Олександр » 05 січня 2012, 10:11
80-ті роки у творчості Івана Гнатюка стали перехідним етапом від "парнаського" періоду 70-х до поезії 90-х, позначеної переважно громадськими мотивами. Ще з початку 80-х поет практично перестає користуватись канонічними строфами, і зокрема – сонетом. Втім, у цей час тематично у його поезії продовжуються всі основні лінії попереднього періоду: пейзажно-настроєва лірика, поезії на теми культури, любовна та родинна лірика.
Пейзажно-настроєва лірика цього часу позначена тими ж настроями, і тією ж яскравою образністю, що й раніш:
* * *
Здавалося, хмари — сакви повстяні —
Набрякли дощами й не висхнуть ніколи,
І раптом прорізався овид навколо
І небо над ним зацвіло вдалині.
Стряхнувши вологу, дерева й кущі
Вже віття відводять угору, й поволі
Ворони, промоклі й голодні, у полі
Кружляють і крячуть по довгім дощі.
Вже сонце, одягнуте в світлий муар,
Засяло, як образ поганського бога,
І я, мов язичник, молюся до нього,
Насилу його дочекавшись з-за хмар.
Так легко на серці — ні туги, ні мли,
Ущухли дощі — і спогодилось в ньому, —
Вже й смуток, як відгук далекого грому,
Останні хмарини — за пруг понесли.
11.VII.1985
* * *
Ставок, і верби в дзеркалі води,
І жабуриння, й тиша первозданна,
І крекіт жаб, що збуджено сюди
В єдиний хор зібралися ще зрана.
І гайвороння в гніздах на гіллі,
І сонний гай, і свіжість прохолоди,
Як мило тут, на клаптику землі,
Ще збереглась ідилія природи!
Ще не один завзятий риболов
Над цим ставком душею відпочине,
Тут навіть час, що лине стрімголов,
Пливе собі, як виводок качиний.
16.VІ.1987
До цього ж часу відносится й ціла низка поезій на теми культури, теми творчості, серед яких і відома поезія "Гете. Трилогія пристрасті":
НАТХНЕННИЦЯ
Т. Я.
Вона прийшла, стривожена як лань,
Прийшла — й немов розтанула в музеї,
Де вид скульптури, схожої на неї,
Стиснув їй горло спазмами ридань.
У тій скульптурній схожості — немов
Сама з собою стрілася віч-на-віч:
Обидві — ніби викапані, навіть
Незримий біль у бронзу перейшов.
Скорботний бюст із назвою «Печаль»,
Внизу — імення скульптора, звичайно...
Якби могла, кричала б до відчаю,
Та занімів у бронзі той відчай.
О, як її, бувало, на льоту
Пекли, мов іскри, погляди зухвалі,
Коли вона, позуючи у залі,
Ховалася в цнотливу наготу!
Від тих зухвалих поглядів не раз
Все тіло їй, здавалося, горіло,
Як в опіках, було у них і тіло,
І почуття, чутливе до образ.
Та був між ними погляд і такий,
Що грів її до млості, до знемоги,
Вона чомусь губилася від нього,
Тремтіла, як від дотику руки.
І як не опиралася йому,
Його тепло манило, як заласся,
Усім єством навстріть йому тяглася,
Хоч і сама не відала чому.
Вона, як у насланні, перейшла
В його любов і творчу одержимість,
Адже вони — єдині, неділимі,
Як у польоті птаха два крила.
Вона йому являлась в божестві
Краси й натхнення — в творчості щоденній,
Її любов народжувала геній,
А з ним його шедеври світові.
Та люта смерть, як прірва в течії,
Перехопила подих їх кохання,
І ця «Печаль» — то біль його прощання,
Відлитий з бронзи в образі її.
Вона прийшла, стривожена як лань,
Прийшла —і й немов розтанула в музеї,
Лиш біль скульптури, схожої на неї,
Стоїть у горлі спазмами ридань.
17.V.1985
ГЕТЕ. «ТРИЛОГІЯ ПРИСТРАСТІ»
Ця запізніла пристрасть — то страждання,
Що сколихнуло весь Марієнбад, —
Він не боїться осуду: остання
Любов — сильніша першої стократ.
Чи ж винен він, що серце не старіє
І що любов приходить, як стихія?
Вже сімдесят минуло, а душа —
Як в юнака, він сам тепер — як Вертер
Адже любов і мертвих воскреша,
І не дає ні жити, ні померти, —
Життя і смерть немовби на двобій,
Не раз віч-на-віч сходяться у ній.
І він у тій любові, одержимий,
На волоску між смертю і життям,
Мов на хресті розіп'ятий між ними,
Конає в муках пристрасті, хоч сам
За біль сльози чи усмішки Ульріки
Спинив би мить і мучився б вовіки.
Він зболено витатиме, як птах,
У нездійсненних мріях і любові,
Останній поцілунок на устах
Горітиме і в темряві гробовій, —
Його любов не згасне й не згорить,
Хіба в душі зупиниться, як мить.
Його любов — як музика, як пісня,
Народжена у щасті і в журбі.
Така свята й непізнана, хоч пізня,
Як таїна, захована в собі, —
Невже на схилі віку через неї
Він в пристрасті згорить, як у Помпеї?
Вже третій рік він мучиться у ній,
Німіючи в задумі і скорботі, —
Його любов, як повідь навесні,
Що раз, то більш бунтується у плоті
І, чуючи покликання своє,
«Трилогією пристрасті» стає.
20—21.Х.1985
У середині 80-х створюється і останній великий цикл інтимної лірики Івана Гнатюка – "Первозданність", низка віршів якого (як і написана у цей самий час поезія "Везувій") належать, на мою думку, до найкращих сторінок його творчості:
З циклу
ПЕРВОЗДАННІСТЬ
ПАВУТИНКА
Ти так його, неначе мить,
Ловила похапки, навгинці,
Того листка, що мимохіть
Завис на білій павутинці.
Навіщо здався він тобі,
Сухий, пожухлий, — просто диво,
Ти з тим листком — у ворожбі
Ішла, замріяна щасливо.
Ти так несла його — немов
Щось таємниче, аж сіяла, —
Та павутинка — то любов,
Що наші душі поєднала.
Та павутинка у твоїй
Руці міцна була — як жила, —
Мабуть, немарне ти на ній
Про щось так щиро ворожила.
ЛИСТ
Той час іде — як на аркані,
Надворі вітер і сльота,
А я в тривожному чеканні
Сиджу, чекаючи листа.
А я один — як на відшибі,
Сиджу, заціпивши уста,
Сиджу і сам собі на шибі
Пишу жаданого листа.
Пишу, щоб завтра надіслати.
Уже на вечір поверта.
Невже і нині я, заклятий,
Не дочекаюся листа?
Вже впали сутінки. Чого ж ти
Мовчиш? Вже північ! Глухота.
Всю ніч, зневірившись у пошті,
Я гірко ждатиму листа.
НІЧНИЙ ЕКСПРОМТ
Вже скоро день. А ніч така погідна!
А на душі... про душу я мовчу.
Всю ніч тобі я снитимуся, рідна,
Такий у сні щасливий — до плачу.
Я й подумки тебе не потривожу,
Свій біль в собі ховатиму живцем!
Лиш усміхнусь, німіючи від дрожу,
Лиш усміхнусь — знекровленим лицем.
3.IX.1985
* * *
У німій задумі, як в алеї,
Я шукаю затишку собі, —
Так мені без ніжності твоєї
Холодно в самотності й журбі!
А безсонні ночі як пустелі,
Їх у снах — і то не перейти,
Я, немов прикований до скелі,
Жду твоєї ласки й доброти.
Щось в душі немовби обірвалось,
Щось в душі — немовби одцвіло! —
Жду, коли ти ніжно, як бувало,
Покладеш хоч руку на чоло.
СЛЬОЗА
Ти так злякалася сльози,
Так гірко каялась за неї,
Немов життя на терези
Поклала слабістю своєю.
І, щоб не вразити мене
Болючим виразом кохання,
Сховала біль її в страшне,
Як ніч на цвинтарі, мовчання.
І я почув тоді, що в ній,
У тій сльозі, моя провина,
Що через неї ти мені
Й покуту винести повинна.
...Давно спокутана на мить
І те мовчання безіменне,
А в серці й досі ще болить
Сльоза, пролита через мене.
МИТЬ
І знову ми обоє наодинці,
Для нас та мить — свята, як таїна, —
Так покрадьки, по краплі, по хвилинці
Ми цілу вічність вип'ємо до дна.
В житті чи в мрії — нам аби віч-на-віч,
Як пісню, мовчки слухати цю мить
І в забутті не зглянутися навіть,
Коли вона пісенно пролетить.
Лиш тінь її мигне перед очима,
Так образно і боляче, як схлип, —
Ця мить — немов повітря: невидима,
Та ми без неї й дня не прожили б.
* * *
Минають дні — без вражень і забар,
Один за одним — наче пілігрими,
Я ж дні і ночі тяжко, як різьбар,
Різьблю у слові тугу невмолиму.
Я вирізьблю її у наготі
Твоєї вроди — світлу, первозданну,
Відтворю в ній так зримо, як в житті,
Красу тонкого профілю і стану.
Я виведу твій голос, оживлю
Твою усмішку, — вирізьблю, як мрію,
І сам у ній, в цій тузі, без жалю
Спалю себе чи болем занімію.
* * *
Вогненним дивом блиснуло плече
І дзеркало, як сіно, зайнялося, —
Немов проміння сонячне, тече
З-під гребеня густе твоє волосся.
Так зримо ти привиділась мені —
Твоє плече, і дзеркало, і гребінь,
Що й необачний місяць у вікні
Завмер і задивляється на тебе.
ДОЛЯ
Сутінки вечірньої кімнати.
Невловимі вогники в очах...
Мрієчко, ну як тебе пізнати —
І земну, й небесну водночас?
Ти мені явилася у слові
Й душу, скам'янілу, мов скала,
Первісною ніжністю любові
Мимохіть зігріла й опекла.
Ти мені явила в ній неждано
Первозданність мудрості й добра
І таку жіночість первозданну,
Що й в обіймах смерті не вмира!
В тій любові муками Тантала
Ти мене не спалиш — правда, ні? —
Ти явилась мрією, а стала
Долею мені.
1984-1987
ВЕЗУВІЙ
Хіба їм до Везувію було
В ту мить, коли, не маючи рятунку,
Вони, немовби жахові на зло,
Зливалися в останнім поцілунку?
Під захистом тонюсіньких тунік,
Приречені й щасливі до нестями,
Як в забутті, зливалися навік
В одно єство і душами й устами.
І хоч вогонь ішов на них, як смерч,
І на очах їх канули Помпеї —
Вони в той час не думали про смерть,
В останню мить було їм не до неї.
Вони згоряли в пристрасті життя,
В любові, що скипілася в сльозу їх,
І та сльоза в екстазі забуття
Стократ була страшніша за Везувій.
16.VI.1986
Про родинну лірику мова піде трохи згодом...
Востаннє редагувалось
Олександр в 05 січня 2012, 10:23, всього редагувалось 3 разів.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський