БАЛАЧКА • Перегляд теми - Мій Маланюк

Мій Маланюк

Re: Мій Маланюк

Повідомлення Олександр » 04 січня 2012, 16:36

P.S. Для Люцини

ВАРЯЗЬКА ВЕСНА

1

Звичайний день. Чому ж така відрада
В цім обрії просторім і яснім?
Іду й скандую: Леда... Леді... Лада...
І не знайду ім'я моїй весні.

Ось бачу горду, неприступну постать:
Під старовинним золотом коси
Дівочий зір горить прозоро й просто
Крижаним сяйвом вищої краси.

Вона не йде, вона стремить крилато
І сукні не сховати стрункість ніг,
І крізь повітря — струмінь аромату,
І пролісками розцвітає сніг.

2

Вона — скандинавка. В ході її — вітер фіорду.
Вона — від варягів, що ними збудилася Русь.
І крок її — криця. І рух її — вірний і гордий.
І в погляді синім пізнав я відвічну сестру.

Як лижви співають! Як рдіють трояндами лиця!
Як гостро, як струнко дзвенить в її постаті Ґріґ! В
широких очах її крига північна іскриться,
А в розрізі уст — малинової радості крик.

Вітай же, вітай, синьоока варязькая Ладо!
Дніпровська Еллада чекає вже тисячу літ.
Осяй, опануй і надхни її древнюю владу
Над білим безмежжям одітої снігом землі.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Мій Маланюк

Повідомлення Олександр » 04 січня 2012, 16:30

СОНЕТ

Не трубадур, а вічний яничар,
Невільником в солодкому полоні
Нічних очей,— я п'ю їх синій чар,
Закоханий в розквітлії долоні.

Хоч і знайшов я бога в Аполлоні,
Та тільки Вам — душі моєї жар,
Сузір'я зорь моїх, Волосожар,
Захований у серця темнім лоні.

Ви ж королевою, лише на мить,
Дасте уСтам тонку лілею — руку...
В ту мить життя, життя віддам — візьміть!
За усміх Ваш, за казки запоруку:

Щоб випити до дна солодку муку
І шалом кіс — минуле спопелить.

* * *

В салоні синьому — сумна,
В модерній сукні ясно-сірій,
Сумуєте біля вікна
Крихкими мріями про вирій.

На гобеленовому тлі
Удаєте принадно-хору...
А опівночі — на метлі —
Через димар — на Лису Гору!

* * *

Так болісно, так хоро усміхнулись,
Промовили: прощайте. І пішли
В порожній сум передвечірніх улиць,
В прозору сутінь сизої імли.

А я, німий, завмер біля порталу,
Закутаний в готичну тінь століть...
Й, здавалося, що серце раптом стало
Так тихо вмерла та остання мить.

ВЕРЕСЕНЬ

Спливають дні, як вічна теча,
За сірий обрій мертвих літ.
Коли ж прийде? І хто предтеча?
І де ж шукать огненний слід?

Крізь золото остання просинь
Цілує сонний краєвид.
Прозорий день осяяв осінь
В мереживі похилих віт.

Знов, літо ще одно узявши,
Життя і сей закреслить рік,
1 буде все таким, як завше,
І в безвістях завмре мій крик.

БЕРЕЗІЛЬ

Весняний вітер віє листям ржавим.
Снує туман. Земля стопила сніг.
Чому ж Ви там, за брамою Варшави,
Чий брук співа під кроком ніжних ніг?

Чому ж Ви там? І тут хвилясті хмари,
Весну крізь ніч ворожать зорі й тут,
Вартують мій весняний сум примари,
Весняні сни сріблясту млу прядуть.

Вже скоро. Ось — вже вітер пружить крила,
До сонця п'яна попливе земля.
Невже ж оттут, де знов життя пригріло,—
Не розцвітем навіки — Ви і я?
1922.

ОДИН ВЕЧІР
Єдиній

І

Скільки ніжності в Ваших долонях,
Скільки зоряних в зорі казок...
Знов палаю в солодкім полоні.
Знов Сахара, жага і пісок.

Хто Ви: Борджія, чи Клеопатра,
Жанно д'Арк українських степів?
В Вашім серці — незгаслая ватра,
В Вашім погляді — зоряний спів.

II

Навколо все чуже. Чуже до божевілля.
Цей дощаний театр, злинялі лаштунки...
Впиваю запах Ваш і п'ю солодкий біль я.
Вдивляюсь в профіль Ваш укохано-тонкий.

Стискають серце знов долоні льодовиті,
І ясно мені все: в оцім людськім кублі
Знайшов я Вас, знайшов, єдиная на світі –
Лілеє білая на зламанім стеблі.

III

Рокотало в антрактах із салі.
Ми сиділи в кутку куліс.
Було ясно: давно у Версалі
Цей вечір вже був колись.

Памятаете? Клавікорди
Мелодійно вели менует,
Засвітився Ваш профіль гордий,
І в П'еро запалав поет.

ПІД ЧУЖИМ НЕБОМ

І

Чужі: й земля, і небо тут, і люди,
І місяця золотосрібний ріг.
Життя давно, як божевільне, блудить
По манівцях заплутаних доріг.

Десь кревний край кона в останній муці,
Дикун над ним заносить ятаган,
А він скажений біль терпить, як Муцій,
І крапле кров росою з чорних ран.

Чому ж я тут? Куди ж іще заблудить
Безглузда путь, і хто остереже?
Чужа земля, чужі похмурі люди —
Й саме життя, здається, вже чуже.

II

Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернії руки,
Стара солома рідних стріх.

Все сниться гук весни і вітер,
Веселий віт'ер світлих літ.
А — тут — молюсь, убогий митар,
Шукаю Твій вогненний слід...

Ні! Не знайти! Ніхто не знає.
Ніхто не чув Твоїх плачів.
Біля всесвітнього Сінаю,
Як завше,— золото й мечі.

III

Десь сіре поле в чорних круках,
Що пророкують: кари! кар!
А я тут, на чужинних бруках,
Чужий — несу чужий тягар.

А я на полум'ї розлуки
Назавше спалюю роки,
І сниться степ Твій, сняться луки
І на узгір'ях — вітряки.

Там свист херсонського простору!
Там вітер з кришталевих хвиль!
А тут: в вікні опустиш штору –
І п'єш, самотній, смертний біль.

IV

Несу отут страшний свій іспит
І знаю, що життя мине.
І мати, сидячи на призьбі,
Вже не вичікують мене,

Давно Євгена поминає
За упокій старенький піп,
За весною весна минає
Під запашне зітхання лип.

Все далі висиха Синюха,
Й линя її весела синь,
А вітер заголосить глухо
І пролітає в далечінь.

Сиріє стріха під дощами,
Вже хата стала нетривка,
І мати слухають ночами
Бронхітне гавкання Бровка.
1924.

ОСІНЬ

I

Горбату голову землі
Вінчає лисиною осінь,
В сухій полуденній імлі
Дзвенять потомленії оси.

Пустельна паща неба спить,
Вже виссавши всі соки літа,
Земля, дощами не полита,
В останнім полум'ї тремтить.

Заплющить небо хмари вій,
І, перед святом водоспаду,
Крізь сурми вітру буревій —
Заплаче в простір листопаду.

II

І знову осінь я зустрів
В просторах жовтня зимно-синіх.
Під лютим батогом вітрів
Летить отара хмар осінніх.

Списи дощів на смерть проткнуть
Землі старої чорне тіло,
І заблукає сива муть
В полях журлива і безкрила.

І золоту красу вітрам
Розсипле ліс в дощевій січі,
І снігу у зими позичить,
І встане, ніби білий храм.

Та не помре земля повік:
Під заспів панахид осінніх
Прокинеться життя в насінні,
Яке посіяв Чоловік.
1923.

* * *

Знов неба темний оксамит
Засипали осінні зорі.
Тремтять передчуттям зими
Глибини воздуха прозорі.

Так чуйно тиша ловить шум
І лунко відбива всі згуки.
Я голову, тяжку від дум,
Спираю на озяблі руки.

Вдивляюся в Чумацький Шлях —
Вслід прадідам — і сню минулим,
І ніч осінняя в полях
Відповідає сонним гулом.
18.VIII. 1923.

СПОГАД

...У бабці завше пахло чебрецем
Та м'ятою... Стояв широкий мисник
З тарілками, мальованими пишно,
З чарками розфарбованого шкла,
З карафкою, обробленою хитро
Під постать птаха (може — звірини,
Як крізь туман пригадую), що в ній
Ховалося про врочисті години
Якесь таємне, запашне питво.

Праворуч — ліжко в килимі квітчастім
Та хінська башта подушок на нім,
Ліворуч — дідова лежанка й піч.
Під припічком дрімав був бабчин стільчик,
Що з нього керувала бабця піччю,
Як капітан керує кораблем.

А у кутку висіли образи
Либонь цілком таки не «православні»:
Пречиста — вся в лілеях, як Мадонна,
Ісус Нерукотворний та над Ним —
Бог-Саваоф, до Зевса більш подібний.
І в горобині ночі, коли страшно
Карало небо, я моливсь Йому.
1930.

НА КОНЦЕРТІ
А. М.

1

Так дні пливуть — доїдем, туманом, димом...

І раптом— променем перетина,
Немов мечем промінним херувіма,
Такий прозор, такая глибина!
Оттут, де тьма, де все переборолось,
Все полягло й заснуло в мертвій млі,
Затріпотів Ваш неймовірний голос
Молитвою — оганьбленій землі.

...Одсяяло. І ось — рояль, естрада
І крик очей, той крик, що ранить ніч...
Благословенна несмертельна влада —
Прозорий спів і біль глибоких віч!

2

Не знаю, хто. Не знаю, де.
Навколо — мла. Крізь вікна — чорно.
О, до яких висот веде
Цей віщий голос необорно?

Крізь обгорілу млу пече
Мелодія і кличуть очі.
Тремтить окрилене плече
Під тягарем сліпої ночі.

Все вище, вище — й синь ясна
Освітлює вершини орлі.
І захлинається весна
В божественно-співучім горлі.

3

Ось затамован тяг життя,
Імлистий час землі — розірван...

Хто небом іншого буття
Осяяв непоглибний зір Вам?
Хто крізь клубнисту млу часу
Вам показав, як вічність дише?

І кожен спрагло п'є красу.
І перед оплесками — тиша.
Podebrady. 31.III.1928.

ГОМІН ГІР

1

Прудка ріка. Тисячолітня рінь.
На гострих скелях — письмена камінні
Росте під древнім сонцем мудра тінь
Верхів, завмерлих в зелені нетлінній.

Співає нурт — тисячолітній спів!
Помислити — ніщо тут не змінилось!
Проходили народи. Гнів гримів.
Гучала кров. І важко серце билось.

Але миналось. І спускались знов
Над мирний вечір лагідні отари,
І квітла, наче папороть, любов,
І верховинський місяць сіяв чари.

Тож, поки час, пий тишу і чебрець —
Протиотруту всім твоїм отрутам.
Се тільки перехід, а не кінець,
Се — молодість прощається над Прутом

2

Катрі Гриневичевій

Тут спізнені черешні. Дика рожа
Ще квітне, хоч на долах — вже жнива.
О земле рідна, знову ти нова,
І я отут, як гість із Запорожжя.

Смереки, ялівець, густа трава.
Та Прут шумить. Його не затривожать
Ні хащі, ні камінні бездорожжя,
Ні людські тіні, ні земні слова.

Від полонини віє прохолода.
Чим вище, тим трудніш безкрилий крок
Людини. Та зате ж яка свобода
В сих хвилях гір, в срібних нитках річок!

Ще трохи й — майже степовий, неспинний —
Ось в груди вдарить вітер з України.

З

Та й буйно грає вітер на Говерлі!
Зіп'явсь хребет в зелених гривах рун.
Тут, певно, вив потоп, ревів бурун
І так закляк в хвилястості завмерлій.

Хай знову тиша — перебором струн,
Але чи ж довго ще тривать перерві,—
Гримів же тут хорал гарматних лун,
На зелені багріла ж яра червінь.

Озвуться десь заглибини й шпилі,
Плаї й бори, вертепи і печери,
Всі нетрі й надра древньої землі.

Ген вдалині, в надобрійній імлі
Кантяста скеля щирить обрис гострий:
То Довбуш снить, чекаючи на постріл.
20—30. VIII. 1937.

СОБОР

Вірності аж до крові дав нам
примір святий Юрій Побідоносець.
Митрополит Андрей.
(V.1934).


Внизу біда яриться злом,
Торгуються глупота й зрада,
Вгорі ж побідний Юр списом
Прохромлює в'юнкого гада.

І гад конає і сичить,
І на той сик його безсилий
Нечиста сила верещить,
Розлючена нечиста сила.

І знов чаїться до часу,
І знов майструє маски й назви,
Щоб сяйну затінить красу й
Стигматами розквітлі язви.

Дарма. Над тишею склепінь,
Де вічність Божа тайно спіє,
Росте нестримно в височінь
Панцероносний брат Софії.

Він стереже нагорний храм,
Ковчег невпинної обнови,
Твердиню вірності вікам,
Твердиню вірності до крови.

І ось над суєтою днів,
Де марна колоточ ловитви,
Горить любові ярий гнів
І хрест меча, і меч молитви.

І в смуті лютої пори,
І в гострих блискавицях бурі —
Над містом тьмяним, угорі,
Панує Переможець Юрій.
1938.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Мій Маланюк

Повідомлення Олександр » 04 січня 2012, 16:20

НОКТЮРН

Недовго вечоріло небо, і густіли
Недовго тіні. Наближався ліс.
Лиш виплив місяць, і незнані сили
Все обняли і просякли наскрізь.

І одступили дерева і гори,
І проступила віддаль чарівна.
Все утопилось в дивносяйнім морі,
Де ніч запанувала. Це вона

Ворожкою зачарувала суще,
Закляла день і міру, і число.
І от—крізь дійсність—вдерлось невсипуще
Солодке й необорне зло.
1935.

РОЗМОВА

Повінь золота і багрецю.
— Зачекай!
Сонце пестить неначе у квітні. Можливо,
Це — лиш провесна?
— Ні. Потемніла ріка.
Вдарить вітер. Все змиє пронизлива злива.
І тоді чорна осінь, кігтяста і зла,
Раптом з'явиться.
— Глянь, як блакить глибиніє,
І ялини підкреслюють золото тла,
І пружива їх зелень яріє!
І я вся, розпромінена світлом буття,
Ось тремчу і гойдаюсь на сонячних релях,
Як колись, як тоді, на світанку життя,
В перших весен пливких акварелях.

— Ні. Спішу. Ти не спиниш. Ти—тільки мана.
Ти осіннього сну несвідома омана.
Твої очі — осінніх безмеж далина,
Твоя постать — лиш примха туману.

Це я сам тебе виснив. Крихкий наш союз
Промине з павутинням. А десь з передмістя
Вже надходить той чорний важкий автобус,
Що промчить чорним вітром по жовтому листю.
Hunter. З.Х. 1963.

ГОДИНА ПОЕЗІЇ

Пергаментом папір розгортує листи,
І майже без зусиль ляга під стрічку стрічка.

І тишина шумить рікою самоти,
І ніч горить, немов велика чорна свічка,
І чорнокнижником гортаю сторінки...

О люта пам'яте, безсонна Аріадно,
Ти сучиш нить свою, складаючи нещадно
Кровоточиві літери в рядки.
1933.

В ГОРАХ

Велике око місяця. Імла
Пеленами підноситься над долом.
Осіння ніч кантясте видноколо,
Мов чорний контур, вколо обвела.

І ось космічним помахом крила
Підносить вверх зірчасте забороло
Над океаном і над суходолом,
Над світом, що заснув в обіймах зла.

Ти згадуєш перейдені шляхи
Країн і міст. Ти зважуєш події,
Слова і чин вождів і лицедіїв,
Безповоротні прогріхи й гріхи.

Ти сам один на цвинтарищі битви.
І тільки ніч. І ґотика молитви.
8.ІX. 1963.

* * *

Зо мною ангели не розмовляють більш.
Дух відлітає, тяжеліє тіло
І тягне до землі.—
Й земля рождає вірш,
Що ледве рушиться, змагаючись безкрило,
Що ледве дихає, що ледве промовля...

О, вагото знекриленої плоті!

Осіння ось чорнішає земля
В останній, жалібній, прощальній позолоті.
1.ХІ.1960.
(Шпиталь, після 28.X. 1960).

МАЗОВШЕ

І

Ані вітер — стрибог, ані хмари — прудкі кораблі,
Не прилинуть, не з'являться цій обреченній землі.

Тільки мла заморожена плине з північного сходу
На пісок, на площини, на мертву незрушену воду.

Та сичить листопад між замерзлими зміями віт,
Та гуде дощопад в порожнечу нездійснених літ.

І лиш ворон закряче над голим хрестом роздорожжя,
Де ніколи, ніколи не сяяла ласка даждьбожа.

Не співала тут мати, і батько з кедрини не збив
Ні труни, ні колиски. Лиш пізньої осени спів

Простелявся по стернях, де їжилось миршаве жито
Де котиться мла, дощовими голками прошита.

IV

Зимна мжичка, колючий туман та нерадісні сни.
Як же можна так жити без усміху і без весни?

Відцуратися сонця, забути про сонце назавше,
Замість серця у груди болотяну жабу узявши...

Вбоге плем'я, загрузле у прілі і цвілі століть,
Надималося, пнулось... І променем вдарила мить,

І розлючене сонце гарматним ось вибухло гнівом,
Несучи полум'яну загладу оселям і нивам.
1940.

АНГЕЛ СМЕРТИ І

Буває мить — хтось вимовить ім'я
(А тиша ще шумить безмежним морем).
Ніхто не гляне і не заговорить,
Лише діткне плеча.

І раптом я
Відчую — хто, відчую і побачу:
То Ангел смерти.
Простий, мовчазний,
Поважно зосереджений. Неначе
Виконує щоденний труд тяжкий.

Тоді він очі стомлено зведе
І я зобачу запит в них і вирок,
І смуток, що в незнане поведе
Нечутною ходою потаймиру.

І аж тоді здригнуся і збагну,
І не тому, що буде суд і кара.
Схиляючись в останню тишину,
Пролебедію: зачекай, не зараз!
28.VI. 1965.

ТРИДЦЯТЬ П'ЯТЬ ЛІТ
Пам'яті Дружини.

Якась невиразна імла на небі.
І холод. І сонце. І буде дощ.
Така ця порожня весна без Тебе,
Така безпритульна у черзі прощ.

Що було? Зупинки якісь, полустанки,
Клунки і валізки. Чекання: коли
Десь виникне потяг з безсонного ранку,
З безсонячної чужинецької мли.

І знов повезе. Заговорять колеса
Знайомою мовою — в риму і в лад.

…Десь Вісла, Синюха, і скелі, і плеса,
Та пізно, о пізно вертатись назад.
12.IV.1935.

ЗЕЛЕНА ОСІНЬ

І

Та й дивна ж ти, така зелена осінь
Над зимним кобальтом Онтаріо! Твій час
Минув давно, а ти триваєш досі
І не скоряєшся, хоч пломінь літа згас,
Хоч вітер низовий ось казиться й яриться
Чужу пишноту шат зірвати й оголить
Кістяк безсилих віт. Злетяться чорні птиці.
Й не вистане тобі часу позолотить
Твій похоронний стрій: ту мантію багряну
Й мереживо тунік... Мороз махне мечем
І все скінчиться враз. Без савану туману
Тебе покриє сніг. І вітер посіче.
11.XI.1959.
Канада.

II

Без візантійських шат, без ліпоти пишнот,
Без бірюзи і золота— старчиха — Ця осінь підійшла.
Останній поворот 1 далечінь дихне гниттям біди і лиха.
Заступить шлях стіна загуслої імли
Нескроплених дощів, незнаного майбуття.
...Й труди десятиліть невже ж лише вели
До мертвого вузла старого перепуття?
16. XI. 1959.

СПОГАД

І все частіш пригадується синь
Херсонщини, дитинства краєвиди,
Стихія степу, сонячна Синюха,
Граніти скель і вітер верховий.

Він плинув важко, впертий і безмірний,
Мов хвилі, гнав важкоколосий лан
Й тоді ставала майже намацальна
Тарасова метафора могутня
Про «вітру неокраяне крило».

...І все частіш в мої безсонні ночі
Млин Низькодуба глухо двиготить,
Де гребля річку стримує струмками.
А в кінці греблі, зовсім як в тій пісні
(Там саме, де спинялися підводи),
Старезні верби гнуться і шумлять.

Синюха ж, по-осінньому сталева,
Широка, повновода і прудка
Пливе маєстатично-велйчава,
Немов Дніпро.
І день, хоч неосяйний,
Та й не сумний, а, якось так, буденний.
Звичайний і тверезо-працьовитий.

І, може, вдома мама хліб пече
З пахучої смачної арнаутки,
Що, все ж, занадто скоро він черствів
І був не сірий, а — гнідий.

В неділю ж
З'являлись ярмаркові калачі,
Бабуня з хустки вигортала пряник:
Козак — висока шапка, руки вбоки.
І їлося його з жалем, поволі,
Відкушуючи за шматком шматок...
13.ІI.1964.
(За проектом).
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Мій Маланюк

Повідомлення Лариса » 04 січня 2012, 16:17

Олександре, я дуже вдячна Вам за допомогу. Так вийшло, що ця, найцікавіша на мій погляд, гілка тримається завдяки Вам. Нехай вона обрастає новими коментарями, а я докладу зусиль до того, щоб надалі теми не втрачалися. Надалі хотілося б почути від наших форумчан оцінку творчості Маланюка - в цій темі і Гнатюка - в наступній.
Аватар користувача
Лариса
 
Повідомлення: 280
З нами з: 21 серпня 2011, 11:31
Звідки: Покотилівка

Мій Маланюк

Повідомлення Олександр » 04 січня 2012, 16:12

Тему "Мій Маланюк" поновлено. Коментарі, на жаль, втрачено.

Не скажеш, що Євген Маланюк належить до маловідомих у нас поетів. Його чимало видавали й видають (хоча Повного зібрання творів, здається, навіть у проекті немає, а шкода!), жодна антологія української поезії не обходиться без його віршів, не обділена творчість поета і увагою критики. Але я, як читач, що доволі непогано знайомий з поетичною творчістю Маланюка, не можу не завважити певної однобокості у її висвітленні, певної тенденційності у доборі поезій для антологій.
Думаю, тут певною мірою відбилися штампи діаспорної критики, особливо тієї її частини, яка сповідувала ідеологію «вісникізму», спричинені, безумовно, і самоозначенням «напруженого, незламно-гордого залізного імператора строф». Головною частиною його творчості визнається лише, за визначенням Ігоря Качуровського, емоційно-напружена, волюнтаристична «інвективно-історіософічна» лірика. Без сумніву, у ранніх, довоєнних збірках Маланюка саме така лірика виразно домінує. Однак, не в останню чергу, тому, що чимало віршів він не включав до цих збірок, аби не порушувати їх стилістичну єдність, і опублікував уже після війни. А серед цих неопублікованих тоді поезій чимало справжніх перлин!
А творчість поета варто сприймати цілісно, в усій її тематичній багатогранності. І тут кожен може вибрати для себе те, що є емоційно найближчим саме йому. Саме так було зі мною.
При цьому я далекий від думки протиставляти одну грань творчості Євгена Маланюка іншій. Думаю, лише пройшовши школу «бойового вісниківства» Маланюк витравив зі своєї інтимої лірики той романсовий надрив, який був у його дореволюційних (російськомовних, до речі) віршах. Той самий надрив, що його так багато у творчості раннього Фальківського та, особливо, Сосюри. Маланюк зовні стриманіший, спокійніший, сильніший, якщо можна так висловитись.
Та добірка, яку я починаю публікувати, є дуже суб’єктивною, без особливих претензій на повноту; вона також не є структурованою ані за тематичним, ані за хронологічним принципом. Це просто довільна добірка моїх улюблених віршів Маланюка, які здебільшого не публікуються в антологіях, і які відкрили для мене (і, може, відкриють ще для когось) одного з найсильніших українських ліриків минулого століття.

ВЕЧІР

Ось вечір знов. Заплющує повіки
Безсилий день. І знову, знову сам.
Так треба ніжності, так треба, щоб навіки
Удвох молитися вечірнім небесам.

Вже ніч накреслюе прозоро-сині тіні,
Вже зорі глянули. І сяє, сяє тьма.
І знаю, що десь ти, в такім, як я, тремтінні,
Зідхаєш і мовчиш, і молишся сама.

І знаю, знаю ще, що ніжності такої
Нам різно не знести в обіймах самоти,
І не втопити нам її в оцім спокої,
Коли земля злилась з безмежжям висоти.

І знаю, що життя — це тільки ці хвилини.
Хвилини вічності. І знаю: ти — одна.
І іншої нема. Прогаю — і пролине
В цій лагоді ясній, в цій тишині без дна.
1925.

СПОГАД

…У бабці завше пахло чебрецем
Та м'ятою...
Стояв широкий мисник
З тарілками, мальованими пишно,
З чарками розфарбованого шкла,
З карафкою, обробленою хитро
Під постать птаха (може — звірини,
Як крізь туман пригадую), що в ній
Ховалося про врочисті години
Якесь таємне, запашне питво.

Праворуч — ліжко в килимі квітчастім
Та хінська башта подушок на нім,
Ліворуч — дідова лежанка й піч.
Під припічком дрімав був бабчин стільчик.
Що з нього керувала бабця піччю,
Як капітан керує кораблем.

А у кутку висіли образи
Либонь цілком таки не «православні»:
Пречиста.— вся в лілеях, як Мадонна,
Ісус Нерукотворний та над Ним —
Бог-Саваоф, до Зевса більш подібний.
І в горобині ночі, коли страшно
Карало небо, я моливсь Йому.
1930


СВІДОМІСТЬ

Складнішає життя. Стає мудріше й гірше.
Спокійно зважуєш глупоту, зло і гріх,
Щоб не римованим, а трудним білим віршем
Розкрити їх єство і виразити їх.

Все устоялося — ні мусувань, ні піни:
Дзвінка прозора міць щоденного вина.
Крізь шум і злобу дня, крізь ненависть і кпини
Мечем архангела — промінна тишина.

Все протинає зір. Гірка і марна втіха —
Все бачити і чуть і в людях, і в речах,
Іти крізь галас дня, крізь хаос сліз і сміху,
І слухать самоту в безрадісних ночах.
18. II.1930.

ОДНА ПІСНЯ
В кінці греблі
Шумлять верби...


Бува, почуєш пісню і спахнеш
Пекучим болем пізньої любови —

І от — далечина Твоїх безмеж,
Твоїх небес нестриманая повінь:
Пливе, пливе блакитна широчінь,
Росте, росте співучим колом обрій;
Від білих хмар лиш смарагдова тінь
Біжить ланами, лиш вітри недобрі
Напружують свій навіжений чвал...

О, як забуть Тебе, єдину в світі!
Твій зір мені ясніш за,сонце світить
Твоя далека пісня, як хорал.

Моя весна. Моя, моя Земля! —

Яке ж залізне серце муку стерпить:
Оттут в недужих мріях уявлять,
Як «в кінці греблі шумлять верби».
15.VIII.1928.

З ПОЕМИ «П`ЯТА СИМФОНІЯ»

VII. НОКТЮРН
Drzy Ukraina bodiakiem
Pod kotującym zodjakiem
Panna Wagi podnosi...

Польська поетка


Під розсипом зор перлистих
Виситься Бона над містом,
Над тихою річкою вулиці,
Де домик до домика тулиться.

І людський труд згасило,
І бруд щоденний змило,
І місто — таємна влоговина,
Де — чуєш? — хтось грає Бетговена.

То пані Словацька, може,
Про мертвого сина ворожить
В сонати місячнім сяєві.
Можливо, і сам тут блукає він,
Шукаючи Батьківщини.

І лине музика... лине...
Зливаючись з тишею, горами
Й міжзоряними просторами.
1942—44.

І ДЕНЬ, І НІЧ

Немає місця на землі,
Де б витримали утлі стіни —
Дім розпливається у млі
Під гуд нічної хуртовини.

Морозом спалено сади,
Що так побожно ми садили,
І зимном мерзлої води
Ось ранок стигне мертво-білий

І ледве блакитніє. День
Останні краплі крові точить.
І тихо п'є. І знов веде
На бездорожжя злої ночі.
26.1.1943.

ЕЛЕГІЇ

3.

От і йде,
Шепчучи «засни»,
Білий день
Чорної весни.

Занімій,
Зв'ялена рука —
Цвіт німий,
Прозелень гірка.

Дощ — і той
Старчими слізьми...
Самото,
Одури й візьми

Без пісень
Сонця й далини —
В білий день
Чорної весни.
18.V.1944.

* * *

На палубі, під зорями, удвох.
Оркестра грає Ґріґа. — Наше свято!
Вечірня Вісла полум'ям понята,
І глибиною неба зорить Бог.

І бачить все: і радість, і тривогу,
І привиди минулого, і біль.
Забудь. Забудь. Різьбить свою дорогу
Наш пароплав в текучім сяйві хвиль.
1929.
Купальська ніч.


ПЕРША ВЕСНА
3. P.

2.

Вже день примружив вії. Тихне шум.
Вже скрипкою співа вечірня тиша.
Хтось підійде і солодко надише
Твоє імя в таємний морок дум.

І зіркою просяє, і протне
Сліпої ночі темну оболону,
І знову чар солодкого полону
Таємно-тихо оп’янить мене.
28.VI.26

3.

Хай темні ми, скалічені і грішні,
Хай нас чека прокльон довічних кар,
Незаймана невичерпана ніжність
Лягла на нас, як життьовий тягар.

... Цвітуть уста цілунками даремно,
Горить в долонях пестощів жага
І цілу ніч так пристрасно, так темно
Ця душна тьма примарами жаха.

Вже одцвіли і яблуні, і вишні,
Вже одшумів акацій п’яний цвіт, —
Незаймана невичерпана ніжність
Під запах лип ще пристрасніш гнітить.

Зітхає ніч — і щось шепоче нишком
Задихана звабливо-гола тьма, —
Але в кімнаті з цим самітнім ліжком
Я сам один. Тебе нема...
28.VI.25

4.

Ні, не забуть святі родинні узи,
Як гучно не сурмлять вітри епох, —
Бо в світі цім нема солодше мУзик
За тиху пісню самоти удвох.

Весь світ, весь світ — оці тонкі долоні
Й за колом рук — ніщо не спокуша.
І на родиннім, на коханім лоні
Відпочива знесилена душа.

І кожна пестощ, кожен дотик ніжний
Цілунком дивним біль мою сціля,
І кожний гріх отут стає безгрішний,
І матіррю стає оця земля.
l.VII.25

7.

Вічні хвилі. І обрій, і небо, і дюни —
Все, як було. Лиш поруч — не я і не ти.
Що ж, що серце незряче безумствує юно —
Розірвати залізний ланцюг самоти!

Що ж, що в’ялі уста повторяють невпинно
Неповторні й давно спопелілі слова...
Хвилі — вічні, а та проминула, єдина,
Й тільки юним похміллям шумить голова.
18.VIII.1961
Над Атлянтиком
Востаннє редагувалось Олександр в 04 січня 2012, 16:23, всього редагувалось 1 раз.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14


Повернутись до УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість


cron