Зі збірки "ОСІННІ ПІЗНЬОЦВІТИ" (лірика 1990-2000 рр.)
ОСІННІЙ СОНЕТ
Цей неосяжний парк на передмісті —
Він має чар також і восени.
Хоча поосипались ясени,
Пожухли буки радісно-барвисті,
Та ще берези — в золотім намисті,
І соняшно пишаються вони.
І добре так бродити навмани
По щиколодки ув опалім листі.
Місток відбивсь у темному ставку.
Знайомляться собаки на містку.
Сіріє рінню річка змеженіла.
І ліловіє нам крізь живопліт
Осіннє диво — невгасима сила —
Нескорений останній пізньоцвіт.
4.11.99
CORPINUS COMATUS
У вранішню яснопромінну пору
Ми увійшли в глибоку темінь бору,
А в гущині —
Тому що день усіх святих сьогодні,
Дбайливо хтось порозставляв по одній
Свічки грибні.
Тут римляни пройшли "во врем'я оно",
Баварець стримував Наполеона
На цій землі.
А нині, загадково-таємничі,
Вони стоять, містично-білі свічі
На чорнім тлі.
4.11.99
МИСТЕЦТВО
Дружині до дня народження
Найглибші думки, ідеали найвищі —
В глухому підвалі у пітьмі вологій
Чи між павутиння на вбогім горищі —
В забутих поетів старих антологій.
Є стільки симфоній, котрі не гриміли,
Сонат, що звучали у колі вузькому,
А потім уже не прийшлося нікому
Розкрити їх звуків незвідані сили.
І жоден світанок іще не розжеврів
У сховищах дальніх столичних музеїв
Найкращих, найтонших малярських трофеїв,
Безвісного пензля незнаних шедеврів.
1 березня 99
ВЕЛЬТЕНБУРҐ У ПРОЛАМІ ДУНАЮ
Не заходь до води, не наважся пливти:
У смертельному вальсі кружляють нурти.
(Троє хлопців було — одчайдушні солдати –
Он на брилі камінній вкарбовано дати...)
А на березі — скелі, стрімка білина,
У свічаді ріки ще біліша вона.
Між бескеттям на кручі — дерева осінні,
Мов буддійські ченці, у жовтневім одінні.
По-святочному гарно природа вмира:
У Баварії осінь — найкраща пора.
Ніби кільця змії золотої, живої,
Ґрезетові Дунай розгортає сувої,
Вабить-манить вода, щоб зайти і пливти:
Позолота скриває смертельні нурти...
15.10.94
* * *
Коли вели на страту Конрадіна —
А десь лишилась молода дружина,
Якої ще не бачив у лице, —
Державний хлопчик здумав не про це; —
Не про життя він думав непрожите,
І не про вірші, що не встиг зложити,
Останню переходячи межу;
Не про тріюмф ненатлого Анжу;
Не про хвилеву радість перемоги
Чи сором впасти ворогам під ноги,
Лише: "Як мамі буде боляче,
Коли її ця вістка опече!"
13.03.93
СПОГАД ПРО МОНТЕ-КАССІНО
Владиці Север'янові Якимишину
Хто за німців — під чорним орлом,
Хто за Польщу — під білим...
Наші хлопці служили обом
Цим роз'ятреним силам.
І не білі, й не чорні орли —
Рідні діти твої, Україно,
За чуже, за ненаше лягли
Біля Монте-Кассіно.
Безконечні, рядами, хрести,
Без імен невідомі солдати.
Матерям і жінкам не прийти,
Щоб над ними ридати.
Не загоїти ран...
Та за душі поляглих,
І спокою, й очищення спраглих, —
Помолився отець Север'ян...
4.03.95
Марті Тарнавській
"...Нашу сотню рубають!" — Казали колись козаки.
Пролітають, минають, пірнають у вічність роки,
А все бачиться Зальцбурґ і Ви біля його плеча —
Невеличке і мудре і трохи кирпате дівча.
Від каштанових свіч зайнялась-засвітилась любов,
І той спалах — я вірю — ніколи уже не холов.
Але вже догорають, спадають осінні листки.
"Нашу сотню рубають." — казали колись козаки...
7.10.92
СОНЕТ
Льолі Помаз
Коли я прочитав твого листа,
Мені здалося — крізь тепло привіту, —
Немов чиясь рука назад горта
Сувору книгу — долю пережиту...
І ніби з небуття, із того світу,
Юнацькі повернулися літа,
Де саду гущину зеленовіту
Дівоча осявала чистота.
Не розгадав тоді я душу щиру:
Ти завжди суперечила мені,
На кожне "так" відповідала "ні",
А я, дурний, приймав той бунт на віру.
... А поза садом зеленів Остер
У тій красі, що знищено тепер.
8.01.95
НА ВІДХІД ГРИГОРІЯ КОЧУРА
Повторюються задуми і сни,
Блудливі вогники й живі вогні:
Ще від часів Святого Сатани*
Минялись папи добрі і Страшні**.
Та, непідвладна римській метушні,
Не знаючи розпусти і війни,
З бургундської світила далини
Столиця Духа — монастир Клюні.
Така обитель Вічної Краси
І в Ірпені недавно ще була,
У невеличкім домі, повнім книг.
Як не гули ворожі голоси,
Та для адептів неуцтва і зла
Непереступним був її поріг.
*Прозивне ім'я Григорія VII
**"Страшним папою" називали Юлія II - прим. І.К.
Січень 99
БОРХЕС
... Він говорив про давнішні часи,
Про Беовульфа й бій під Брунанбургом,
І сам ставав немов би деміургом,
Що творить світ з відійшлої краси.
А світову богему в "Бар Модерно"
Тягло тоді на вулицю Майпу.
Ми бачили його ходу сліпу,
Ковіньку впізнавали характерну—
За столиками ми були — внизу,
Та відчували серцем: поблизу
Великий хтось — аж глянуть страшно вгору.
Здавалось: наша творчість — тільки гра,
І ми усі — неначе дітвора,
Що бавитись прийшла в тіні собору.
14.12.99
AMANITA SOLITARIA
Обрій за ставом від спеки померх,
Ось коропи випливають наверх —
Ловлять повітря, розкривши роти.
Там он, де стоптана-збита трава,
Ввігнана в землю стирчить булава.
Грибе-самотнику: бачу — це ти.
Ну ж бо, прокиньсь і довкола поглянь:
Риби зникають у пітьмі ковбань,
Білий у хащі ховається гриб,
Рижик шукає, де трави щільніш,
Дягель зелених тримається ніш —
Десь, серед них, притулився і ти б.
Та біля стежки, у всіх на виду,
Ти вже підвівся собі на біду,
Замість притулок знайти в гущині.
Хтось парцелянове тіло твоє
Спалить очима, ногою зіб'є —
Боляче буде тобі і мені...
Липень 2000