почварні
Гули, як бджіл сполохана сім'я.

Я слухав посміхаючись, недбало,
І все в мені тремтіло і співало,
Бо я вже знав, що ти — моя, моя!

***

Як це страшно — вернутись. Щоранку той самий поштар.
І знайомий газетник так само горлає щоранку.
Вісім літ гаптував твою долю химерний гаптар,
Але все розпустив наостанку.

Лише кілька барвистих ниток на вузькім полотні.
Та недавніх узорів по них не вгадати нікому.
... Знов ті самі будинки стирчать у тім самім вікні.
Як це страшно — вернутись додому.

* * *

Я душу все життя тримав наостіж —
Заходь, хто хоче, і що хоч бери.
І гості розтягали все. Та гості ж
Мені свої приносили дари.

Своє, чуже — тепер не розпізнати.
Чуже, своє — нічого не знайти.
Та в глиб душі, до тайної кімнати,
Лише сьогодні — перша — входиш ти.

* * *

Нехай і так. Сьогодні не заїду.
Все мас бути, як веліла ти.
Холодна безнадійність краєвиду
Мені співзвучна жахом пустоти.

Сухий бур'ян під сивою вербою
І сірий сум лягає на траву.
В ті дні, коли не бачуся з тобою,
Я взагалі на світі не живу.

* * *

Мене колись не брала жодна сила,
І спробує, було, та не здола.
Я — з покоління, що війна скосила,
Із знищеного голодом села,
З народу, здесяткованого тричі,
З тих, кому смерть сто раз гляділа в вічі.

А потім став я мов забутий човен
На нерухомім плесі самоти,
Де тільки зрідка вітер, як Бетговен,
Торкав вербові клявіші-листи,
І музикою в тишині сумирній
Звучав осінній смуток надвечірній.

І ось тепер, забувши давню вдачу,
Покинувши і човен мій, і став,
Мов раб, хилюся, малощо не плачу,
Твій слід цілую, на коліна став,
І вже не бачу світу за сльозами...
...Любов і смерть це — іноді — те саме...

* * *

Блукаючи по власних сторінках,
У «Надвечір'я» трапив ненароком.
І знову рік за роком, крок за кроком
Проходжу свій гіркополинний шлях.

Скрізь тільки розпач, тільки їдь отрути,
А в кращім разі — сум і самота.
І дикий страх зненацька огорта,
Що ти лиш сон. Тебе не може бути.

Це лиш у мрії бачиться мені,
Що розірвалось коло нерозривне,
І чується твоє дихання рівне —
Немов ти спиш — лиш у моєму сні.

Невже це справді: під покровом білим
Рука смаглява солодко звиса,
І темна незаплетена коса
Спадає з ліжка аж на самий килим?

Kennst du das Land . . . ?
J. W. Goethe


Мій ідеал — це хутір на узліссі,
В Гетьманщині, в позаминулім віці —
Щоб дужий клен над рундуком розрісся,
Щоб визирали з трав гриби й суниці,
Над стежкою щоб нагусали квіти —
Чи ти б хотіла там зі мною жити?

А коли візьмуть стільники з дуплянок,
Цнотливо щоб шарілися калини,
Оздобив вікна памороззю ранок,
І осінь, під прощання журавлине,
Щоб хащею шарлатно шелестіла —
Чи жити б там зі мною ти хотіла?

Щоб довгої зимової години
Сидіти, ноги звісивши з лежанки,
Шукати правду в хроніці Граб'янки
Або компонувати леоніни.
І хай шаліє хуґа за стіною —
Чи ти б хотіла жити там зі мною?
Липень 1969

Re: Поезії Ігоря Качуровського

ПовідомленняДодано: 30 квітня 2012, 10:28
Олександр
Зі збірки "НАДВЕЧІР’Я" (1957-1967)

* * *

До нас на склад забіг чужий собака,
Бродячий пес, ледачий і брудний.
Кошлатоморді наші щуролови,
Не сміючи його атакувати,
Із гавкотом кружляли оддалік.
А він собі розлігся серед бруку,
Де затишок на сонці, і вдавав,
Що спить. І ось рябеньке цуценя,
Якому щур недавно видер око,
І рана все не гоїлась (воно
Занедбане було таке й нещасне),
Поволі, шкутильгаючи, до нього
Наблизилось. Він голову підвів,
Замащений мазутом волоцюга,
Назустріч цуценяті — і ліниво
Лизнув його. Понюхав, знов лизнув,
І лапою обняв його за шию,
І став йому вилизувати рану,
Ту, незагоєну, на місці ока.

І я подумав: що, якби людині —
Собачу душу ...

ПІСНЯ ПРО ВІРНІСТЬ
Л. Алексеєвій

Відплив корабель у блакить чужини,
У сяйво незайманих плес.
Але з корабля — молодий і дурний —
Зостався на пристані пес.

А згодом у шпальті газетних подій
Спіткав я суху нонпарель:
На дні, з вантажем нездійсненних надій,
Назавше спочив корабель.

А інші пливуть. І брунатніє дим.
І вимпель на щоглі цвіте.
І пес вибігає назустріч усім
І нюхає східці: не те!

Займається й гасне світань ореол —
Часу мерехтіння бліде.
Старий і самотній, він ходить на мол
І дивиться в далеч — і жде...

ПАЛІСАНДРОВИЙ СПОГАД

Напроти віком світлої палати
Тії лікарні, де вмирала ти,
Весна веліла квітам розцвісти.
Синіти синню і вогнем палати.

То не червоні шатра стали в ряд
На соняшному білому подвір'ї, —
То, мов жар-птиці у святочнім пір'ї,
Дерева сейбо одягли шарлат.

І палісандри в непорочнім цвіті
До неба рвуться синню верховіть,
Щоб позахмарну досягти блакить
І розпливтись, розтанути в блакиті.

І тільки думку не перемогти,
Настирливу, отруєну журбою,
Що це прийшла прощатися з тобою
Краса землі, яку лишаєш ти.

* * *

Приспану пам'ять щось розбудило, не знати.
Давнодалекі, але живі й незникомі,
Сповнені смутку, бачу вечірні кімнати
В нашому домі.

Віхоть за віхтем я підкладаю солому,
Поки червоно в грубі займаються дрова.
І нагусає якось уже по-нічному
Тьма фіялкова.

Скільки тих марень злине струмочками диму,
Поки самотня тліє-горить соломинка.
Легша від диму постать пливе невловима:
Дівчина? Жінка?

Пальмовим листям холод осріблює шиби;
Очеретами вовк переходить за садом;
Тугу містичну місяць пролив на садиби
Синім каскадом.

………………

Так би хотілось слухати дзвін до вечірні,
Бачити лози, сніжною вкриті габою,
Знов завітати в наші кімнати сумирні —
Вдвох із тобою...

* * *

Уславлені Шевченкові баляди,
Усі його «Тополі» і «Лілеї»,
Не промовляють до душі моєї,
Не жду від них ні ради, ні розради.

І не в смушевій шапці і кожусі
Він показав — для всіх віків єдиний
Відтворений в його найтоншім русі
Болючий світ самотньої людини.

Ви чуєте? — аж серце холодіє,
Як починаю, з нам'яти, читати
Оте «Поставлю хату і кімнату»
Або «Минули літа молодії».

Січень 1961

ПЕРЕДМІСТЯ

Я знайшов собі глуху околицю,
Ту, де всі дороги непроїжджі.
Тільки стежка будяками колеться
На давно забутім роздоріжжі.

Тут пастух жене уранці череду,
І сусіди біля живоплота
Сперечались — аж до сварки! — в середу:
Понеділок нині — чи субота.

Ні одно вікно вночі не світиться,
Аж на третій вулиці ліхтарні.
Але ближча Оріону китиця
І ясніші світляки примарні.

Біла печериця під раїною,
Даль — мов пісня без кінця і краю.
А раїни пахнуть Україною,
Спогадом загубленого раю.

ЗВІЗДА ПОЛИН

... І смертоносна злива пролилась
З отруєної хмари. Наоколо
Неначебто нічого й не змінилось:
Калюжі голубіють проти неба,
Цвіте пирій брунатно-фіялковим
Димоподібним цвітом.Тільки бджоли
Пізнали перші безоглядну силу,
Таємну вбивчу силу, від якої
Не заховатись, не втекти живому.
І пасіка поволі порожніє.
Між вуликів, які, немов солдати,
На галяві ясній стоять рядами,
Найкращі гинуть першими. Поволі
З могутньої робочої родини
Лишається убога жменька бджіл,
Та й тим недовго ждати. Стільники
Ще повні медом, світлим і пахучим,
І на черву чекає надаремно
Дбайливо запечатана перга.
Але безцільно лазить матка млява,
В ячейки, чи готові? — зазирає
А не червить: вона тепер неплідна.
Була хороша матка, молода,
Злотопрозора, мов краплина меду,
А бджоли лагідні і працьовиті
(Не з грецьких лютих бджіл, які зненацька
Насядуть цілим роєм на людину,
В одежі знайдуть щонайменші шпари,
Дістануться за ковнір, під сорочку, —
І потім тнуть. І не з місцевих, чорних,
Що зроду звикли, як порторіканці,
Лише плодити трутнів та роїтись
Та красти мед по пасіках чужих).
Зате мокриці, гусінь, павуки
Розмножуються буйно, як ніколи.
І ось уже вощину точить міль,
І комашня собі лаштує стежку
Крізь чорну щілину — в саме гніздо.

Але щоранку ті, які лишились,
Останні бджоли пасіки пустої, —
Навік покірні Божому волінню —
Летять у поле, де синяк синіє,
Де при землі, розсипані між трав,
Ховаються голівки конюшини,
А медоносні зорі будяків
Підносяться в повітрі малиново.
Все менше їх вертається щоразу,
Котру піймають хижі бджолоїди,
Котрій на вітрі крила посіче,
І з тягарем впаде вона додолу,
Щоб більше не злетіти. Що ж? Учімось
Перед обличчям смерти, без надії,
Священний довг сповняти до кінця.
Грудень 1963

* * *

Коли нема дружини, ні родини,
І ти передвечірньої години
Бредеш додому сам —
Злодійкуватий кіт з підбитим оком,
З обскубаним у бійці лівим боком,
Тебе зустріне там.

І пустотливий цуцик, як дитина,
Мерщій вилазить діркою з-під тина
Крізь бур'яни і хмиз.
І ось уже тобі на груди скаче,
Бо щастя непідроблене собаче —
Тебе лизнути в ніс.

Пригашені кольори пізніх циній,
Осінній день імлавий, смутно синій.
А скоро ніч і тьма.
А ти пильнуй кота і цуценяти,
Бо хоч таку родину треба мати —
Як іншої нема...

* * *

Блискуча строфа, що була вже в руках,
Прозора, співуча, ясна,
Зненацька шугнула крізь шпару в думках
В провалля без краю і дна.

Сковзнула, упала, пірнула в глибінь,
Зірвалась, як риба з гачка,
І знов підпливала, манила, як тінь,
Якої не схопить рука.

Як тінь, безтілесною стала сама,
Аж поки сховалась у тьму,
В глибинне, одвічне, що всіх нас пойма,
А ймення немає йому.

Ми тільки рибалки в непевних човнах
На плесі нічної ріки.
З глухої безодні, в туманних вогнях,
До нас випливають думки.

Щось ніби впіймаєш тремтливо-живе,
А впустиш — загине і слід...
Хібащо до когось ізнов припливе,
Колись, через тисячу літ...
9-10 травня 1964

НА МОГИЛІ ОРЕСТА

В моїй заокеанській чужині —
Мов у тюрмі за мурами й ровами —
Не раз, було, примріється мені,
Що ми таки зустрінемося з Вами.

От і зустрілись. Ліс, не то квітник.
Чужі бабусі поливають квіти.
І щось мені говорить провідник.
Та тільки що? Не можу зрозуміти.

Граніт і мармур нерухомих брил.
І молоді яснозелені зела.
Шукаючи чогось поміж могил,
Перебігає вивірка весела.

В цім квітнику, чи лісі, чи в саду —
Прогріта сонцем ніжність мармурова.
Я довго мріяв. Я прийшов і жду.
А Ви мені не кажете ні слова.

Re: Поезії Ігоря Качуровського

ПовідомленняДодано: 30 квітня 2012, 10:17
Олександр
Зі збірки "В ДАЛЕКІЙ ГАВАНІ" (1956)

ПОВОРОТ БРАНА

Від святих островів,
В кришталевім прозорім човні,
Його вітер привів
Під стрімкі узбережжя земні.

Хай крізь далеч німу
Він не знайде назад вороття —
Забажалось йому
Стать на берег земного життя.

Килим квітів стеліть
Там, де гостя виносить приплив
Він бо хвилі століть
У дзвінкому човні переплив.

Темний натовп шумить;
Невідома причулася річ;
Він радіє щомить,
Хоч не бачить знайомих облич.

А про те і не зна,
Що стрічає рокований скін:
Тільки вийде з човна —
І обернеться в порох і тлін.

* * *

Сіра темінь, як попіл пожежі,
Опускається стиха на море,
А вгорі, крізь імлу золотаву,
Загораються перші сузір'я.

Хай триває глибоке мовчання,
Хай ніщо тишини не порушить:
Я сьогодні прощаюся вами,
Рідні зорі північного неба.

Надивитися хочу востаннє
На сузір'я Великого Воза
І всією душею сприйняти
Тихе сяйво Полярної Зірки.

Ми розстанемось, може, навіки.
Будуть інші зірки наді мною,
Та не зможуть вони заступити
Чар північного рідного неба.

І не раз я у зоряні ночі
Буду тужно на північ дивитись:
Все шукатиму Лебедя й Ліру
І сузір'я Великого Воза.

НЕОГЕКСАМЕТР

Іноді дивна мені, незнана мелодія сниться:
Звуків, нечутих ніколи, глибока і свіжа криниця.
Сплю я і бачу крізь сон, що сповив-закував мене кріпко,
Ніби в руках безтілесних грає небачена скрипка.
Чисті, прозорі і світлі, зносять туди мене звуки,
Де поєднались, зрослися вершинами радість і муки.
Щастям болючим і благосним музика душу поймає.
В цілому світі, крім неї, здається, нічого немає.

Видиво дивного сну — наша розмова остання,
Смерклих моїх почуттів нове променисте світання.
Ти, наче музика скрипки, світла і ніжно-прекрасна,
Ціль, до якої не йду я, туго моя непогасна.
Біль, що піднісся горі, досягає такої вершини,
Де він зі щастям зіллється в єство неподільно-єдине.
Сяйво якесь безтілесне благосно душу поймає,
І вже у цілому світі, крім тебе, нічого немає.

* * *

Якщо це станеться і збудеться надія.
Тобі, омріяній, що принесу тоді я,
Який до стіп твоїх покласти можу дар
За твій нев'янучий, твій неосінній чар?
Чим відплачу тобі за радість, що огорне
Мене, самотнього; за щастя неповторне
Волосся гладити хвилясто-золоте,
Дивитись в глиб очей і думати про те,
Що ось душа твоя звучить моїй до рими,
— І заховать лице між персами твоїми?

***

Ще в доках портових не почалась робота.
Отруйні випари смердючого болота
Летючим саваном встеляють пустирі.
Уламок місяця виблискує вгорі.
Важкими росами трава намокла плаче;
Гниє у бур'яні ослизле падло псяче;
І майже поруч з ним, під парканом, навзнак,
Хропе обшарпаний п'яниця чи жебрак.
А далі знов пустир. І сміття чорні купи:
Заливши нафтою, тут палять кінські трупи.

Куди ж це я іду? Невже нема доріг,
Щоб їхній жах і бруд вигнанця не стеріг?
Щоб долю оминуть жебрацьку і собачу?
Чи, може, я тепер своє майбутнє бачу?
І через кілька літ, можливо, це мені
Отак судилося лежати в бур'яні?

...А досі думалось: до смертної хвилини
Я вірші кластиму — цеглина до цеглини —
І будуватиму краси незримий Рим
З колонами дзвінких і виточених рим...

ПАМ'ЯТІ ГАМСУНА
Умер Великий Пан
Ів. Тург.


Щось надійшло-спалахнуло, сліпуче, як маґній —
Це до минулого спогадом я перенісся...
...Стежка з нічного узлісся і зустрічі з Даґні
І ластовиння в Едварди біля перенісся;

Туга кохання, що віє від фйордів весною;
Замок Вікторії в полум'ї й димі пожежі —
Це не уява сплітає химерні мережі.
Це — пережите. Це те, що навіки зі мною.

Може, для інших — це чад поетичних історій,
Царство фантомів — уявне, мінливе, некріпке.
Може, для когось нема ні Едвард, ні Вікторій —
Тільки білизна в порожнім футлярі від скрипки.

Та перед цими фантомами меркне і блідне
Власна любов, почуттів нерозділених вияв —
Ніби якесь неістотне, мілке і безслідне
Те, що в житті відчував я, і думав, і мріяв.

Там, де, зникаючи, губляться давність і дальність,
Наче крізь скло голубої норвезької криги,
Бачу я душу мою крізь прочитані книги —
І в нереальнім найвищу знаходжу реальність.

Бачу далекі узлісся, північні сугір'я —
Може, останній притулок Великого Пана.
Відсвіт вечірній на небі не гасне до рана,
Тануть у ньому велично-холодні сузір'я.

Знову я чутиму ангелів, повних печалі,
В башті, де жив божевільний з донькою сліпою;
Питиму тугу, міцнішу хмільного напою,
І цілуватиму трепетну грудь Ілаялі.

ПІВДЕННА ВЕСНА

Між хмаросягами чорними — далеч рожева,
Ніби наостіж відчинено заходу двері.
Листя зів'яле, засушене гублять дерева,
Грається листям, жартуючи, вітер у сквері.

Колють нас тонкими стрілами вже не віднині
Гостро-відточені промені сонця чужого.
Віру, і силу, і молодість п'ють по краплині,
Віру, і силу, і молодість — з серця живого.

Не оборонять насуплені чорні квартали.
Де ж і коли і від кого нам ждати спасіння?
Падає, стелиться, віється листя зів'яле,
Сонцем пекучим опалене листя весіннє...

* * *

Ще вечорами синь така сувора.
Сріблиться іней на сухій траві,
Чорніють кипариси неживі,
І навіть сніг зривався позавчора.

Іще калюжі сковує мороз.
А вже на тлі холодної блакиті
Ясніше розгорається щомиті
Передвесіннє золото мімоз.

І, дивлячись на золотаві квіти,
Гостріше відчуваєш самоту
І починаєш мріяти про ту,
Яку тобі ніколи не зустріти.

* * *

Було це в сорок першім, восени.
По кількаденній зливі, в подощів'я,
Прийшла вода з карпатського верхів'я
На придністрові села і лани.

За валом вал — росла сліпа навала.
Дерева з листом, дошки і снопи,
Роздуте падло — все це об стовпи
Ріка під мостом з люттю розбивала.

І, кажуть, з мосту бачили тоді
Як уночі Дністром пливла хатина,
Здалека бовваніла на воді.
Світилося — і плакала дитина.

…………………………………

Кому й пощо ми світимо вогні
І плач душі кому звіряєм всує?
Той, хто панує в чорній вишині,
Не допоможе і не порятує.

Поезії Ігоря Качуровського

ПовідомленняДодано: 30 квітня 2012, 10:06
Олександр
Відкрити цю тему мене спонукала публікація Володимиром Базилевським у тижневику "Слово Просвіти" добірки поезій Ігоря Качуровського. Добір віршів - то справа особистих смаків та уподобань. Одначе, я б особисто волів би зробити інший вибір творів свого найулюбленішого поета, який лише невеликою мірою співпадатиме зі зробленим паном Володимиром. Тож і роблю це тут і зараз. Тим більше, що на форумі є можливість розмістити куди більшу кількість поезій, аніж це дозволяє зробити газетний чи журнальний формат.
Принагідно хочу висловити щиру подяку Олені О'Лір за поради та підтримку.