Богдан Кравців: своєрідний галицький неокласик

Re: Богдан Кравців: своєрідний галицький неокласик

Повідомлення Лариса » 10 жовтня 2011, 07:39

Олександре, дуже вдячна Вам за таку обширну роботу. Знову переконалася, що цей поет дуже близький мені. Чесно кажучи, я не вважаю, що так уже важливо, до якого стилю належать вірші поета чи вся його творчість. Може, навіть саме на межі стилів створюється щось більш цікаве і небанальне.
Мені дуже подобаються його вірші з «Глосарію», а також олександрійські. Власне, подобаються всі його вірші, але в ранніх надто заважають неправильні наголоси.
Аватар користувача
Лариса
 
Повідомлення: 280
З нами з: 21 серпня 2011, 11:31
Звідки: Покотилівка

Re: Богдан Кравців: своєрідний галицький неокласик

Повідомлення Олександр » 08 жовтня 2011, 21:01

«Глосарій» не був останньою збіркою Богдана Кравцева. Перед смертю він підготував та подав до друку ще одну збірку «Строфи і станси», яка вийшла вже після його смерті, і якій упорядник дав назву «Квітоліт». Природно, що у цій збірці чимало місця відведено осіннім мотивам: поет прощався з життям…

Розпач

Із пітьмою нічною впритул
Самотня дівчина на площі:
Русяву голову невкриту
І руки білі дощ полоще.

Студінь

Морозним рушником день очі витер
І в сумерк зодягається імлисто.
Пустіє передмістя. Тільки вітер
По стежці шелестить торішнім листом.

У вирій


Згортають листя купами і палять
Зодягнені в багрець жовтневі дні.
З минулого заплавин чуйна пам'ять
Розводить кола згадок осяйні.

Та прийде враз година невідклична
І прокричать на відлет лебеді:
Ударить зимний вітер ув обличчя.
Тремкі круги замерзнуть на воді.
16 листопада 1972

Спогади


Промчали дні у журавлинім клекоті.
У млі поникнули ключі лелечі.
Згадки — з дороги спізнені далекої —
Пташинами злинають нам на плечі.

Голублені, присівши на хвилину лиш.
Обтріпують з утоми й вітру крильця...
А там знялися зграєю й полинули —
І вже нам погляд інеєм іскриться.
22 листопада 1972

Зимою

На вікнах знов морозяне мереживо,
Нарізані із інею квітки.
І ми пучками пальців обережливо
Прояснюєм узор зірок виткий —

Щоб крізь шибки зірчатим квіттям встелені,
Крізь заморозь засніжених сріблінь
Хоч окрайцем розкрилася в ущелині
Заобрійна омріяна далінь.
24 листопада 1972

Зазимки

Густішають уже грудневі мряки
І крижаніють хвилі в лід хрумкий.
Вологою холодною набрякли
Пригаслі погляди, слова й думки.

Затьмарилося вересневе вчора,
Засклилось інеєм, немов у сні.
Над обрієм нависла хмара чорна,
І мовиш ти, що завтра буде сніг...
30 листопада 1972

А завершити хотів би одним із «родинних» віршів. Кожного року, на 10 листопада, Богдан Кравців дарував своїй дружині нову поезію. Ці рядки, не завжди формально довершені, сповнені таких щирих почуттів, що, як мені здається, не можуть не зворушувати:

Минуло двадцять літ в землі заокеанній.
І знов, як дома ще, Сольвейґ моїй коханій
Рядки ці подаю, що їх у строфи сплів —
На день щорічний Твій — з любистку й любослів.
І знову разом йдем осінніми стежками
Крізь листу буревій убрід — і перед нами
Ідуть сини і зять, донька й невістка йде
І роєм поруч них насліддя молоде.
І з пелюсток-пелен, як промінь на світанні,
Злинає, квітне нам найперший усміх Тані,
Найменшої з онук... І радісна теплінь
Сповняє нам серця й окрилює в далінь.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Богдан Кравців: своєрідний галицький неокласик

Повідомлення Олександр » 08 жовтня 2011, 20:59

У 1962 році Кравців видає вінок сонетів, присвячений доньці Дзвениславі (Збірочка так і називалася «Дзвенислава»), а 1974 року виходить збірка, яку багато хто вважає вершиною поетичної творчості Богдана Кравцева: «Глосарій, або тлумачний словник темних, призабутих, або малозрозумілих слів». У «Глосарії» на повний голос заговорив Кравців – збирач рідкісних, архаїчних слів, що міг сказати про себе словами Михайла Драй-Хмари:
Люблю слова, ще повнодзвонні
Як мед, пахучі та п’янкі,
Слова, що в глибині бездонній
Пролежали глухі віки

Показала ця збірка і глибину етнографічних та літературних зацікавлень Кравцева: кожна поезія «Глосарія» супроводжується епіграфом чи то з літературного твору, чи то з народної пісні, а чи з замовляння (тут, можливо, позначився і вплив поезії Володимира Свідзінського, твори якого Кравців, разом з Олексою Веретенченком, підготував до друку і видав). Багато у збірці згадок про народні прикмети, повір’я, звичаї, ритуали…

Бабине літо
Рано в неділю зелене вино саджене
А в неї
Стратили літенько гречнії моподці
За неї.

Із колядки, що її співають вдові


Займаються вогнем, горять дерева
одне за одним. Золотастий дим
снується в небо і сріблом тремким
леліє прохолода вереснева.

На захід день тікає і, мов мева,
тривожно думка б'ється, що ні з чим
назустріч літам вийти молодим,
Що спів береться померками мрева.

Одна лиш радість нині;
у коморі вино і мед і сливи соковиті —
то зайде ввечері ще хтось із друзів

і, випивши, розхмаримось суворі
і нить незриму згадок будем вити
про дні, що нам цвіли у весен крузі.

Відьма
Росте в полі на могилі
Осика заклята —
Отам відьма похована...

Т. Шевченко: Відьма


Я знаю все... Усе мені відомо:
перевивати чаром людські кроки,
наводити й відводити уроки,
в гарячку кидати і в злу судому.

Ще вмію я старому й молодому
любовної прибавити мороки —
і в повен чуда, в дивен світ широкий
на мрій мітлі меткій злітати з дому.

І навіть свій кінець я знаю, бачу:
порве мене юрба, роздягне мстива
і кине на знущань розгнуздя злюще...

І смерть замислить гіршу за собачу —
колом осиковим проб'є, для дива
розірве кіньми, розчахне живу ще.

Гуляй-поле
И начяша князи про мапое св вепикое мльвити
а сами на себе крамолу ковати.

Слово о полку Ігореві


Пізнати нам роковано й дано
людей татарських їдь, і чорні ради,
і пашківських республік зрив, що ради
гаразду й миру кидав нас на дно.

Ще й нині бунту буряне вино
нам інколи і глузд і розум краде
і чорний прапор розколу і зради
викидує Оскілко чи Махно.

Та це мана лиш. В суджену годину
над розгулом, понад розгнуздям черні
устане тінь Великого Богдана.

І повідь неприборкану й невпинну
звитяжно в русла речені поверне,
уговтає рука тверда неждано.

Душа
Ти бачиш на сході вороних коней,
Повкриваних древніми паполомами,
Як виринають із сивого мороку?
Будуть тихо назад брести,
Будуть тебе везти...

В. Свідзінський: Зрада


Сріблом холодним сніг окриє перший
і зжовклий ліс, і поле, що спустіло...
Знеможена, тягнувши дряхле тіло,
вона раптово круг років завершить

і пташкою, тяжінь земну ізвергши,
на мить ізлине в дні, що квітли біло,
в життя, що перемогу нам трубіло
і рвалося у бій, мов буйний вершник.

У головах усівши, ще раз гляне
на мідні п'ятаки, що зір укрили,
на дум і крови незабарну тлінь.

І за хвилину продзвенить востаннє
прозорим тремтом, співом срібнокрилим
у неозору зоряну далінь.

Уроки
Ніч темна, ..Ніч тишна.
Замкни моїм ворогам губи й губища,
Щоки й пращоки,
Очі й праочі,
Щоб вони на мене...
очей не витріщали.

Із любовного замовляння


Я не збагну, не зглиблю, що зо мною:
чий зір лихий, той погляд зловорожий
мене пристрів, затьмарив, заворожив,
наливши жили неміччю жахною.

І не згадаю, хто це обмарною
покарою мій мир ясний тривожить,
чом обридом блуджу по світі Божім —
все покрадьки і завжди одиною.

Не сяє сонце вже ж мені, ні зорі
померклому з безсонниць і задушшя,
що спалюють гарячкою дотла.

І тільки часом у пориві хворім
химерним здогадом на мить займуся:
що це, кохана, ти мене врекла!

Чайка
Ой, горе, горе тій чайці небозі.
Що вивела чаєняток при битій дорозі.

Із пісні, що її — за "Історією Русів" —
мав скласти гетьман Мазепа


З доріг далеких краю степового,
де чаром зілля і вода у броді,
в тужливім пісні давньої акорді
прибилася, кигичеш нам, небого,

що десь — ген-ген, над Стиром чи над Богом
гніздо вила і рід ростила гордий,
і що проходили хуртечі й орди
і ти горюєш без насліддя свого.

Вітай же, госте, нам! Витай над нами,
журлива пташко, пісне сизопера,
про горе несказанне заквили —

і поведи хоч мріями, хоч снами
туди — над плавні рідні, над озера,
де гнізда при дорозі й ми вили.

Чар-зілля
А де той святий Ян,
що нам три огні клав?
Освяти нам зіля
і вшитко коріня!

Із собіткових пісень записаних на Бардієвщині


Далекий світ любистку й розмай-зілля,
де дні й дороги чаром перелляті,
де ми виходили барвінок рвати,
плести вінки і дружби і весілля.

Де з карт таємних добра ворожиля
казала нам, що будемо багаті
на гроші й долю, на дітей, що ждати
в житті нам треба миру та привілля,

Той світ далекий воскресає знову
із горстки слів, окритих воєн згаром,
із крихти чебрецю сухого й рути —

і ми виходим в місячну понову
збирати зілля згадок, пити з чаром
солодким їх — гірке дання отрути.

Власне, звертання Кравцева до народної поетики і дозволило критикам поставити питання: а чи можна вважати Кравцева неокласиком? Представник модерністської Нью-йоркської групи Богдан Бойчук пише: «…природно, що українська народня поетика, мітологія, демонологія і ритуалістика були частиною його творчої персони. Внаслідок цього приходить в його творчості перевтілювання двох, по-природі контрастових, елементів, як попередньо відмітив Гр. Шевчук, — зрівноваженого і гармонійного клясицизму, який має доцентричну спрямо-ваність, та народніх традиційних надбань, які є динамічні, бароккові і спрямовані своїм розмашистим рухом назовні. І саме тому, що обидва світи були органічні Кравцеву, — перевтілювання їх в одноціле вийшло у нього (якимсь див¬ним дивом, але диво у творчості якраз найцінніше) автентич¬но; таке поєднання непоєднального — чи не найцікавіша стилістична властивість поезії Кравцева. Почавши у ранніх віршах від співзвучности з Миколою Зеровим, який закликав повернутись до джерел західніх традицій (тобто до більше інтелектуалізованих, ніж органічних джерел), Кравців з ходом років чимраз то більше скручує убік від дороги Зерова, щоб у віршах "Глосарія" іти вже своєю власною дорогою у зовсім протилежному напрямку (до джерел української традиції)».
Сказано ефектно, без сумніву (хоча хто це може пояснити, чому це класицизм має доцентрову спрямованість, а народна традиція – відцентрову, а не навпаки?), але наскільки коректно? Чи можна зводити весь український неокласицизм до творчості одного Миколи Зерова, вилучаючи з переліку неокласиків, приміром, Михайла Драй-Хмару (як і робив Шевчук-Шерех-Шевельов)? Чому глибоке знання народних традицій має протирічити спрямованості до джерел європейської культури (звідки й прийшли всі ті строфи, яким віддавав перевагу Богдан Кравців)? Думаю, тут зіграло свою роль прагнення Шевельова штучно протиставити «європеїстів» та «органістів» в українській поезії, від чого, до речі, сам невдатний «керманич» діаспорного літпроцесу згодом відмовився. Адже Кравців був добре обізнаний з європейською, особливо німецькою, поезією, перекладав твори Рільке, і до «органістів» типу Барки чи Осьмачки явно не належав. Може, й тому Шевельов не любив поезії Кравцева. А мені все ж здається, що творчість Драй-Хмари чи Кравцева – це одна з граней того явища, що зветься «український парнасизм».
Востаннє редагувалось Олександр в 08 жовтня 2011, 21:06, всього редагувалось 1 раз.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Богдан Кравців: своєрідний галицький неокласик

Повідомлення Олександр » 08 жовтня 2011, 20:55

На самому початку Другої світової, у 1939 році, Кравців виїздить на захід. Не маю про це жодних даних, однак твердо переконаний, що там він виконував завдання керівництва ОУН, яке намагалося взяти під контроль культурне життя сотень тисяч молодих українців, вивезених на роботу до Німеччини. Поет редагує цілу низку газет для остарбайтерів, намагається примирити ворогуючі частини націоналістичного руху, зустрічаючись і з Бандерою, і з Мельником. У творчому відношенні воєнні роки були важкими для Богдана Кравцева. У 1941 році він видає збірку «Під чужими зорями». У цій збірці поет подає низку відносно об’ємних поезій в октавах, жанр яких мені визначити важко (вірш, коротка поема?). Критика не вважала збірку вдалою і я, як читач, в цілому з цим погоджуюсь.
Мабуть, і сам Кравців не вважав випробуваний шлях вдалим, адже ще 10 років не видавав оригінальних збірок (у 1948 році вийшла збірка «Кораблі», яка містила лише відредаговані вірші з п’яти попередніх). Нова збірка вийшла щойно 1951 року, ознаменувавши початок нового, найвищого етапу поетичної творчості Богдана Кравцева.
Після війни поет жив з родиною в Західній Німеччині, назавжди відійшовши від політичної діяльності і присвятивши себе родині та літературній діяльності: поезії, перекладам, літературознавству та літературній критиці. У 1949 році він з родиною перебирається за океан, до Філадельфії. Саме у Філадельфії і побачила світ наступна збірка Кравцева «Зимозелень. Сонети та олександрини». Щоправда, поезії, що увійшли до цієї збірки, були написані ще у Європі. Обидві частини збірки дуже помітно відрізняються не лише за формою, але й за змістом та навіть словником. Сонети цієї збірки, із додаванням цілої низки нових, були згодом видані у збірці «Глосарій», тож тут мова піде лише про олександрини. Ні до цієї збірки, ні після неї, Кравців не публікував поезій, писаних олександрійським віршем (хоча і продовжував їх писати). Богдан Рубчак навіть доводив, що саме олександрини «Зимозелені» - це перший і єдиний у творчості Кравцева прояв неокласицизму. Думка, як на мене, вкрай сумнівна, про що йтиметься трохи згодом. Втім, навіть ті з критиків, що, м’яко кажучи, прохолодно ставилися до неокласицизму, відзначали, що кожна з дев’яти олександрин «Зимозелені» відзначалася високою майстерністю (перша з нижченаведених поезій написана на День ангела Ніль – на 10 листопада):

***


І знову хвилями чужинного одбою
осінні плинуть дні. Вологою рясою,
краплинами срібла кладеться перший сніг
на синю прозолоть очей твоїх ясних,
далекої — мов сон — землі моєї Ладо.
І знову я в Твій день — десятий листопаду —
як і минулих літ, гостинчиком несу
поліття соняшну, замріяну ясу —
барвисті й захватні косички-ґлядіолі;
щоб щасним причуттям осяйливої долі
і мрій веселкою їх пуп'янки цвіли
крізь сутінь осени, крізь прозимінь імли.

***

Одходить важко день, схиляється в прощанні,
промінням гладить сад і яблука останні,
що завтра зірвуть їх. Мов не було весни!
Доріжкою в поля і доня і сини
пішли гуляти ще веселі та щасливі,
листками гратися і рвати терен, сливи
не мисливши й на мить про далеч золоту,
що стеле їм шляхи в вишневому цвіту.
Услід їм дивимось, важкі від дум, мов віти:
тож завтра може так у світ одійдуть діти,
ми ж з поглядом тьмяним повернутим назад
залишимось самі, немов осінній сад.

Миколі Зерову

І тугу й гострий біль, тривожних днів неспокій
розводив гоже ти в майстерності високій
сонетів різьблених, станких олександрин;
стоявши, наче жрець — між варварів один —
при олтарі Камен, сатрапами проклятих.
І вирік захват твій, що долю поділяти
з Насоном-вигнанцем приречено й тобі,
тож ти "нікчемних од" не вмів плести юрбі!
Тож навіть — в'язнем вже, зневаг зазнавши й горя,
закинутий у сніг, у вихор Біломоря,
ти в тиші зморених, тюремних вечорів
Горацієм ясним замерзле серце грів.

***

Барвисто на столі невістульки та й айстри.
Чому спинився ти, поник, примхливий майстре
сонетів міряних, розкотистих октав?
Чом зошита згорнув та й олівця одклав?
Тож осінь вже. Дощі і вересневі громи.
І мов Овідію колись, забитому у Томи,
роковано тобі: пісень тремких плести
і до майбутніх слав мережати мости.
Чого ж ти прагнеш ось? Яких ще зір, поете?
Не знаю сам. А втім — до Томів тих, до Ґети,
де зброя гомонить, вернувся б безваги —
у варварський мій край, на рідні береги.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Богдан Кравців: своєрідний галицький неокласик

Повідомлення Олександр » 08 жовтня 2011, 20:54

У 1930 р. Кравців за участь в націоналістичному русі був арештований і засуджений на три роки тюрми. В тюрмі він написав збірку "Сонети і строфи", яка ви¬йшла у 1933 році. Про цю збірку Богдан Бойчук пише, що «Обмеживши ритміку до ямба і структуру до сонетів і строф, поет зосередив усю енерґію на опанування літературної мови та на вивершення власної поетичної мови, тобто стилю. Ця збірка була переломовою, вона кінчала дорогу поета-початківця і починала шлях по¬ета, який відтепер говорив повним власним голосом». Взагалі, 30-ті роки в українській поезії були багатими на в’язничну лірику. Щоправда, від творчості поетів, що потрапили до радянських тюрем та таборів, мало що збереглося, особливо коли мова йде про вже дозрілих майстрів. А от тюремні рядки західноукраїнських поетів до нас дійшли у чималій кількості. Втім, авторами їх були молоді поети, які ще не вповні сформувалися як творчі особистості, а їх творам бракувало формальної довершеності. Ось як про це пише Ігор Качуровський у статті про творчість іншого поета-в’язня, Володимира Янева: «у віршах західноукраїнських поетів-політв'язнів звучить голос борця, певного правоти й пере¬моги. Проте суто-мистецькою вартістю вони поступа¬ються рядкам із Колими й Воркути. Але ця поезія знаходила шлях до сердець юнаків, захоплених тими самими ідеалами войовничого українського націоналізму (і вод¬ночас не надто вибагливих щодо суто-естетичної оцін¬ки літературного твору)». І трохи далі, характеризуючи цю поезію, він зазначає, що у віршах ми: «маємо волюн-таризм, свідомість самопожертви, віру в остаточну пе¬ремогу і прагнення боротьби — а водночас певну фор¬мальну недовершеність, зокрема мовні огріхи та кеп¬ські наголоси». Одначе, якраз Кравцева ці зауваження стосуються не повною мірою. Хоча, без сумніву, певні формальні вади у його поезіях були, особливо це стосується неприродних наголосів, типових для більшості галицьких поетів, одначе тематично його в’язнична поезія куди багатша. Є тут і настрої суму, туги, які потім стали домінуючими в олександринах «Зимозелені», є і нестримна жага життя – одна з основних тем сонетів «Глосарія». Є вже і специфічна лексична палітра:

***

Червоних мурів цямрини чотири —
і в глибі двору в'язнів чорне коло
повзе, снується кроком в'ялим, кволо —
і йдуть горою і дощі і шквирі.

І тільки часом, як в огнянім вирі
зринає зрання сонця світле чоло,
то крайчик мурів іскриться навколо
й палають вікна, мов рубіни щирі.

То видно: довгим рядом по екрані
навсоняшного муру йдуть безвпину,
кудись правцюють тіні тих, що в колі...

ідуть та йдуть — тремтять у мряці ранній
і вже в куті схиливши чола, спину, —
зіходять в нетрі мороку поволі.

***

Гранчасті шпуги ґрат і шпік у кості
шмагає вітер їдкістю жаливи...
Йде березень, відталь і теплі зливи,
і все п'янітиме в нестримнім рості.

Прорветься цвіт на пуп'янках і брості,
в садах заквітнуть яблуні і сливи,
і любці молодій юнак щасливий
казатиме слова кохання прості.

І навіть тут, де чорнокуті брами,
де очі й вікна тугою нависли —
весна людей змогла в п'янкому бою.

В безсонниці, душними вечорами
верзуться їм нечисті сни та мислі,
розпарені любашною жагою.

***

Притихли нам колишніх буднів бридні,
в самотності темниць слова затвердли,
і думка гостра, точена, мов сверли,
вдирається в грядущі дні невидні.

Чого ж над нами, мов сльотаві тридні.
Ллєте невгавно сліз ослизлі перли,
та й чом ви серце надвоє роздерли,
бідкуючи про долю нашу, злидні?

Ми прийдем ще! Ваш любий спокій збурим
і наших віч лихі пристрітні вроки
жінкам порвуть їх мрії, сни прибажні.

І дітям вашим дряглотілим хмурим
запалимо серця і думи й кроки
на почини незважені й одважні.

***

Одбився я від серця Твого й дому,
де юність розцвіла рум'янолиця —
і полонила дні мої в'язниця,
мої дороги в далеч невідому.

Не раз я тугу вговтую й утому,
та спогадом горить і сном все сниться:
далекий дім і затишна світлиця
і Ти й казки Твої мені малому.

Казала Ти: "що не прокляття в бою
лягти від куль, коб тільки, як родився,
злиденно у неволі не вмирав ти!"

І я пішов, розстався із Тобою,
од серця Твого й рідних меж одбився —
і слухаю Твоєї, Мамо, правди.

***

To часом в померках темничних
під вікнами навшпиньки стану
і бачу сонця плат на мурі
і клапоть зелені каштану.

Із обширів, залитих сонцем,
з гаїв зеленого розмаю,
із мого вільного багатства —
ті клапті — все, усе, що маю.

***

Вже крильми осінь має, плине,
і вже десь в золоті гаї —
і знов ячання журавлине
об ґрати вдарило мої.

Та в мене дні закуті стуга,
не вирвуся, не полину —
і тільки гостра, рвуча туга
за ними лине в далину.


Вийшовши з тюрми, Кравців випадково зустрів на Люблінській вулиці у Львові Неонілу (Ніль) Головацьку, з якою познайомися ще в 1924 p., коли їй було ще 14 років. Давнє знайомство пере¬росло у кохання. Після другої, теж випадкової, зустрічі на вулиці літом 1934 p., поет вдруге освідчується Ніль у коханні, і вже за три тижні вони побралися (16 вересня 1934 pоку). А ще через три тижні, в жовтні, Кравцева вдруге арештували і відіслали в сумнозвісний польський концтабір Березу Картузьку (у нас часто забувають, що концтабори, хоч і не настільні масштабні, були не тільки у СРСР чи Німеччині). Лише втручання митрополита Шептицького змусило польські власті випустили поета, побитого і з пошкодженими нирками. Хвороба нирок залишиться у нього на все життя і врешті зведе його в могилу.
Наступна збірка Кравцева, "Остання осінь", вийшла вже на еміграції, у 1940 році, одначе вірші, які її складають, були написані ще в Україні, у період з 1927 до 1938 pоку. Збірка відкривається зворушливою присвятою дружині: «Поезії, зібрані тут, писані ще колись в Рідному Краю — в години радости і змарги. І тому приношу їх, присвячую Тій, що завжди — як Сопьвейґ — була зо мною і коло мене, навіть тоді, коли я був далеко од Неї». З цього часу тема кохання і родинного щастя міцно утверджується у творчості Кравцева, хоча й значна частина таких віршів не включалася автором до своїх збірок, маючи суто родинний характер (вони були опубліковані лише посмертно).

Лист

І білий лист — і блимавка — і нетлі
над полум'ям тремким ... Далеко — ти!
І тонким зашморгом шорсткої петлі
стискає горло туга самоти.

Слова безвпину крутіжем барвистим,
переливом нестримної ігри,
слова — як нетлі — тільки крихту блисті
лишають на листі черканням крил.

Тремтить самітно світла квітка синя
і ніч розливом темрявим тече:
Де слів знайти таких, що усміх сина,
що радощі розсміяних очей?

Де слів знайти тобі — та й де їх скрито,
у глибах, у скарбівницях яких, —
що пестили б, леліли, наче приторк
рожевих ручок нашої доньки?
1938

Візія

Полудня літнього розжеврений розлив
і гусне оливом важким повітря.
І тільки в далині: Гроза майбутніх злив,
і подих бурі і рвучкого вітру.

Ми вдвох посеред піль. Тремтить гаряча синь
мереживом безвітря золотого.
І зморений заснув мій синєзорий син
неждано так на зелені мурогу.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Богдан Кравців: своєрідний галицький неокласик

Повідомлення Олександр » 08 жовтня 2011, 20:52

Богдан Кравців – один з небагатьох наших поетів, до творчості яких прихильно ставились критики з принципово відмінними світоглядними позиціями. Доброзичливо відгукується про нього вимогливий Ігор Качуровський, прихильно пише Богдан Рубчак, а Богдан Бойчук упорядкував та супроводив передмовою «Зібрані твори» Кравцева (втім, були і неприхильні до поета критики, приміром, Юрій Шерех).
Богдан Кравців народився 5 травня 1904 року в селі Лопянка Долинського повіту (тепер Івано-Франківська обл.). Як і багато (якщо не більшість) галицьких інтелігентів, походив з родини священників. Вчився в Таємному українському університеті, згодом – у Львівському університеті. Ще з молодих років життя Кравців вирізнявся політичною активністю. Він був одним з лідерів українського студентського руху, стояв біля витоків українського націоналістич¬ного руху: в 1927-1929 роках був головою української націоналістичної молоді, а згодом першим головою Краєвої екзекутиви Організації Українських Націоналістів у Західній Україні. Активно брав участь у пластовому русі (про це згадує і Ростислав Кедр у цитованій мною у відповідній темі поемі «Лісові Чорти»), редагував пластовий журнал "Молоде життя". Можливо, не варто було б детально зупинятись на цих деталях біографії поета, якби вони не відбилися на його творчості. Але про це – згодом.
У поетичне життя Львова Кравців вступає у самому кінці 20-х років: у 1929-му виходить його перша збірка "Дорога", а наступного, 1930 року, виходить друком друга його збірка – "Промені", яка містила вірші, що належать до того самого періоду творчості. Богдан Кравців належав до того покоління галицьких поетів, яке пильно придивлялося до творчості поетів наддніпрянських, і чимало звідти для себе взяло (відомо ж, як Антонич важко, але наполегливо вчився літературній мові, читаючи вірші поетів-наддніпрянців). Про це пише і Богдан Бойчук у передмові до першого тому «Вибраних творів» Кравцева, що вийшли у Нью-Йорку в 1978 році: «Як багато перших збірок, "Дорога" покреслена численними лініями відгуків і перегуків. Помітні там відгомони Тичини, які, тому що вони чужі творчій природі Кравцева, скоро заникають; досить наглядні в цій збірці неоромантичні впливи — Влизько, Яновський і ранній Рильський — це унагляднює вірш "До островів білих" (у «Зібраних творах» – «До островів світлих» - О.О.), який своєю назвою, темою і тонацією дуже рильківський (рильськівський? – О.О.). Згодом приходять впливи Рільке і Зерова, які вже були далеко природніші і ближчі Кравцеву, і саме вони визначили основні напрямні його поетичної дороги». Одначе, зазначає критик, «що дуже прикметне, тут є оте звертання до пра-первісних джерел, є намагання вживати не так, може, архаїзовану мову, як маловживані сло¬ва із словника народньої поетики, є шліфованість рядків; всі ці властивості будуть пізніше вивершені і доведені до стилістичної завершености у збірці "Глосарій"». Про любов Кравцева до рідких, архаїчних слів, що роблять його поезію такою яскраво-неповторною, ще буде сказано згодом, а тут хотілося б відзначити формальні пошуки поета в перших збірках: попри невеличкий об’єм, у галузі метрики та строфіки – це чи не найбагатші збірки Кравцева, а «Дорога» містить ще й вісім поезій у прозі – єдиний випадок у його поетичній біографії. Варто підкреслити, що вже на початку творчості він звертається до сонету…
Нижче – три поезії з перших збірок (перші дві – з «Дороги», третя – з «Променів»):

***

Я незнаному навстріч зряджаю удень кораблі:
лопотять так весело, мов крила, їх паруси білі
і до них розсипаються сонцем і гомоном хвилі —
і несуть їх одважні вітри до чужої землі.

А як дні погасають й самотні ідуть вечори —
я не жду кораблів, що далеко-далеко на морі,
що безвпину пливуть, поринають в світи неозорі
і незнаному навстріч везуть завжди нові дари.

Осінь

Ти з поля вчора кралася стежками,
квітчалась в айстри та й у сяйва западні.
В гаю на мене хтось сипнув листками
і я згубився в золотому нападі.

Серпанки вчора ткала ти на квітах:
і хтось спиняв, в'язав у жарті крок мені,
і хтось снував химерну казку літа —
і думав я, що це збитошні промені.

Сьогодні ти — в усьому маєстаті:
в киреї багряній велична владарка!
В розкішнім стані радости багато,
як в п'яних сонцем співах виноградарки.

Мій дім зайнявся в дикім винограді
і всі пороги в пурпурі і золоті. —
Заходь, царівно! Любій гості раді!
Бенкет у мене, вічне свято молоді.

Юнацтво буйне скинуло щасливе
сьогодні із сердець усе низьке й лихе!
На стопах — яблука, грушки і сливи,
сміються сонцем наші повні келехи...

Із циклу «Три сонети»

ІІІ.


Цілують серце промені останні
І тихне відгомін пташиних трелів.
Хтось душу, мов тятиву, випнув — стрелив
і день майнув тобі стрілою в дані.

Я сам... Корюся самоті нежданій,
павук нитки снує по синій стелі.
І десь в німому божевіллі скелі,
що вмерло сонце, згасло в океані.

У далечіні думають тополі,
у серці небо ясне і безкрає,
і мудрість ночі таємниче дише.

І хтось простий сопілкою у полі
дзвінке срібло піснями розсипає —
і я різьблю свої сонети в тиші.
Востаннє редагувалось Олександр в 08 жовтня 2011, 21:02, всього редагувалось 1 раз.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14


Повернутись до УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 3 гостей


cron