БАЛАЧКА • Перегляд теми - Іван Гнатюк: талановитий і... майже невідомий.

Іван Гнатюк: талановитий і... майже невідомий.

Re: Іван Гнатюк: талановитий і... майже невідомий.

Повідомлення Олександр » 04 січня 2012, 18:32

Інтимна лірика. До цього періоду відносяться два великі цикли любовної лірики Гнатюка "Різьба золотої тіні" та "Світло згаслої зірки" (як на мене, вони дещо поступаються як табірному циклу любовної лірики, так і написаному в другій половині 80-х циклу "Первозданність"), а також окремі вірші поза цими циклами:

* * *
Як у затоці, тихій і глибокій,
Поснули в тиші клопоти й думки,
А дні розлуки — довгі, як віки,
Одноманітні в схожості жорстокій.

Я сам-один, занурений у спокій,
Моє сімейство — мрії і книжки,
Де сон — і той лише віддалеки
Зорить на мене в темряві стоокій.

Я цілу ніч, завмерши в темноті,
Як мандрівник, що зіб'ється з путі,
Читаю карту зоряного неба.

Ні, у спокої — спокою нема,
Ця хатня тиша — просторінь німа,
Що день, то в ній нестерпніше без тебе.
26.VIІ.1978

ЧОТИРИ ВІДМІНКИ СЛЬОЗИ

Сльоза — болюча, як поріз,
Я з нею зладити не в силі, —
Щоразу біль жіночих сліз
Мене пронизує навиліт.

Як віск, я м'якну од вогню
Сльози, що світиться печаллю,
І сам не знаю, що чиню
В огні безвольного відчаю.

У безпораднім співчутті,
Що в серці зболено відкрите,
Сльозі, пречистій і святій,
Я ладен сонце прихилити.

І хоч би гнівом пломенів
(Життя на виграшку не схоже) —
В найвищім збудженні мій гнів
Сльозою жінка переможе.
3.1.1979

З циклу
РІЗЬБА ЗОЛОТОЇ ТІНІ

* * *

В тебе очі — медові соти,
Бурштинові перли вогню.
Я п'янію, коли навпроти
Спраглий погляд у них спиню.

І в очах мені небувало
Від п'янкої тиші й жаги
До блаженної млості, до шалу
Ходить обертом все навкруги.

І від щастя земля підо мною —
Як хиткий корабель на воді, —
Навіть ліс, що стоїть стіною,
Миготливим стає тоді.

* * *

Вже пізня осінь. Мріє далина.
Відстоялося літо і кохання.
Я жду зими. А туга, як струна,
Бринить мені про збігле літування.

Було чи снилось? Холодно мені.
Чорніє ліс, роздягнутий на зиму.
Твоє лице в душі мені на дні
Відбилося, як марево ледь зриме.

Прийшла весна — мінлива і невчасна,
І сніг, і цвіт на вітті впереміш,
Надворі вітер — гострий, як леміш,
І линуть хмари — низько і мовчазно.

А журавлі вже вирушили в путь,
У рідні гнізда, зимні й необжиті,
І жайвори, повиснувши в блакиті,
Нитки мелодій з досвітку прядуть.

Вже переспіли призимки. Синиця
У співі пилку гострить на тепло, —
Хоч голе віття снігом зацвіло,
У горлі пісні більше не мовчиться.

Її рулади — повені гірські, —
Хіба їх спинять насипи чи греблі?
...У тебе руки — лагідні і теплі,
Але уста — холодні і терпкі.

* * *

Той самий ліс. Ті сосни і просіки.
Усе таке знайоме і чуже.
Вже третє літо кануло навіки,
А ліс усе так само береже.

Тут повінь часу ще не походила.
Суничники. Родовища грибні.
І стежечка, що в ліс мене водила,
Не заросла нітрішечки мені.

Спинюсь на ній. Подумаю. Постою.
Знайду забутий слід на спориші...
...Той самий ліс, а тіні золотої
Нема уже ні в слові, ні в душі.
1975-1979

З циклу
СВІТЛО ЗГАСЛОЇ ЗІРКИ

* * *

Серпень тче золоті килими,
Килимар так не виткав би зроду, —
І на кроснах дощу, і в погоду
Серпень тче золоті килими.

На шовковій основі горить
Сто відтінків барвистого літа,
Наче вишивка, сонцем зігріта,
На шовковій основі горить.

Світлий тон і мого почуття
Крізь основу й уток прозирає,
Ледь помітними барвами грає
Світлий тон і мого почуття.

Серпень килима тче і мені,
Якось так несподівано й хутко,
Нитка в нитку — із радості й смутку
Серпень килима тче і мені.

То не килим — кохання моє,
Дивне плетиво щастя й тривоги, —
Я боюся торкнутись до нього,
То не килим — кохання моє.

* * *

Ще не було, либонь, ніколи
Такої тужної зими, —
Такі незримі видноколи,
Так меркне світ за ворітьми!

Як фотографії зимові
Тьмяніють спогади й думки,
Лиш ти у зболеній любові
Гориш мені віддалеки.

І так тривожно, як в завії
На голім пагінці — пташа,
Тремтить на кінчику надії
Моя беззахисна душа.

* * *

Те саме місто. Той автовокзал.
І стежечка у скверику та сама.
Весняне сонце сотнями дзеркал
Горить на ній, стікаючи сльозами.

Тоді був дощ. І ти тоді була.
Сміялася очима крізь повіки.
А нині — сонце. Сонце без тепла!
І я один. Без тебе. І навіки.

І так мені тут холодно в маю!
Той сквер. Те місто. Що для них я значу?
Немов хлоп'я загублене — стою
На цій короткій стежечці... і плачу.

* * *

О, як ми те літо цілісінькі дні
Пили по ковточку — так п'ється причастя,
Пригублювали, мов напої міцні,
По дневі, по миті солодкого щастя!

Як пісню, заплющивши очі, пили
Те літо по слову. Пили — аж п'яніли.
Ніхто і не думав, що, може, коли
Ми ніжні розмови обернемо в стріли.

Те літо допите до краплі, немов
Столітнє вино, — вже й пригубити годі, —
Було і п'янких, і солодких розмов,
А в серці лишилася гіркість насподі.

* * *

Вже вересень дні обриває по дневі.
Як швидко зникають ці дні вересневі!

Недавно був липень, і спека нестерпна,
І щастя і муки мінливого серпня.

Була вже й надія, тривожна, як ланя,
І крадені миті гіркого кохання.

Душа завмирала у радощах світу, —
Я думав, що вічно стоятиме літо.

Я вірив у нього, як вірять у диво.
Та літо мене обмануло зрадливо.

І тільки розпуку лишило на згадку,
Немов через річку — поламану кладку.
1979-1981

* * *

Я попалив усі листи,
Вони без стогону горіли,
Вони мене вже не боліли,
Переболівши, як і ти.

Один за одним у вогонь
Я звично кидав їх рукою
Й не чув у згірклому спокої
Ні зла,
ні опіку долонь.

Лиш сором пік за сліпоту
Свого одуреного серця...
Вогонь листи без милосердя
Хапав і нищив на льоту.

І ось нарешті догорів
Останній лист... Усе. Звершилось.
Лиш купка попелу лишилась,
Лиш купка попелу — з листів.
6.Х.1981

І, нарешті останній, дуже "Гнатюківський", напрямок поетичної творчості. Це родинна лірика:

З циклу
СОНЕТИ РОДИННОЇ ЛЮБОВІ

ДІМ, I

Мій дім, либонь, стоятиме віки,
Над ним не владні сили руївничі, —
У нього цеглу клали будівничі
Так, як поети — слово у рядки.

Я зовні міць його й віддалеки
Читаю, як характер на обличчі,
Хоча й не завжди риси таємничі
Ми можемо читати залюбки.

Мій дім — фортеця, затишна і строга,
Моя духовна стійкість — це залога
І мого дому, й роду, і добра.

І від престолу отчого порога,
Від цих священних вікон і двора
В усі світи нам стелиться дорога.

ДІМ, II

Нема ніде так добре, як удома,
Усі стежки ведуть нас до рідні, —
Засяє вогник в рідному вікні —
Де дінеться і темрява, і втома.

Мені тут кожна шпарочка відома,
Тут рідна й тінь, відбита на стіні, —
Екзотики є всякі, і мені
Не раз від них лишається оскома.

Мій дім — в душі, де світиться мій рід,
І хай іде сто радощів чи бід —
Я не вступлюся з нього ні на йоту.

Якщо колись світ за очі й піду,
То сам назад, мов нюхом по сліду,
Прийду, щоб хоч померти біля плоту.

ДРУЖИНА

Пливуть літа, минаючи причали,
А наша вірність — вічна, як ріка,
Хоч подумки вже, може, й рушника
До срібного весілля ми зіткали.

Я не молюсь на шлюбні ритуали,
Бо вірність і без букви їх тривка, —
Адже чомусь князі свої війська
Дружинами, як милих, називали.

І я дружину милою зову,
Люблю її і ніжну, й вольову, —
Я вірю їй, як шаблі побратима.

У неї очі — добрі і сумні.
А скільки ран загоїла мені
Її любов, проста і незглибима.

КНИГИ

Я завмираю з дива перед ними,
Без них я, мабуть, скнів би, як жебрак.
Сенека й Данте, Байрон і Бальзак, —
Що том — то світ, складний і незглибимий.

Ось томики поезій — побратими:
Шевченко й Норвід, Рільке й Пастернак,
Мускулатура слова, що, однак,
На диво просто сплетена у рими.

Життя мені не мислиться без книг,
Я мушу хоч торкнутися до них,
Хоча б листками їх пошелестіти!

Якби цих книг у мене не було,
То пусткою здавалося б житло, —
Вони ж бо стали рідними, як діти.

ТЕМА

Любов — це вічна тема для сонета,
Душа у плоті строфіки його, —
На схилі віку Гете і Гюго
І то в її потрапили тенета.

І хоч ця тема стерта, як монета,
Але вона ще збудить хоч кого,
Введе в спокусу іноді й того,
Хто навіть серцем схожий на аскета.

А почуття родини і сім'ї —
Хіба вони в цій темі випадкові,
Не плинуть в ній, як в повній течії?

Ця тема вічно житиме у слові,
І я у ньому стверджую її
Сонетами родинної любові.
11.VI.1981
Востаннє редагувалось Олександр в 05 січня 2012, 10:24, всього редагувалось 4 разів.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Іван Гнатюк: талановитий і... майже невідомий.

Повідомлення Олександр » 04 січня 2012, 18:28

70-ті – початок 80-х років минулого століття – особливий період у творчості Івана Гнатюка. Цей період я для себе визначаю, як "парнаський", бо саме в цей час і тематично, і формально багато його поезій (і то чудових поезій!) без жодних сумнівів можна віднести до того явища, якому Ігор Качуровський присвятив спеціальну невелику розвідку "Український парнасизм". Порівняймо сонети "Князь Ігор" нашого "найбільш парнаського парнасця" Миколи Зерова та "Городище" Івана Гнатюка:

КНЯЗЬ ІГОР

Князь Ігор очі до зеніту звів
І бачить: сонце під покровом тьмяним.
Далека Русь за обрієм багряним,
І горе чорний накликає Див.

Та не вважає князь на віщий спів:
«Нум, русичі, славетні дні спом'янем,
Покажем шлях кощеям препоганим
До Лукомор'я голих берегів!»

А любо Дону шоломом зачерпти!..
Одважний князю, ти не знаєш смерти,
Круг тебе гуслі задзвенять, тебе

Від забуття врятують і полону.
В стременах став, зорить. А кінь гребе
І ловить ніздрями далеку вогкість Дону.
12.09. 1921

ГОРОДИЩЕ

В непрохідному пралісі, куди ще
Нема й дороги, сторожко навкіл,
Як шерсть на вепрі, гострий частокіл
Стоїть на заборолі городища.

Спинився вершник — слухає, як свище
Співучий дрізд. Ясніє небосхил.
Чи званий гість прибув сюди на діл,
Чи зайда-ворог, спраглий бойовища?

Принишк увесь, мов слухає себе.
А кінь копитом сутінки гребе,
Немовби рве заслону небосхилу.

Тікає ніч у хащі і яри:
Ось-ось — і, наче вершник, з-за гори
В шоломі сонця виїде Ярило.
29.III.1972

Як не дивитись на дати написання віршів, то хіба не здаєься, що вони написані сучасниками?
Втім, навряд чи "неокласичність" творчості Івана Гнатюка цього періоду була лише наслідком її стильової еволюції. Безумовно, поет активно користувався канонічними строфами: моторошна поема "Голгофа", створена ще в таборі, писана терцинами, поема "Потойбіч дійсності" – октавами, створив поет і вінок сонетів "Нива життя". Одначе, тематично у його поезії завжди переважав громадський струмінь. Це й зрозуміло, зважаючи на його життьовий шлях, шлях "поета-борця". Та 70-ті роки – час щербицьких та маланчуків – позначився різким посиленням ідеологічного тиску на літературу. Всюди вишукувались ознаки "українського буржуазного націоналізму", а цензори та редактори нахабно правили твори, не утруднюючись навіть повідомити про це авторів. Не уник цього й Іван Гнатюк. Ось як про це згадує професор Дрогобицького педуніверситету ім. Івана Франка Михайло Шалата: "Пам’ятається, у 1972 році – тоді якраз почалася чергова хвиля арештів “неблагонадійних”, – я купив у Луцьку, де був у тривалому відрядженні, нову (п’яту) збірку Івана Гнатюка “Життя”. Узявся в готелі читати – захотілося плакати: що сталося, подумав, із Гнатюком – невже приборкали непокірного!? А коли повернувся з Луцька й зустрівся з поетом, то він, виявляється, таки плакав, отримавши бідненьку, як саме тогочасне життя, названу книжечку. Подарував мені її, повиправлявши всі редакційні зміни. Уже в першому вірші, наприклад, поетів рядок “Мій рід у космацьких писанках” переінакшили на “Мій рід у ленінських ділах”. Зазнали змін і вірші “Борислав”, “Солдати сплять”, “Місто над Невою”, “Дума про пересадку серця” (тут навіть слово “Україна” змінили на “Батьківщина”) та інші".
Примітно, що творчістю Гнатюка тоді зацікавились... у Росії (як часто наші таланти цікавлять кого завгодно, крім нас самих!). В Україні цей факт воліли просто замовчати, як пригадує Михайло Шалата: "У 1976 році в Москві вийшла книжка поезій І. Гнатюка в російських перекладах Петра Градова (“Следы”). Мої намагання надрукувати рецензію на це видання виявилися безуспішними. З “Літературної України” відповіли: “...використати не зможемо, оскільки маємо раніше замовлену рецензію”. Ця “раніше замовлена” так і не з’явилася в газеті. З моєю рецензією П. Градов порекомендував звернутися до російського журналу “Дон” – там пообіцяли, та... друкують до сьогодні".
Очевидно, що в умовах редакторської сваволі перед поетом було лише три шляхи: або змиритись і дозволити калічити свої твори, або пристосуватись і писати ідеологічно витримані поезії, або знайти таку тематичну нішу, куди редактори не зможуть причепити ніякі "ленінські діла". Хто б сумнівався, що Іван Гнатюк пішов саме третім шляхом?
Аналіз творчості Івана Гнатюка цього періоду, сподіваюсь, ще стане об`єктом професійного літературознавчого аналізу. Попередньо у ній можна виділити декілька тематичних напрямків.
Перший напрямок – це пейзажно-настроєва лірика, часом – з філософським підтекстом:

ТИПТЮЖ

Де мовчки Тисьмениця плине,
В'ючись поволі, наче вуж,
Зійшлося віче деревинне:
Дубовий пралісок — Типтюж.

На пагорбі, що з річки круто
Піднісся й ліг удовжину,
Потужні древа груди в груди
Стоять і снять про давнину.

Чи, скинувши осінню пов'ядь,
У буйнім герці голіруч
За барки випроставшись ловлять
Вітрів, що падають з-за круч.

* * *

Холодна мжичка й трепетні дерева,
Й осінні вікна, видивлені в сад...
Як ворожбитка — туга вереснева
Життя мені тлумачить навздогад.

Та що мені цей вересень, ця туга,
Ця допотопна мжичка у вікні?! —
Я маю спокій — істинного друга.
І маю слово. — Друзі — при мені.
25.IX.1973

* * *

Либонь, зима вже вичерпала лють —
Похнюпилась і мокне під кущами,
І сірі дні навпотемки ідуть,
Немов сліпці, захльостані дощами.

Хати — як мертві мамути, німі,
Не пізнаю їх зовнішнього виду,
Лиш слухаю, як вітер по зимі
В їх коминах співає панахиду.

Нічого вже й не мариться мені,
Мовчу — думки, як віхоли, вляглися, —
Ані зими, ні літа — цілі дні
Дощі й дощі... ідуть... мов найнялися.
26.ІІ.1974

* * *

У білих шубах зціплені дерева,
Як сталагміти — дивні і сумні.
І боязко, і затишно мені,
Лиш думка сяє крилами, як мева.

Навшпиньки ходить павітер — і ліс
Ледь-ледь поводить вітами-плечима.
Хрустить на стежці паморозь ледь зрима,
І сонце сіє промені навкіс.

Ступаю так обачно, як дозорець.
Не ліс — а храм природи, храм зими.
Тут птахи — й ті чутливими крильми
Оберігають тишу і прозорість.
15.І.1976

ЛІС

Дрімучий літній ліс — надійний замок мрій,
Ніхто не візьме їх в зеленій цитаделі, —
Як щебети в гнізді, розхристані й веселі,
Вони безпечні тут, у тиші лісовій.

Не влізе в душу їм ніякий лиходій —
Закритий вхід йому до їхньої оселі.
Тут кожний тріск — як грім, і звуки — як шрапнелі,
Найменший порух віт на сполох зве мерщій.

Тут заховався світ у первісному стані,
Не ліс — урочище, де хащі первозданні
Перепиняють путь і людям, і вітрам.

Мурашники і пні — замшілі, як цямрини,
Помрієш коло них — і серце відпочине,
Усе лікує ліс, цілющий, як бальзам.
24.VI.1976

НІЧ

На небі зорі — як узір
На полотні, і місяць вповні
Стоїть, байдужливий до зір,
Мов князь в статечності безмовній.

У світлі місячних колон
Не спить уява розповита,
І цвіту папороті сон
Всю ніч шукає, як сновида.

І на сопілці Лукаша
По черзі грають потерчата,
Не ніч, а казка, — аж душа
Тремтить, задумою пойнята.
21.V.1978

Поезії на теми культури. Часом це так звані "поезії другого ступеня", тобто вірші, темою яких є інший художній твір, часом – поезії, темою яких є епізоди з біографії митців:

БРУНО ШУЛЬЦ

Він змалку був якийсь непоказний,
Був завжди кволий, мрійний і самотній,
У власні міфи вірив, як у сни,
Достотно знав їх обриси природні.

Він сам творив міфічний дивосвіт
Свого дитинства — захвату і туги, —
Творив його з крамничок і воріт,
Де дійствували діти й волоцюги.

Він жив собі у барвах і словах,
В собі самому, — хто міг уявити,
Що він митець, він, Бруно Шульц, дивак,
Міфічною скорботою повитий?

І як нарешті слава голосна
Про Шульцове мистецтво пролунала,
Було вже пізно: вибухла війна,
Трагедія — жорстока і тривала.

І він поник: війні не до краси,
Не до мистецтва — танки, міномети, —
Змінила пензлі й пера на списи —
І зайві їй художники й поети.

Фашисти. Гетто. Бруд і тіснота.
Нестримний голод. Знічений Дрогобич.
Той вічний страх. Ці зімкнуті уста
Невинних жертв, зацькованих, як здобич.

Не знітився, коли його зустрів
На вулиці гестапівець-убивця,
Лиш гірко кинув поглядом з-під брів,
Що сам набрів, як жертва на мисливця.

Він був спокійний. Очі — двоє дул.
Надіявся на їхню охорону.
Ступив убік — і кат йому впритул
Неквапно двічі вистрілив у скроню.

І він упав — у міф перетворивсь,
Хоч кат лиш трупа й кров його угледів, —
Ачей же лють засліплює убивць,
Що піднімають руки на поетів.

БРЮЛЛОВ. ОСТАННІЙ ДЕНЬ ПОМПЕЇ

Він щойно сам стояв тут коло ран
Конаючого міста у музеї,
Де сам несамовито, як вулкан,
Вогнями фарби вивергнув Помпею.

На полотні, де лементи й вогні
Переплелися з лініями тіла,
Він оголив руйнації страшні,
Щоб і мені душа від них тремтіла.

Меткий і гордий, сходячи з висот
Своєї слави, в пафосі могутнім,
Він щойно сам тут, мов екскурсовод,
Пояснював свій замисел присутнім.

І таїна осяяла його:
Він випадково сам собі тут нині
Відкрив ідею замислу свого,
Чого такі всі гожі на картині.

Не всі вони вродливими були,
Та грань життя, незбагнута і строга,
Їх ніби перевтілила, коли
Настигла їх тотальна катастрофа.

Від всяких вад очистив їх вогонь,
І нині ми німієм перед ними...
...Усі були красивими, либонь.
В останній день Помпеї-Хіросіми.
12.ІІІ.1972

МОГИЛА ЯВОРНИЦЬКОГО

Музей, і плити, вимощені строго,
Поодинокі обриси ялин,
І затишок могили, де спочин
Знайшов подвижник поступу людського.

Творець і гід музею, до якого
Він одержимо скарби старовин
Збирав, аж поки вічність на аршин
Шматок землі відміряла для нього.

Його могила в славі, як гора,
Підноситься над кручами Дніпра, —
Як не вклонитись їй на Подніпров'ї!

Стоїть собі у затишку, проста,
Хіба нагробний напис і чота
Камінних баб, завмерлих в узголов'ї
23.V.1980

ІВАН ФРАНКО. «ЗІВ'ЯЛЕ ЛИСТЯ»

Усе підвладне часові, мовляв,
І він уже спокійний і тверезий, —
Переболів — із болем поховав
Свою любов у томику поезій.

То не зів'яле листя, а жалі
Його душі — ілюзії зів'ялі,
Що, мов сліди пожарищ на землі,
Лишили в ній лиш опіки печалі.

Здавалося йому, що виднокіл
Життя — в тобі однісінькій, любове,
Що дух його розчахнутий навпіл,
Як блискавкою дерево громове.

Але цей томик віршів, як шпиталь,
Зцілив його, і що йому до того,
Що, може, сноби зношену мораль
На нього звично міряють, як тогу.

О, не такі вже праведні й ченці!
Без дзеркала ніхто себе не бачить,
Не помічає зморщок на лиці,
Ну, а в душі не видно їх тим паче.

І за миттєве щастя, що в житті,
Можливо, лиш привиділось, ті сноби
Тепер його без всякої статті
Судитимуть, знетямлені від злоби.

З усмішкою, приховуючи лють,
Всі кісточки у нього перемиють,
По терні пліток нишком проведуть,
Так, як вели босоніж з Коломиї.

Він може йти на тисячу розп'ять
(О, їх до сліз пройме його страждання!)
Але вони, як зради, не простять
Йому того болючого кохання.
10.ХІ.1982
Востаннє редагувалось Олександр в 05 січня 2012, 10:26, всього редагувалось 3 разів.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Іван Гнатюк: талановитий і... майже невідомий.

Повідомлення Олександр » 04 січня 2012, 18:25

На початку 60-х років Іван Гнатюк – знову у Бориславі. Перший час йому не вдається знайти роботу, і аж у 1964 році він починає працювати в цьому місті завкнигарнею. І активно пише. У 1965 році виходить його дебютна збірка "Паговиння", наступного року – збірка "Калина". По її виході його (нереабілітованого!) приймають у Львові до Спілки письменників. Це викликає шалений гнів компартійних ідеологів, і персонально сумновідомого Маланчука: "...приїжджав Маланчук. Чули такого, секретар ЦК Маланчук? (...) Наступного дня скликав закриті партійні збори Львівської письменницької організації і сказав: «Я вам не прощу, що ви контрабандою бандерівця прийняли до Спілки». Приїжджав він і до нашого міста, потім кагебіст Подольчак, а потім заввідділом культури обкому теж збирав збори активістів: ви дивіться, то має згубний вплив на нашу молодь, такий-сякий… А як мене прийняли до Спілки, я навіть не можу пояснити. Затвердили в Києві аж через півтора року". Все ж часи були ще відносно ліберальні...
Найбільше ідеологічних наглядачів дратувала патріотична лірика поета, його зверненя до української традиції. Вочевидь, і сам Іван Гнатюк вважав цей струмінь своєї творчості найбільш важливим. А мене найбільше вразила його пейзажно-настроєва лірика:

ЖМЕНІ ПРОМІННЯ

1

Тихіше дихає димар,
Мороз весні під ноги ліг, —
І сонце, вибігши з-за хмар,
Промінням лиже мокрий сніг.

Зима ховається в рови,
Вгризається у твердь запруд,
І, закотивши рукави,
Весна з землі змиває бруд.

2

Вже чорногузи поправляли гнізда,
Коли на ніжне проростання трав,
Де не візьмись, похолодання пізнє
Морозний вітер з півночі пригнав.

У хмари сонце вгрузнуло по пахви,
Ламаючи проміння у сльозах,
І ворони, в сутанах як монахи,
Позиркуючи, ходять по дворах.

Туманом обрій затягнувся знову —
Й сумна весна, не звідавши тепла,
Як дівчина, обманута любов'ю,
Заплакала — і в далеч побрела.
21.III. 1963

3

Жменю снігу з пазухи востаннє
Витрусила стомлена зима, —
І в садах зелене щебетання
Невгамовне птаство підійма.

Верби нахиляються в обнові
Й заглядають з дивом на лиці,
Як жовтаві котики вербові
Ловлять сонце лапками в ріці.

Я і сам готовий — по-хлоп'ячи
Закотити до колін штани,
По воді бродити й, ніби м'ячик,
Діставати сонце з глибини.
27. III. 1969

РАНОК

Манюсенькою босою ногою
Ступив на обрій, наче на поріг,
Примружився — і чистою росою
Сипнув на землю вистояний сміх.

Його волосся світ позолотило,
І він пішов, схвильований до сліз,
І простягнувши рученьки, дитинно
Своє довір'я кожному поніс.
4.ХІ.1963

СОНАТА САДУ

В саду сніжок рясніє цвітом вишень,
Мов подарунки висипав мороз, —
В душі — стомовна, як в саду цім, тиша,
Здається, ти й не знав життєвих гроз.

Такого чару ні один художник
Не оживляв на мертвім полотні.
Природи витвір кожен біль спроможний
Заколисати в серця глибині.

Прислухайся — і в тиші цій глибокій
Ти вловиш звук напнутої струни, —
Десь гілочка, здригнувшись на неспокій,
Під вітерцем тоненько забринить,

Іще... іще — і музика звучати
Почне в саду, як вічний гімн життя, —
І ти збагнеш Бетховена сонати,
Що піднімають бурю в почуттях!

ДЕНЬ

Коли відбитий в Тисмениці промінь
З-за Типтюжа, ковзнувши по ярку,
Перебіжить дорогу й нашвидку
В моє вікно прохопиться мов пломінь —

Я завмираю в миті невагомій,
Стою, немов уперше на віку
Побачив сонце — світло в тайнику
Душі, — стою, німий і нерухомий.

До мене день приходить, як пророк
З-під пензля Мікеланджело, й щокрок
Стає мені все більше таємничим.

Я жду його й боюся водночас,
Боюсь, щоб він дочасно не погас,
Цей день — з таким осяяним обличчям.
1970

ВЕРБНИЦЯ

Весна. Струмок наосліп шибко
Біжить до саджалки, де нишком
Вербові котики на рибку
Засіли в верб'янім затишку.

Либонь, йому на свято вербне
Забаглося добігти конче, —
Як сонце з полудня поверне —
Він перетвориться у сонце.

Лелітиме, де світ широкий,
У саджалці, мов крига, тане,
Де з криком вішають сороки
На вербні віти скрекотання.

Як навіжені — стоголосо
Кричать, обламуючи брості,
А вербниця, заплівши коси,
Чекає жайворонка в гості.
24.11.1970
Востаннє редагувалось Олександр в 05 січня 2012, 10:26, всього редагувалось 2 разів.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Іван Гнатюк: талановитий і... майже невідомий.

Повідомлення Олександр » 04 січня 2012, 17:49

Після виходу з табору Іван Гнатюк прагне повернутися додому, однак його, як інваліда, що потребує утримання, відпускати з Колими не хотіли. До того ж, власне, і повертатись не було куди: родину поета вислали з Волині у Миколаївську область. Одначе, в цей час на допомогу приходить кохана: "Мене не хотіли пускати додому, тому що було розпорядження Магаданського обласного суду (у мене є про це довідка), що звільнений з-під варти як "страдающий тяжелым недугом". Перед цим давали запит, хто прийме хворого на своє утримання, – інакше політичних не відпускали додому. Уголовників відпускали, а нас ні. То я дав адресу своєї майбутньої дружини, бо моя мати жила в Миколаївщині, а я вичитав десь у журналі, що найтяжчий, несприятливий клімат для сухотників – миколаївський і ленінградський. Я туди не давав. Вона надіслала своє зобов’язання через Міністерство внутрішніх справ Союзу, що приймає мене на своє утримання. Якщо би відмовилася, то з неї брали б аліменти. Проте, як тільки я приїхав, то вже наступного дня були з КГБ, щоб я розписався, що не поїду нікуди, навіть у Дрогобич за 6-7 кілометрів". Втім, скоро, за новим указом, який полегшував життєві умови колишніх арештантів, поет все ж зміг і відвідати рідне село, і побачитись із мамою.
Тут, на Львівщині, у Бориславі, Іван Гнатюк нарешті одружується з коханою, з`являєтся на світ його донька, а згодом – син. Дружині поет присвячує зворушливий цикл "Вербовий цвіт":

ВЕРБОВИЙ ЦВІТ

1

Недавно ти була ще молодою,
А вже стоїш похилена й сумна,
Як та верба, що гнеться над водою,
І срібним цвітом віття запина.

Стоїш — і сльози капають у воду,
І боляче тремтять твої уста...
Чогось і вітер жалібно заводить,
І крик гусей із цвітом обліта.

Далеко все: і молодість, і муки,
Тяжкі етапи, голод, Колима, —
Нема уже ні чорної розпуки,
Ані жаданих радощів нема.

Усе, як цвіт, осипалось безслідно
І час його давно позамітав...
Чого ж ти так стривожено поблідла?
Дивись: то гуси падають на став.

2

Піди й хоч трішечки засни,
Приспи настирливі гризоти,
Ачей же їх перебороти
Ніхто не зможе й до труни.

Ти спала в клопотах з лиця:
То хліб, то ліки, то оплати, —
Усі митарства перейшла ти,
А злидні мучать без кінця.

То через мене ти, мабуть,
Ті муки зносиш безневинно, —
Мої сухоти в домовину
Обох нас, мабуть, покладуть.

А тиша тягнеться, як нить.
Вже перша ночі продзвеніла.
Твоя усмішка омертвіла,
Як гляну — душу кам'янить.

Піди й забудься хоч у сні,
Покинь ту каторжну роботу, —
Вона зведе тебе достоту
Так, як колись на чужині.

Побережи своє життя, —
Ти чуєш? — третя пролунала!
А ти й на мить ще не здрімала,
Припавши мовчки до шиття.

З

Ми йшли в поля доріжкою вузькою.
Вечірній вітер бігав по вівсі.
Краса благословенного спокою
Зійшла на нас в усій своїй красі.

За кроком крок — навпотемки у полі.
Стелилася і тиша, і спориш.
Я чув, як ти від щастя мимоволі,
Немов струна від дотику, тремтиш.

Вже ніч на небі вишила узори,
Здавалось, час, як паводок, тече,
А ти ішла й, шукаючи опори,
Довірливо спиралась на плече.

Щось незбагненне душі огортало,
Ми чули тільки музику вівса,
Ми йшли — немов здавались на поталу.
Сіяли зорі. Падала роса.

4

Утихомирились печалі,
Вляглися в серці сум'яття,
І спокій — човен на причалі —
Колише нинішнє життя.

Вже далеч, променем залиту,
Ти вільно можеш обійти,
Не заступають круговиду
Колимські сопки і дроти.

По рідній вулиці музично
Стукочуть гострі каблучки, —
Ідеш, притиснувши незвично
Тепло сповитої дочки.

Ідеш, задумана і сива,
Контрастом — первістка мала, —
Мабуть, тому ти і щаслива,
Що з нею молодість знайшла.
1959—1989

Втім, важкохворий поет розуміє, що виховати дітей йому, можливо, й не вдастся. "Я каявся, я все життя каюся, що їх народив", – скаже він через кількадесят років. Воно й зрозуміло: сухоти не були єдиною його хворобою. Крім них, Гнатюк хворів і на силікоз (наслідок праці у шахтах), а після одного з допитів у нього пропав сон: "після того я 22 роки не спав… Два дні я в камері ні до кого не обзивався, а на третій вечір на мене найшла якась хвороба. Викликали лікаря, я не пам'ятав, як він прийшов і що робив. Після цього в мене пропав сон. Три-чотири місяці я зовсім не спав. А там на одну-півтори доби засну – і знову не сплю. Так було до 1971 року. А після того став спати нормально". Та й коли вдавалося заснути, починали мучити колимські кошмари. І якщо сон згодом поновився, кошмари залишилися:

СНИ

Літа. Безвихідь. Колима.
І погляд голоду тяжкого...
Усе забулося — нема
У мене гніву ні на кого.

Забув і кривду у житті,
І настороженість недремну,
Вже в душу спомини — і ті
Вросли, мов камені у землю.

І тільки сни тих лихоліть,
Страшних, як трупи на морозі,
В безсонні ночі — мимохіть
Мені привиджуються й досі.

Ті сни — як вироки судьби,
Що мучать душу до нестями, —
Я все віддав би їм, аби
Вони не снилися ночами.
9.III.1987

Лірика Івана Гнатюка перших післятабірних років є немовби прямим продовженням табірної. Ось поет зустрічається у Львові з табірним побратимом ("Їх було три друга, - згадує син поета, - Вони часто приїжджали до нас. Микола Волощук, Володя Сороколіт і тато. Татові друзі дуже рано повмирали. Володя найшвидше, хоча був найздоровішим. Але ж вони працювали на шахтах, мали силікоз. Здавалося, що тато перший помре, але він їх усіх пережив..."):

ЗУСТРІЧ
Миколі Волощуку

Де не були – зустрілися у Львові.
Прадавні храми. Замкова гора.
Ми тонемо у гомоні й розмові.
Нам кожний спомин в душі зазира.

Нестримний час збиває з пантелику,
Вже навчені — наозирки йдемо,
Читаємо юрму багатолику,
В яку життя нас кинуло само.

Байдуже, скільки час його наміряв,
Так, як і всі, не взяті на приціл,
Жартуючи, без псів і конвоїрів
Йдемо собі і дивимось навкіл.

Не так, як нам велілося — під ноги,
А можна й в очі стрічному, й на світ,
Аби лише не збитися з дороги,
Ну, тобто знов не втрапити за дріт.

Ми й дотепер тримаємо на оці
Той час і шлях на волю з Колими,
І хоч в собі не стримуєм емоцій,
Але при всіх не танемо слізьми.

Серед людей ми просто воскресаєм,
Недобитки, здивовані й чудні,
Зустрілися — й сміємося навзаєм,
Звикаючи до сміху й метушні.
1956—1991

У лісі згадуються йому бойові побратими, що їх вже немає, біля в`язниці він зустрічає стареньку, яка, як і його мати свого часу, принесла передачу... Минуле ніяк не хоче відпустити його:

* * *

Карпатський ліс прийняв мене — як сина,
Сховав у рідний затишок смерек, —
І щось у горлі стало поперек,
Болить у серці кожна смеречина.

Нема повстанців. Зникли. Верховина
У чорнім крепі. Ліс — глухий, як штрек.
Іду й не чую жодних небезпек.
Душа і та — як пустка удовина.

Не видно й стежки— тихо навкруги.
Одначе й тут, напевно, вороги
Принишкли й стежать покрадьки за мною,

Іду у ліс наозирки, як звір,
Ніде нікого — тільки з-поза гір
Повстанська слава котиться луною.
1956-1990

* * *

Тюремний світ — і вишки, і сторожа.
Немов до пекла — двері прохідні.
Спинилася: постукати чи ні? —
Стоїть, рукою рушити негожа.

Спинила й зір: камінна огорожа
Й колючий дріт, натягнутий на ній,
А замість вікон — прорізи в стіні, —
Яке страхіття, матінонько Божа!

У кожний штрих вникає очевидь.
Напевно, тут хтось рідний їй сидить
Не відає, як здати передачу.

Її лякає тиша і тюрма.
...Як на свою матусю — крадькома
Дивлюсь на неї здалеку... і плачу.
1956—1991

* * *

Я жду чогось — якихось перемін,
Хоч зміни обстановки чи погоди, —
Моя душа підводиться з колін
І тягнеться до рідної природи.

Але нема ні вражень, ні думок,
Я в порожнечу тягнуся рукою, —
Застій життя, мов пліснявий ставок,
Тхне мертвою задухою спокою.

Я жду чогось — хоч давнього листа,
Хоч вісточки — якоїсь переміни, —
Перебираю подумки літа,

А день за днем, як листя, обліта,
В моїй душі так б'ється самота,
Як билася у камері — об стіни!
1958

А тут приходить нова біда: в Угорщині починається повстання, і Гнатюка, як "неблагонадійного", змушують покинути дім і родину: "Ну, я довго опирався, нарешті мені сказали: "Ну, ти ж не дурний, ми тебе тут не хочемо. Ми тебе не маємо права вислати звідси, але може статися автомобільна аварія, може на тебе хтось напасти". А якраз два п`яних росіянина напали на мене ввечері. Я їх обох поклав, один на дорозі упав, а другий у рів. Вони очуняли, впізнали мене. То я з сокирою ходив уночі з роботи – я пів першу ночі повертався: вчився на кіномеханіка, вночі працював. Я їм сказав – то довга історія – «Не підходьте ближче двох метрів, бо буду рубати насправді». Тому коли сказали, що на мене можуть напасти, то я зрозумів, що заб'ють".
Поет змушений виїхати на Миколаївщину, до матері. І недарма він так не хотів свого часу туди їхати, побоюючись несприятливого клімату: у нього стався новий спалах туберкульозу.
Намагаючись врятуватись, Іван Гнатюк починає писати скарги, доводячи, що його вислали незаконно. Невдовзі до нього приїздять представники спецслужб і повідомляють, що Західної України йому вже ніколи не бачити. Того ж дня поет втрачає роботу.
Втім, скоро його влаштовують на іншу роботу (не без "сприяння" гебухи): "...уповноважили мене у великому радгоспі на елеваторі на станції приймати зерно. Це жнива. Там завжди працювали три чоловіка у три зміни, бо то день і ніч, а мені зміни не дали. Майже три тижні, день і ніч я сидів коло віконця, спав хвилинками, сидячи.(...) Я висидів там усі жнива…"
Тож не дивно, що організм хворої людини не витримав. Почалися скоротечні сухоти, температура не опускалася нижче сорока, їсти поет вже не міг. Але навіть тут, в ізоляторі для вмираючих, його навідують чекісти: "Зайшли до мене, на порозі стали, бо я кашляв – я ще такого кашлю не чув ні в кого: безперервно, як ото дихає людина і заходиться кашлем, до посиніння. Вони в дверях: "Ми приїхали у справі Волощука, але бачимо, що ви трохи хворі". Я кажу: "Так, трохи хворий". І далі кашляю. "Давайте ми іншим разом приїдемо". Я кажу: "Слухайте, якщо я не умру, ви мені дозволите поїхати до Борислава, де недавно народився син і є дочка?" (...) – "Конечно, дозволимо". Я кажу: "Можете заручитися чесним словом?" – "Честное слово",(...). Я кажу: "Добре, якщо не умру, я поїду".
І тут трапилось справжнє диво. Операція проходить вдало, починає спадати температура, з`являється апетит. Поет вперто бореться за життя, і перемагає... Згодом, аж у 90-ті роки, один старенький священик скаже йому: "А ви знаєте, – так у небо пальцем показує, – оті, яких уже немає, – вони передають Вам свою енергію, силу, щоб Ви жили за себе і за них".
Гнатюк відпрошується з обласної лікарні, і йде до обласного КДБ, пригадуючи обіцянку відпустити його до Борислава. І його таки відпускають. У його житті і у його творчості починаєься зовсім інший період.
Востаннє редагувалось Олександр в 05 січня 2012, 10:28, всього редагувалось 4 разів.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Іван Гнатюк: талановитий і... майже невідомий.

Повідомлення Олександр » 04 січня 2012, 17:44

Вірші табірного періоду побачили світ майже через півстоліття по їх написанні. Після повернення з Колими, Іван Гнатюк закопує свої поезії, небезпідставно побоюючись недремного ока КДБ, і забуває місце схованки. Знайшлися папери просто дивом. Ось як про це оповідає син поета, Володимир Гнатюк: "Коли я вчився десь у класі десятому, батько сказав мені: "Влодку, коли я прийшов з таборів, то закопав свої вірші". Я пів-поля перекопав, але нічого не міг знайти. Тато забув, де ті вірші були закопані в кав’ярці, як тоді казали. Аж татова мама, моя бабця, нагадала, де то могло бути. Я викопав ту кав’ярку, тато діставав вірші. Там дещо позамокало, бо ручкою було написано. Потім в одній зі своїх книжок він ставив дві дати віршів – одну ту, коли написав, і другу, коли допрацьовував".

ФІАЛКА

1

Запліснявіла камера, і дні
У ній — такі ж запліснявілі й хмурі
Квадрат вікна — як просвіт в амбразурі
Й гранітна круча в самому вікні.

На цій гранітній кручі — на стіні
Немов пробившись з каменю у мурі,
Зросла фіалка — усмішка в зажурі.
На радість Богом послана мені.

Молюсь на неї поглядом крізь ґрати —
І, хоч мені не можна визирати,
Очей не зводжу з неї до смерку.

Дарма що поруч — вишка й огорожа,
Мені ця квітка — милостиня Божа,
Миттєве щастя, може, на віку.

2

Якби я був стопроклятий за гріх
А чи забутий долею самою,
То і тоді так гірко наді мною
Ніхто б, мабуть, потішитись не зміг.

Усе так нагло трапилося: сніг,
Що забарився випасти зимою,
Не зглянувся над квіткою слабою —
Упав на неї й збив її із ніг.

Я бачив, як, мов зітнута косою,
Вона поникла ніжною красою,
Розпластана і мертва на снігу.

І світ померк — все в милості Господній:
Тепер я знов залишився самотній,
Оплакуючи втрату дорогу.
1953—1990

* * *

Невдовзі гори знов зазеленіють,
Прокинуться за річкою лани,
Та марно я, леліючи надію,
Неначе волі, ждатиму весни.

Вона мене в неволі не зігріє,
Не усміхнеться й покрадькі мені,
Лиш цяткою німої ностальгії
Замиготить — і зникне вдалині!!
1953—1988

* * *

Я без любові нидію і гину,
Закинутий в холодну чужину,
Мабуть, я в тому холоді й засну,
Не відігрівши серця до загину.

Я дотепер пізнав лише полинну
Гримасу долі — каторгу страшну:
Без просвітку і спочиву тягну
Тягар життя, як воза в хуртовину.

Літа, немов повалені хрести,
Вростають в душу болем самоти —
Я до землі згинаюся під ними.

Але іду. Не падаю. Несу.
В любові я сповідую красу —
Вона мене довіку берегтиме.
1954—1988

* * *

Хтось за стінкою в камері тихо співа,
Виливає свої затамовані болі,
Та приглушена пісня в бездушній неволі,
Як молитва, з душі добуває слова.

І бринить у мені, як туга тятива,
Його туга за волею — я мимоволі
Чую в ній безталання і власної долі,
Видно, всім у неволі так тужно бува.

Він стривожив мене, наче крик побратима,
Я крізь стінку ловлю його образ очима,
Я і піснею, й ним переповнений вщерть.

Чути: кру!.. в чужині... заки море... — Аж плаче
Крає серце й мені... О незнаний співаче,
У неволі та пісня — сильніша за смерть.
1955—1988

* * *

Читаю літери, написані рукою,
Що в сповитку мене голубила щорана, —
І біль спирає дух — не відаю, що кою,
І серце, вражене розпукою важкою,
Болить, як рана.

З якою мукою і ніжною любов'ю,
А чи з німим жалем, освяченим сльозами.
Писались ті слова, пронизані журбою, —
Я так читаю їх, немов на полі бою,
І підпис — «Мама».

Я перечитую їх, сповнений розпуки,
Я чую їх тепло — і мов чогось боюся:
Коли ж настане Суд — і згинуть наші муки
Коли впаде стіна болючої розлуки?
Коли, матусю?..

Скажи, коли той час нарешті вже настане,
Що більш не будуть нас калічити багнети,
Коли розсиплються і тюрми, і кайдани,
Скажи, бо ні терпцю, ні сил моїх не стане, —
О мамо, де ти?!
1956—1990
Востаннє редагувалось Олександр в 05 січня 2012, 10:28, всього редагувалось 2 разів.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Іван Гнатюк: талановитий і... майже невідомий.

Повідомлення Олександр » 04 січня 2012, 17:42

А поряд із жахом табірного існування, знаходилось місце і почуттям, яких не могло побороти ніщо, навіть нелюдські умови життя, переслідування, праця, що виснажує й вбиває. Адже поряд із чоловіками, у колимських таборах перебували і жінки, й молоді дівчата, життя яких було, звичайно, незмірно важчим, аніж у чоловіків:

НЕВОЛЬНИЦІ

Колони й колони — в німій чужині,
Знеможені й гнані, ідуть крізь хуртечі,
Ідуть і не чують, як зори стальні,
Неначе багнети, впиваються в плечі.

І сніг, забиваючи дух, як вогонь,
Пекельно січе в обморожені щоки,
Мороз, мов наїзник, примчавши вдогонь,
Бере їх в обійми і мучить жорстоко.

Прийшли на роботу — лопати й ломи,
Гризи хоч зубами цю вічну мерзлоту!
А вітер кружляє у танці зими
І б'є їх навідліг до сьомого поту.

Надсадно довбуть, мов надгробки свої,
Ця вічна мерзлота — твердіша за камінь,
Довбуть і тужливо у рідні краї
Не раз, замерзаючи, линуть думками.

Так хочеться їм хоч на хвильку, на мить
У рідній хатині край грубки завмерти,
Почути, як в тіло тепло струменить,
Як тануть у ньому сибірські замети.

Та марні бажання — лиш вітер гуде
І гупають їхні ломи та лопати, —
Як важко їм дихати й з хрипом грудей,
Задихавшись, землю весь день колупати!

І в'яне в неволі дівоча краса,
Грубіють їх ніжні спрацьовані руки,
Жіночість — і та поступово згаса,
Немов кам'яніє з німої розпуки.

І голод під серцем їх смокче, як спрут,
І холод нахабно хапає за груди...
...Колони й колони — мільйони їх тут,
Невинних, ідуть під конвоєм — в нікуди.

У страшному таборі Білово до поета приходить кохання... "Там я заочно познайомився з дівчиною, моєю теперішньою дружиною, яка теж відсиділа.(...) Десять років відсиділа. Сиділа ні за що. За те, що за німців справляли роковини смерті Коновальця – і вона була в церкві. Бо то в церкві відправа була, і вона там стояла. За це їй дали десять років, братові її дали десять років, конфіскували будинок". Саме у таборі створюється перший великий цикл інтимної лірики Івана Гнатюка "Колюче плетиво дротів".

З циклу
КОЛЮЧЕ ПЛЕТИВО ДРОТІВ

* * *

На Колимі, де урвища і скелі
Змагаються з потугою вітрів,
Я так тебе негадано уздрів,
Як подорожній — річку у пустелі.

І посвітліли темні акварелі
Колимських краєвидів, посвітлів
Мій тужний погляд — відсвіт почуттів,
Тугих, як струни на віолончелі.

Ти провідною зіркою мені
Засяяла в неволі й освітила
Моє життя і світ на чужині.

Той світ покритий темрявою, мила,
Вона мені страшніша, ніж могила, —
Якби не ти — я згинув би у ній.

* * *

Нема весни — як в нас на Україні
У барвах цвіту — луки і сади, —
Куди хотя очима поведи —
Усе навкруг аж міниться в цвітінні.

А тут весна — як зрадниця. Ще іній
Цвіте на гіллі. Тиснуть холоди.
Ні сонця, ні тепла, — не доведи
Пуститись в путь у літньому одінні.

Не видно тут весняної краси —
Її лякають вишколені пси
Та в паморозі в'язницькі обличчя!

Тут небо — й те немовби крижане.
Тому й так тішить, гріючи, мене
Твоя любов — тривожна й таємнича.

* * *

Твій поцілунок — з присмаком вина:
Лише пригубив краплю — й мимоволі
Сп'янів, немов, ослабнувши в неволі,
Я повний келих вихилив до дна.

Забув про біль, що душу розпина,
І про безправ'я в каторжній сваволі, —
Я в мить блаженства — день на видноколі
Спинив, здавалось, наче скакуна.

Коротка мить — і мусимо прощатись,
На те воно й побачення, щоб радість
Побачити й оплакати живцем.

І знов неволя — темна, як могила.
Ти з поцілунком в пам'яті лишила
Лиш присмак болю, тихого, як щем.

* * *

Важке твоє життя: Бутугичаг,
Цинічні жарти й люті холоднечі,
І безпросвітний смуток, що, до речі,
Ще й дотепер просвічує в очах.

І вічний біль приреченості, й страх,
Що мимоволі стискує за плечі,
Ти вся в собі — як в келії чернечій,
Не знаю, як твій дух ще не зачах.

Я не лише коханням і журбою;
А й кревним болем зв'язаний з тобою,
Несу його у серці, як і ти.

Твоє життя — як запис в протоколі.
Чи зможу я, конаючи в неволі,
Тобі хоч краплю щастя принести?..

* * *

Воно само, те каторжне кохання,
Прийшло до нас — нікого не кляни,
Нема у ньому нашої вини,
Благослови його хоч на прощання.

Ти від'їжджаєш завтра — це остання
У нас розмова... Боже, сохрани
Тебе в тяжкій дорозі з чужини —
Юдолі сліз і вічного страждання!

Востаннє усміхнись мені — й прости.
Забудь навік і вишки, і дроти,
Як зможеш, то й мене забудь, кохана.

А я — нема тут вибору мені —
Сховаюся в своїй самотині:
Така вже в мене доля безталанна.
Востаннє редагувалось Олександр в 05 січня 2012, 10:29, всього редагувалось 2 разів.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Іван Гнатюк: талановитий і... майже невідомий.

Повідомлення Лариса » 04 січня 2012, 17:41

Я рада, Олександре, що Ви відновили й цю сторінку. Сподіваюсь, у Вас вистачить терпіння викласти сюди вірші всіх періодів його непростого життя. Я полюбила цього поета завдяки Вам. Обов’язково зробимо його відомим - принаймні наскільки вистачить наших клубних зусиль.
Аватар користувача
Лариса
 
Повідомлення: 280
З нами з: 21 серпня 2011, 11:31
Звідки: Покотилівка

Re: Іван Гнатюк: талановитий і... майже невідомий.

Повідомлення Олександр » 04 січня 2012, 17:35

Іван Гнатюк народився у липні 1929 року у північній, волинській, частині сучасної Тернопільської області, у селі Дзвиняча, що на Вишневеччині. Його батько, Федір Гнатюк, загинув під час штурму Берліна, лише за кілька днів до кінця війни. Про це сам поет потім писав у відомій поезії "Останній лист":

Усе так сталося зненацька:
День перемоги — благовіст —
І лист від батька, той солдатський
Трикутник — празник, а не лист.

О, як ми всі його щасливо
Читали, сівши кружкома! —
Ніхто ж не думав, що, можливо,
На світі батька вже нема.

А там був день — сумний, як митар,
Як цвинтар в полі за селом, —
Я навіть сліз тоді не витер,
Йдучи крізь відчай напролом.

Гнітюча тиша. Похоронна.
І батьків слід на спориші.
І біль — такий, що мегатонно,
Здавалось, вибухне в душі!

Сам же Іван ще підлітком бере участь у збройній боротьбі проти німців, але у лавах УПА, де він був зв’язковим. "Я ж ще за німців, у сорок другому році, вже їздив у розвідку" – згадує він в інтерв’ю Василеві Овсієнку.
Не пориваючи з підпіллям, Гнатюк вступає до Кременецького педучилища. "Я поступив у 1947 році, перейшов на другий курс у 1948 році і в самому кінці чверті, це, мабуть, був жовтень, мене арештували. Я втік, але додому я вже не пішов (...) В криївку мене не взяли, бо я прийшов безпосередньо з районного проводу... Але я хотів учитися. А мій приятель був старостою класу. Він підробив мій матрикул. Я був відмінником, учився добре, і поступив у Броди, прийняли мене. Теж педагогічне училище. Там я провчився всього три тижні – знайшли. І теж узяли підступно на перерві, втекти вже не дали. Це був одинадцятий арешт. Це було 27 грудня 1948 року. Три чи чотири місяці слідства… А найперше – це карцер. Це страшне...".

КАРЦЕР

Як домовина — темна і страшна
Ця камера в два метри довжиною, —
Зроблю лиш крок — і вже переді мною
Стоїть стрімкою кручею стіна.

Ані стільця, ні нар — лише з вікна
Квадратик світла падає і грою
Тонесенького спектра, мов стрілою,
Могильну тьму і тишу протина.

Ця камера — страшніша домовини.
Як тяжко в ній, не чуючи провини,
Каратися, заціпивши уста!

Мовчу — як мертвий, скаржитися всує,
Ніхто моєї скарги не почує:
У кого сила — в того й правота.

Далі – слідство, допити, вирок – 25 років (смертну кару незадовго перед тим скасували, інакше був би розстріляний). Іван не зламався, і нікого не видав. Хоча, пройшовши тортури, говорив: "Коли когось видав на допитах, то не засуджують, не мають морального права, бо лише одиниці можуть не видати. Я знаю, як це не видати".
Згодом – пересилки, етапи: місяць залізницею – до порту Ваніно на Охотському морі, далі – морем на Колиму. А на пересилках і таборах – влада блатних, особливо "ссучених" (тобто тих, хто, на відміну від "чесних", пішов на співробітництво з адміністрацією). "Там убій великий, два кузови трупів, коли нас звели з тими скаженими «суками» - згадує Іван Гнатюк у цитованому інтерв’ю. Взагалі, всі сучасники тих подій визнають, що саме "бандерівці", тобто колишні партизани з УПА, і почали жорстоку боротьбу проти терору блатних у сталінських концтаборах. "Коли нас привезли у ті колимські концтабори, ми билися з «суками». Їх було 800, а нас 300 і ще коло трьохсот литовців. Ми зразу ж стали проти. Нічого нема, хіба дошки та каміння. Ті вори в законі, ті суки, ті беспределы – ви знаєте… Знущалися, крали, але ми організувалися і півтора року вели відкриту велику боротьбу за колючими дротами, під замками, за ґратами. І ми їх поставили на місце, налагодили таке життя, що вже можна було, як кажуть, вижити. Уже вони не крали, і ми їм навіть не мстили".
Десь із рік Іван Гнатюк перебував у таборі Аркагала, де, за переказами очевидців, загинув Михайло Драй-Хмара:

АРКАГАЛА
...коли почали нізащо розстрілювати щоп'ятого,
Драй умить обрахував, що під кулю потрапить саме
студент... рвучко відштовхнув (його)...
і став на його місце... Все відбулося блискавично...
Тієї ж миті кат упритул випустив у груди Драя решту набоїв.

П. Василевський, «Так загинув він на Колимі» («Літературна Україна», 26.X.1989).


Сходить місяць над Аркагалою...
З берлагівської пісні


Аркагала — берлагівська юдоль,
Вона мені і нині — як примара,
Я прогледів за сотнями сваволь,
Що був у ній розстріляний Драй-Хмара.

Давно ті дні вже терням заросли,
Не збереглося й місця його страти, —
Колись мені якраз з Аркагали
Страшний Берлаг судилося пізнати.

Я цілий рік у тій Аркагалі
Ходив його тернистими слідами, —
Що ж, каторжники мали взагалі
Лиш дві дороги — в шахту і до ями.

Драй-Хмара теж як каторжник не міг
Із них зійти чи в далеч подивитись, —
Якраз про це у споминах своїх
За крок до смерті свідчив очевидець.

Його жахливе свідчення таїть
В собі і біль, і щось несповідиме, —
Він бачив, як Драй-Хмара доброхіть
Своє життя віддав за побратима.

Сам помінявся місцем у ряду
І вийшов п'ятим — кат не промахнувся,
Так розрядив обойму на ходу,
Що кожний постріл кров'ю захлинувся.

Він лиш тепер, всьому наперекір,
Воскрес — вулкан, засипаний золою,
І, може, десь, як місяць з-поза гір,
Криваво сходить над Аркагалою.
25.IV.1990

Страшні умови, хвороби, смерть товаришів, конфлікти з адміністрацією призводили і до нервових зривів, які могли закінчитися й фатально: "Завели нас зовнішню запретку просапати і заскородити, щоби видно було сліди, якби хтось тікав. Ви знаєте, як до того ставляться. Ті двоє працюють, а я сів і сиджу. А конвоїр каже: "А ти чого сидиш, чого не працюєш?" – "А твоя яка справа?" – "Вышел на работу, так работай". Я кажу: "А ти вийшов мене охороняти – так охороняй, а за роботу мене інші будуть питати". – "Я тебе говорю, работай!" – "А я тобі кажу: пішов ти..." – по-грубому, по-лагерному післав його на три літери. Він хапає автомат, я кажу: "От тепер я тобі дам роботу". Встаю і підходжу до запретки. Він – клацає: "Стій, стріляти буду!" Я мовчки переступаю. А там далі долина і ліс, гори, може, кілометр-півтора. То він там клацав-клацав, я обернувся за метрів тридцять, кажу: "Чого ти кричиш, ти що, не знаєш, що робити?" І пішов собі. Він за 50 метрів зловив мене, за руку тримає, каже: "Не йди, бо як ти підеш, мене засудять". – "Так, ти 25 років будеш сидіти за мене". І він розплакався, каже: "Я не можу в тебе стріляти, у мене мама є". Так я побачив сльози. До сьогодні я не можу бачити чужих сліз, жаль мене бере. Я побачив сльози, кажу: "Не плач, я вже вертаюся. Я кулі не боюся, а сліз я боюсь". І я повернувся".

РОЗПУКА

Серед гір і заметів Колимського краю,
Де морози у зашпори й душу беруть,
Вже сім літ я задарма в неволі караюсь,
Вісімнадцять попереду ждуть.

Та неволя, мов п'явка, припала до серця,
День і ніч по краплині висмоктує кров, —
Не діждуся, коли вона врешті нап'ється
І хоч мертвого звільнить з оков.

Не діждуся, коли вже для певності в тому,
Що помер я, навиліт прохромлять мій труп
І бездушно у горах зариють потому,
Не прикривши й розтулених губ.

Це, звичайно, розпука, та все ж я свідомий,
Що від смерті мене тут ніхто не спасе, —
Як помру — на могилі поставлять мій номер:
«О — один — дев'ятсот тридцять вісім» — і все.

У таборах, на шахтах, Іван Гнатюк занедужав на сухоти. Очевидно, мав до них спадкову схильність, адже його дядько також захворів на сухоти у неволі й помер від цього. Із табору поет вийшов саме через хворобу: по смерті Сталіна, у середині 50-х років, з таборів почали випускати тяжкохворих (т.зв. "актіровка"), а Гнатюка вважали хворим не те що тяжко, а смертельно. "Мені дали другу групу, послали в центральну районну лікарню на Матросова, де пізніше Василь Стус відбував своє заслання. Там я теж лежав у лікарні. Там у мене був страшний крововибух. Там теж було відгороджено півбараку для політичних туберкульозних. Коли в мене вибухнула кров, то мені незнайомі хлопці, які вже мене знали, за ніч назбирали 1200 карбованців на ліки і передали раненько, щоб я лікувався.
Звідти я звільнився додому шостого березня 1956 року
".

ГРОБНИЦЯ

Сухоточна лікарня — то гробниця.
На вікнах — ґрати. Нари — в два ряди.
Приречений, потрапивши сюди,
Хоч перед смертю вволю відіспиться.

І справа, й зліва — смертники, їх лиця
Бліді, як маски з тьмяної слюди.
В очах зневіра й сум — не доведи,
Помреш чи ні — яка кому різниця?

Лежи й притім не думай про їду.
Ти й так немов у Божому саду
Живеш — не б'ють, не гонять на роботу...

А ліки — хто тут думає про них?
Тут рівні всі — ні мертвих, ні живих,
Усі — як перед стратою достоту.
Востаннє редагувалось Олександр в 05 січня 2012, 10:29, всього редагувалось 2 разів.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Іван Гнатюк: талановитий і... майже невідомий.

Повідомлення Олександр » 04 січня 2012, 17:27

Тему "Іван Гнатюк: талановитий і... майже невідомий" поновлено. Коментарі, на жаль, втрачено.

Коли мова заходить про невідомих або недооцінених українських поетів, зазвичай згадують або поетів-емігрантів, що публікувались по той бік "залізної завіси", і чия творчість, в силу різних обставин, так і не дійшла до українського читача, або поетів, знищених у радянських тюрмах і таборах, гнаних і заборонених за життя.
А чи може бути невідомим поет, який доволі регулярно публікував свої збірки і у 60-х, і у 70-х, і у 80-х роках, нехай вони й виходили у провінційних видавництвах? Поет, творчість якого представлена і у 6-томній "Антології української поезії" (щоправда, "аж" трьома віршами). Може, критика обходила увагою його твори з об’єктивних причин? Моє знайомство з творчістю Івана Гнатюка переконало мене у зворотному. Своїм переконанням я й спробую поділитися.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Поперед.

Повернутись до УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість


cron