Олександр » 04 січня 2012, 16:30
СОНЕТ
Не трубадур, а вічний яничар,
Невільником в солодкому полоні
Нічних очей,— я п'ю їх синій чар,
Закоханий в розквітлії долоні.
Хоч і знайшов я бога в Аполлоні,
Та тільки Вам — душі моєї жар,
Сузір'я зорь моїх, Волосожар,
Захований у серця темнім лоні.
Ви ж королевою, лише на мить,
Дасте уСтам тонку лілею — руку...
В ту мить життя, життя віддам — візьміть!
За усміх Ваш, за казки запоруку:
Щоб випити до дна солодку муку
І шалом кіс — минуле спопелить.
* * *
В салоні синьому — сумна,
В модерній сукні ясно-сірій,
Сумуєте біля вікна
Крихкими мріями про вирій.
На гобеленовому тлі
Удаєте принадно-хору...
А опівночі — на метлі —
Через димар — на Лису Гору!
* * *
Так болісно, так хоро усміхнулись,
Промовили: прощайте. І пішли
В порожній сум передвечірніх улиць,
В прозору сутінь сизої імли.
А я, німий, завмер біля порталу,
Закутаний в готичну тінь століть...
Й, здавалося, що серце раптом стало
Так тихо вмерла та остання мить.
ВЕРЕСЕНЬ
Спливають дні, як вічна теча,
За сірий обрій мертвих літ.
Коли ж прийде? І хто предтеча?
І де ж шукать огненний слід?
Крізь золото остання просинь
Цілує сонний краєвид.
Прозорий день осяяв осінь
В мереживі похилих віт.
Знов, літо ще одно узявши,
Життя і сей закреслить рік,
1 буде все таким, як завше,
І в безвістях завмре мій крик.
БЕРЕЗІЛЬ
Весняний вітер віє листям ржавим.
Снує туман. Земля стопила сніг.
Чому ж Ви там, за брамою Варшави,
Чий брук співа під кроком ніжних ніг?
Чому ж Ви там? І тут хвилясті хмари,
Весну крізь ніч ворожать зорі й тут,
Вартують мій весняний сум примари,
Весняні сни сріблясту млу прядуть.
Вже скоро. Ось — вже вітер пружить крила,
До сонця п'яна попливе земля.
Невже ж оттут, де знов життя пригріло,—
Не розцвітем навіки — Ви і я?
1922.
ОДИН ВЕЧІР
Єдиній
І
Скільки ніжності в Ваших долонях,
Скільки зоряних в зорі казок...
Знов палаю в солодкім полоні.
Знов Сахара, жага і пісок.
Хто Ви: Борджія, чи Клеопатра,
Жанно д'Арк українських степів?
В Вашім серці — незгаслая ватра,
В Вашім погляді — зоряний спів.
II
Навколо все чуже. Чуже до божевілля.
Цей дощаний театр, злинялі лаштунки...
Впиваю запах Ваш і п'ю солодкий біль я.
Вдивляюсь в профіль Ваш укохано-тонкий.
Стискають серце знов долоні льодовиті,
І ясно мені все: в оцім людськім кублі
Знайшов я Вас, знайшов, єдиная на світі –
Лілеє білая на зламанім стеблі.
III
Рокотало в антрактах із салі.
Ми сиділи в кутку куліс.
Було ясно: давно у Версалі
Цей вечір вже був колись.
Памятаете? Клавікорди
Мелодійно вели менует,
Засвітився Ваш профіль гордий,
І в П'еро запалав поет.
ПІД ЧУЖИМ НЕБОМ
І
Чужі: й земля, і небо тут, і люди,
І місяця золотосрібний ріг.
Життя давно, як божевільне, блудить
По манівцях заплутаних доріг.
Десь кревний край кона в останній муці,
Дикун над ним заносить ятаган,
А він скажений біль терпить, як Муцій,
І крапле кров росою з чорних ран.
Чому ж я тут? Куди ж іще заблудить
Безглузда путь, і хто остереже?
Чужа земля, чужі похмурі люди —
Й саме життя, здається, вже чуже.
II
Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернії руки,
Стара солома рідних стріх.
Все сниться гук весни і вітер,
Веселий віт'ер світлих літ.
А — тут — молюсь, убогий митар,
Шукаю Твій вогненний слід...
Ні! Не знайти! Ніхто не знає.
Ніхто не чув Твоїх плачів.
Біля всесвітнього Сінаю,
Як завше,— золото й мечі.
III
Десь сіре поле в чорних круках,
Що пророкують: кари! кар!
А я тут, на чужинних бруках,
Чужий — несу чужий тягар.
А я на полум'ї розлуки
Назавше спалюю роки,
І сниться степ Твій, сняться луки
І на узгір'ях — вітряки.
Там свист херсонського простору!
Там вітер з кришталевих хвиль!
А тут: в вікні опустиш штору –
І п'єш, самотній, смертний біль.
IV
Несу отут страшний свій іспит
І знаю, що життя мине.
І мати, сидячи на призьбі,
Вже не вичікують мене,
Давно Євгена поминає
За упокій старенький піп,
За весною весна минає
Під запашне зітхання лип.
Все далі висиха Синюха,
Й линя її весела синь,
А вітер заголосить глухо
І пролітає в далечінь.
Сиріє стріха під дощами,
Вже хата стала нетривка,
І мати слухають ночами
Бронхітне гавкання Бровка.
1924.
ОСІНЬ
I
Горбату голову землі
Вінчає лисиною осінь,
В сухій полуденній імлі
Дзвенять потомленії оси.
Пустельна паща неба спить,
Вже виссавши всі соки літа,
Земля, дощами не полита,
В останнім полум'ї тремтить.
Заплющить небо хмари вій,
І, перед святом водоспаду,
Крізь сурми вітру буревій —
Заплаче в простір листопаду.
II
І знову осінь я зустрів
В просторах жовтня зимно-синіх.
Під лютим батогом вітрів
Летить отара хмар осінніх.
Списи дощів на смерть проткнуть
Землі старої чорне тіло,
І заблукає сива муть
В полях журлива і безкрила.
І золоту красу вітрам
Розсипле ліс в дощевій січі,
І снігу у зими позичить,
І встане, ніби білий храм.
Та не помре земля повік:
Під заспів панахид осінніх
Прокинеться життя в насінні,
Яке посіяв Чоловік.
1923.
* * *
Знов неба темний оксамит
Засипали осінні зорі.
Тремтять передчуттям зими
Глибини воздуха прозорі.
Так чуйно тиша ловить шум
І лунко відбива всі згуки.
Я голову, тяжку від дум,
Спираю на озяблі руки.
Вдивляюся в Чумацький Шлях —
Вслід прадідам — і сню минулим,
І ніч осінняя в полях
Відповідає сонним гулом.
18.VIII. 1923.
СПОГАД
...У бабці завше пахло чебрецем
Та м'ятою... Стояв широкий мисник
З тарілками, мальованими пишно,
З чарками розфарбованого шкла,
З карафкою, обробленою хитро
Під постать птаха (може — звірини,
Як крізь туман пригадую), що в ній
Ховалося про врочисті години
Якесь таємне, запашне питво.
Праворуч — ліжко в килимі квітчастім
Та хінська башта подушок на нім,
Ліворуч — дідова лежанка й піч.
Під припічком дрімав був бабчин стільчик,
Що з нього керувала бабця піччю,
Як капітан керує кораблем.
А у кутку висіли образи
Либонь цілком таки не «православні»:
Пречиста — вся в лілеях, як Мадонна,
Ісус Нерукотворний та над Ним —
Бог-Саваоф, до Зевса більш подібний.
І в горобині ночі, коли страшно
Карало небо, я моливсь Йому.
1930.
НА КОНЦЕРТІ
А. М.
1
Так дні пливуть — доїдем, туманом, димом...
І раптом— променем перетина,
Немов мечем промінним херувіма,
Такий прозор, такая глибина!
Оттут, де тьма, де все переборолось,
Все полягло й заснуло в мертвій млі,
Затріпотів Ваш неймовірний голос
Молитвою — оганьбленій землі.
...Одсяяло. І ось — рояль, естрада
І крик очей, той крик, що ранить ніч...
Благословенна несмертельна влада —
Прозорий спів і біль глибоких віч!
2
Не знаю, хто. Не знаю, де.
Навколо — мла. Крізь вікна — чорно.
О, до яких висот веде
Цей віщий голос необорно?
Крізь обгорілу млу пече
Мелодія і кличуть очі.
Тремтить окрилене плече
Під тягарем сліпої ночі.
Все вище, вище — й синь ясна
Освітлює вершини орлі.
І захлинається весна
В божественно-співучім горлі.
3
Ось затамован тяг життя,
Імлистий час землі — розірван...
Хто небом іншого буття
Осяяв непоглибний зір Вам?
Хто крізь клубнисту млу часу
Вам показав, як вічність дише?
І кожен спрагло п'є красу.
І перед оплесками — тиша.
Podebrady. 31.III.1928.
ГОМІН ГІР
1
Прудка ріка. Тисячолітня рінь.
На гострих скелях — письмена камінні
Росте під древнім сонцем мудра тінь
Верхів, завмерлих в зелені нетлінній.
Співає нурт — тисячолітній спів!
Помислити — ніщо тут не змінилось!
Проходили народи. Гнів гримів.
Гучала кров. І важко серце билось.
Але миналось. І спускались знов
Над мирний вечір лагідні отари,
І квітла, наче папороть, любов,
І верховинський місяць сіяв чари.
Тож, поки час, пий тишу і чебрець —
Протиотруту всім твоїм отрутам.
Се тільки перехід, а не кінець,
Се — молодість прощається над Прутом
2
Катрі Гриневичевій
Тут спізнені черешні. Дика рожа
Ще квітне, хоч на долах — вже жнива.
О земле рідна, знову ти нова,
І я отут, як гість із Запорожжя.
Смереки, ялівець, густа трава.
Та Прут шумить. Його не затривожать
Ні хащі, ні камінні бездорожжя,
Ні людські тіні, ні земні слова.
Від полонини віє прохолода.
Чим вище, тим трудніш безкрилий крок
Людини. Та зате ж яка свобода
В сих хвилях гір, в срібних нитках річок!
Ще трохи й — майже степовий, неспинний —
Ось в груди вдарить вітер з України.
З
Та й буйно грає вітер на Говерлі!
Зіп'явсь хребет в зелених гривах рун.
Тут, певно, вив потоп, ревів бурун
І так закляк в хвилястості завмерлій.
Хай знову тиша — перебором струн,
Але чи ж довго ще тривать перерві,—
Гримів же тут хорал гарматних лун,
На зелені багріла ж яра червінь.
Озвуться десь заглибини й шпилі,
Плаї й бори, вертепи і печери,
Всі нетрі й надра древньої землі.
Ген вдалині, в надобрійній імлі
Кантяста скеля щирить обрис гострий:
То Довбуш снить, чекаючи на постріл.
20—30. VIII. 1937.
СОБОР
Вірності аж до крові дав нам
примір святий Юрій Побідоносець.
Митрополит Андрей.
(V.1934).
Внизу біда яриться злом,
Торгуються глупота й зрада,
Вгорі ж побідний Юр списом
Прохромлює в'юнкого гада.
І гад конає і сичить,
І на той сик його безсилий
Нечиста сила верещить,
Розлючена нечиста сила.
І знов чаїться до часу,
І знов майструє маски й назви,
Щоб сяйну затінить красу й
Стигматами розквітлі язви.
Дарма. Над тишею склепінь,
Де вічність Божа тайно спіє,
Росте нестримно в височінь
Панцероносний брат Софії.
Він стереже нагорний храм,
Ковчег невпинної обнови,
Твердиню вірності вікам,
Твердиню вірності до крови.
І ось над суєтою днів,
Де марна колоточ ловитви,
Горить любові ярий гнів
І хрест меча, і меч молитви.
І в смуті лютої пори,
І в гострих блискавицях бурі —
Над містом тьмяним, угорі,
Панує Переможець Юрій.
1938.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський