Інтимна лірика. До цього періоду відносяться два великі цикли любовної лірики Гнатюка "Різьба золотої тіні" та "Світло згаслої зірки" (як на мене, вони дещо поступаються як табірному циклу любовної лірики, так і написаному в другій половині 80-х циклу "Первозданність"), а також окремі вірші поза цими циклами:
* * *
Як у затоці, тихій і глибокій,
Поснули в тиші клопоти й думки,
А дні розлуки — довгі, як віки,
Одноманітні в схожості жорстокій.
Я сам-один, занурений у спокій,
Моє сімейство — мрії і книжки,
Де сон — і той лише віддалеки
Зорить на мене в темряві стоокій.
Я цілу ніч, завмерши в темноті,
Як мандрівник, що зіб'ється з путі,
Читаю карту зоряного неба.
Ні, у спокої — спокою нема,
Ця хатня тиша — просторінь німа,
Що день, то в ній нестерпніше без тебе.
26.VIІ.1978
ЧОТИРИ ВІДМІНКИ СЛЬОЗИ
Сльоза — болюча, як поріз,
Я з нею зладити не в силі, —
Щоразу біль жіночих сліз
Мене пронизує навиліт.
Як віск, я м'якну од вогню
Сльози, що світиться печаллю,
І сам не знаю, що чиню
В огні безвольного відчаю.
У безпораднім співчутті,
Що в серці зболено відкрите,
Сльозі, пречистій і святій,
Я ладен сонце прихилити.
І хоч би гнівом пломенів
(Життя на виграшку не схоже) —
В найвищім збудженні мій гнів
Сльозою жінка переможе.
3.1.1979
З циклу
РІЗЬБА ЗОЛОТОЇ ТІНІ
* * *
В тебе очі — медові соти,
Бурштинові перли вогню.
Я п'янію, коли навпроти
Спраглий погляд у них спиню.
І в очах мені небувало
Від п'янкої тиші й жаги
До блаженної млості, до шалу
Ходить обертом все навкруги.
І від щастя земля підо мною —
Як хиткий корабель на воді, —
Навіть ліс, що стоїть стіною,
Миготливим стає тоді.
* * *
Вже пізня осінь. Мріє далина.
Відстоялося літо і кохання.
Я жду зими. А туга, як струна,
Бринить мені про збігле літування.
Було чи снилось? Холодно мені.
Чорніє ліс, роздягнутий на зиму.
Твоє лице в душі мені на дні
Відбилося, як марево ледь зриме.
Прийшла весна — мінлива і невчасна,
І сніг, і цвіт на вітті впереміш,
Надворі вітер — гострий, як леміш,
І линуть хмари — низько і мовчазно.
А журавлі вже вирушили в путь,
У рідні гнізда, зимні й необжиті,
І жайвори, повиснувши в блакиті,
Нитки мелодій з досвітку прядуть.
Вже переспіли призимки. Синиця
У співі пилку гострить на тепло, —
Хоч голе віття снігом зацвіло,
У горлі пісні більше не мовчиться.
Її рулади — повені гірські, —
Хіба їх спинять насипи чи греблі?
...У тебе руки — лагідні і теплі,
Але уста — холодні і терпкі.
* * *
Той самий ліс. Ті сосни і просіки.
Усе таке знайоме і чуже.
Вже третє літо кануло навіки,
А ліс усе так само береже.
Тут повінь часу ще не походила.
Суничники. Родовища грибні.
І стежечка, що в ліс мене водила,
Не заросла нітрішечки мені.
Спинюсь на ній. Подумаю. Постою.
Знайду забутий слід на спориші...
...Той самий ліс, а тіні золотої
Нема уже ні в слові, ні в душі.
1975-1979
З циклу
СВІТЛО ЗГАСЛОЇ ЗІРКИ
* * *
Серпень тче золоті килими,
Килимар так не виткав би зроду, —
І на кроснах дощу, і в погоду
Серпень тче золоті килими.
На шовковій основі горить
Сто відтінків барвистого літа,
Наче вишивка, сонцем зігріта,
На шовковій основі горить.
Світлий тон і мого почуття
Крізь основу й уток прозирає,
Ледь помітними барвами грає
Світлий тон і мого почуття.
Серпень килима тче і мені,
Якось так несподівано й хутко,
Нитка в нитку — із радості й смутку
Серпень килима тче і мені.
То не килим — кохання моє,
Дивне плетиво щастя й тривоги, —
Я боюся торкнутись до нього,
То не килим — кохання моє.
* * *
Ще не було, либонь, ніколи
Такої тужної зими, —
Такі незримі видноколи,
Так меркне світ за ворітьми!
Як фотографії зимові
Тьмяніють спогади й думки,
Лиш ти у зболеній любові
Гориш мені віддалеки.
І так тривожно, як в завії
На голім пагінці — пташа,
Тремтить на кінчику надії
Моя беззахисна душа.
* * *
Те саме місто. Той автовокзал.
І стежечка у скверику та сама.
Весняне сонце сотнями дзеркал
Горить на ній, стікаючи сльозами.
Тоді був дощ. І ти тоді була.
Сміялася очима крізь повіки.
А нині — сонце. Сонце без тепла!
І я один. Без тебе. І навіки.
І так мені тут холодно в маю!
Той сквер. Те місто. Що для них я значу?
Немов хлоп'я загублене — стою
На цій короткій стежечці... і плачу.
* * *
О, як ми те літо цілісінькі дні
Пили по ковточку — так п'ється причастя,
Пригублювали, мов напої міцні,
По дневі, по миті солодкого щастя!
Як пісню, заплющивши очі, пили
Те літо по слову. Пили — аж п'яніли.
Ніхто і не думав, що, може, коли
Ми ніжні розмови обернемо в стріли.
Те літо допите до краплі, немов
Столітнє вино, — вже й пригубити годі, —
Було і п'янких, і солодких розмов,
А в серці лишилася гіркість насподі.
* * *
Вже вересень дні обриває по дневі.
Як швидко зникають ці дні вересневі!
Недавно був липень, і спека нестерпна,
І щастя і муки мінливого серпня.
Була вже й надія, тривожна, як ланя,
І крадені миті гіркого кохання.
Душа завмирала у радощах світу, —
Я думав, що вічно стоятиме літо.
Я вірив у нього, як вірять у диво.
Та літо мене обмануло зрадливо.
І тільки розпуку лишило на згадку,
Немов через річку — поламану кладку.
1979-1981
* * *
Я попалив усі листи,
Вони без стогону горіли,
Вони мене вже не боліли,
Переболівши, як і ти.
Один за одним у вогонь
Я звично кидав їх рукою
Й не чув у згірклому спокої
Ні зла,
ні опіку долонь.
Лиш сором пік за сліпоту
Свого одуреного серця...
Вогонь листи без милосердя
Хапав і нищив на льоту.
І ось нарешті догорів
Останній лист... Усе. Звершилось.
Лиш купка попелу лишилась,
Лиш купка попелу — з листів.
6.Х.1981
І, нарешті останній, дуже "Гнатюківський", напрямок поетичної творчості. Це родинна лірика:
З циклу
СОНЕТИ РОДИННОЇ ЛЮБОВІ
ДІМ, I
Мій дім, либонь, стоятиме віки,
Над ним не владні сили руївничі, —
У нього цеглу клали будівничі
Так, як поети — слово у рядки.
Я зовні міць його й віддалеки
Читаю, як характер на обличчі,
Хоча й не завжди риси таємничі
Ми можемо читати залюбки.
Мій дім — фортеця, затишна і строга,
Моя духовна стійкість — це залога
І мого дому, й роду, і добра.
І від престолу отчого порога,
Від цих священних вікон і двора
В усі світи нам стелиться дорога.
ДІМ, II
Нема ніде так добре, як удома,
Усі стежки ведуть нас до рідні, —
Засяє вогник в рідному вікні —
Де дінеться і темрява, і втома.
Мені тут кожна шпарочка відома,
Тут рідна й тінь, відбита на стіні, —
Екзотики є всякі, і мені
Не раз від них лишається оскома.
Мій дім — в душі, де світиться мій рід,
І хай іде сто радощів чи бід —
Я не вступлюся з нього ні на йоту.
Якщо колись світ за очі й піду,
То сам назад, мов нюхом по сліду,
Прийду, щоб хоч померти біля плоту.
ДРУЖИНА
Пливуть літа, минаючи причали,
А наша вірність — вічна, як ріка,
Хоч подумки вже, може, й рушника
До срібного весілля ми зіткали.
Я не молюсь на шлюбні ритуали,
Бо вірність і без букви їх тривка, —
Адже чомусь князі свої війська
Дружинами, як милих, називали.
І я дружину милою зову,
Люблю її і ніжну, й вольову, —
Я вірю їй, як шаблі побратима.
У неї очі — добрі і сумні.
А скільки ран загоїла мені
Її любов, проста і незглибима.
КНИГИ
Я завмираю з дива перед ними,
Без них я, мабуть, скнів би, як жебрак.
Сенека й Данте, Байрон і Бальзак, —
Що том — то світ, складний і незглибимий.
Ось томики поезій — побратими:
Шевченко й Норвід, Рільке й Пастернак,
Мускулатура слова, що, однак,
На диво просто сплетена у рими.
Життя мені не мислиться без книг,
Я мушу хоч торкнутися до них,
Хоча б листками їх пошелестіти!
Якби цих книг у мене не було,
То пусткою здавалося б житло, —
Вони ж бо стали рідними, як діти.
ТЕМА
Любов — це вічна тема для сонета,
Душа у плоті строфіки його, —
На схилі віку Гете і Гюго
І то в її потрапили тенета.
І хоч ця тема стерта, як монета,
Але вона ще збудить хоч кого,
Введе в спокусу іноді й того,
Хто навіть серцем схожий на аскета.
А почуття родини і сім'ї —
Хіба вони в цій темі випадкові,
Не плинуть в ній, як в повній течії?
Ця тема вічно житиме у слові,
І я у ньому стверджую її
Сонетами родинної любові.
11.VI.1981