Ростислав Кедр. Забутий майстер.

Re: Ростислав Кедр. Забутий майстер.

Повідомлення Олександр » 30 вересня 2011, 12:11

У третій, підсумковій, збірці, яка вийшла у 1983 році у видавництві «Євшан-зілля» у Торонто, поет зібрав поезії, які писав протягом майже усього творчого життя – від юнацьких спроб середини 20-х років до віршів, написаних на початку 80-х. Таким чином, читач може простежити стильову та тематичну еволюцію творчості поета протягом шести десятиліть його поетичної діяльності. Втім, як на мене, ранні поезії Кедра на тлі його зрілої лірики мають скоріше історичну вартість, демонструючи тематичну та стилістичну еволюцію його творчості.
У своїй пізній ліриці Ростислав Кедр віддає перевагу сонетам та білим віршам (як на мене, він є одним з найбільших майстрів білого віршу в українській поезії). Це дозволяє без вагань віднести поета до кола українських парнасистів (за термінологією Ігоря Качуровського). І саме це, підозрюю, відвернуло від поета увагу діаспорної критики модерністського спрямування (і вочевидь засмутило Віру Вовк, велику прихильницю верлібру).
Усі поезії збірки поділено на 12 розділів, в основному за тематичним принципом (втім, послідовно цього принципу автор не дотримався). Тематичну основу збірки складають, як на мій, читацький, погляд, три цикли поезій:
Перший цикл – то любовна лірика, часом палка та пристрасна, часом ніжно-елегійна:

Козачці

І


Коли дивлюсь в твої незглибні очі,
Ті очі — теплі, гострі, молоді, —
В них віддзеркалені, як у воді,
Землі моєї благодатні ночі,—

То в скронях розшаліла кров стукоче,
Тремтять мої уста гіркі й тверді,
Гартовані в пожежі й самоті,
А серце? — Серце закричати хоче:

Не муч мене! Горю, караюсь, гину!
Ах, розірви те божевільне коло,
Одним слівцем зламай мене — удар!

Або — за вічність! — дай одну хвилину
І насити цей мій нелюдський голод,
І погаси цей мій пекельний жар!
1947

ІІ

Вже посинішала вода в Ізарі,
І небо подзвінкішало: весна!
А на престолі серця ти одна,
В твоїх руках дар щастя і покари.

Я так люблю те небо, сонце, хмари!
Душа така крилата і ясна.
Але чи не сторожить Сатана,
Пекельними вогнями не ударить?

Молюсь тобі, найпрекрасніша зоре:
Мені ти пекло й небо, Бог і рай,
Лиш хай твоя душа моїй віддасться!

Візьми, як доля, в руки біль і горе —
Усе життя, мов м'ячик, тільки дай
Прийняти уст твоїх святе причастя.
1947

Твої очі

З твоїх очей сплило на мене світло
В твоїх очах життя моє розквітло.

В твоїх очах я хочу проясніти,
Твоїх очей промінням душу вмити.

Твоїм очам перебороти горе,
В твоїх очах вітати вічні зорі.

В твоїх очах небес високі вежі,
З твоїх очей просвічує безмежжя.

З твоїх очей на мене ласка плине,
В твоїх очах все ясне і єдине.

Твоїм очам я серце відкриваю,
В твоїх очах розкриті брами раю

В твоїх очах є доля і дорога,
В твоїх очах незглибний погляд Бога
1963

Найвірніша
/І.Г./


Лишень одна! Одна тебе любила
Безмежно, вірно, на усе життя,
Не мавши нічогісінько від тебе.
Однак тобі віддати все готова.
Той неуявний скарб, що його доля
Лишень своїм обранцям уділяє.
На тисячів десятки лиш одному.
Ти сліпо змарнував. Ти вибрав іншу.
Та на недовге щастя: незабаром
Пішла окремим шляхом, геть від тебе,
І не оглянувшись. Зболіле серце
Поніс ти в світ від рідного порога.

Пішли роки — бурхливі та криваві:
Потоп заліза, крови і вогню
І земне пекло ти пройшов — на диво
Живий і цілий. Та Европу ти
Покинув, поселивсь за океаном.
А серце самітне шукало пари
В холодній самоті чужого світу
Й не раз знаходило серця красунь.
Радих в'язати долю із твоєю.
Хоч цілувала не одна й казала:
Кохаю щиро і піду з тобою,
Та ні одна не витримала проби
І часу, й віри — ти зостався сам.

Посивів волос. Років п'ятдесят
У вічність кануло. Остигло серце
Зима твоя надходить. Вже кінець
Мандрівки недалекий. А вона —
Єдина вірна — там, за океаном
Не відреклась невірного і досі
У серці зберігає давню вірність,
Що не затер похід тяжких років,
Таких численних і таких самотніх,
Що посріблили їй волосся темне,
Та сама завжди і ласкавою
Рукою пише дорогі слова —
Ті самі, що колись. Неначе час
Безсилий проти вірної душі.

Чи вірності такій немає меж?
Чи є серця шляхетніш золота?
Чи навіть пекло вірного кохання
Не подолає? Чи могутній час,
Сувора вічність покорить не може
Таку єдину і велику душу,
Що їй шукати рівні на всім світ?
Це так: є скарб найвищий, найцінніший,
Єдиний — неймовірна і неземна
Краса душі жіночої — одної.
1982

Другий цикл – то пейзажно-настроєва лірика, у пізніх віршах з ностальгійним присмаком:

Праслов'янське

Шумить діброва, теплі крила хмар
Прикрили поле неозореє.
Хтось оре важко плодовитий пар
І ржавий меч з землі виорює.

Лунає вечір співом молодим,
В тисовій хаті гамір малечі,
Та десь над обрієм здійнявся дим,
І гострий зір шукає далечі.

Сміється небо нивам і лугам,
Вода блистить сріблом і оливом,
Вітри гарцюють, і старим богам
Схиляють верби буйні голови.
1943

Поділля

Як пахнуть зела, дощ і свіже сіно!
Іду самотній в мирний час вечірній
І чую вітру подихи безмірні.
Десь, може, й білку, зайчика зустріну.

Слезить поточок — жабі по коліно,
А в зіллі квітнуть незабудьки вірні,
Як там... Мій краю, сонний і покірний.
Ти на чужині скарб мені та й віно!

Там темні сосни і берези білі
Пташиним співом стиха гомоніли,
Там пахнув медом липень золотий,

Там місяць слухав верб надводних скрипи,
А тихі води Золотої Липи
Вночі купали зорі з висоти.
1944

Полудень

Ласкавий легіт липами леліє.
Що поставали тихо у задумі
І думу думають. А верби-куми
Й собі хитають голови важкії.

Пливуть по небі ясні, білі мрії.
Ген від лісів несуться шумно шуми,
А сонце ллє меди — запити суми
І опускає отяжілі вії.

Поточок нишком в'ється по долині,
У дзеркало рясні квітки і зела
Всміхаються, а він — дзвінкий — хлюпоче.

Збіж позолоть у сизий обрій плине.
Війнуло вітром. Даль така весела
І неба мерехтливі, сині очі!
1942

Гірська праосінь

Рожеві губи запашних малин
Сміються глогам, як сільські дівчата
В неділю вранці; при дорозі хата,
І серед каменів схилився тин.

Як червоніються щічки калин
Від поцілунків сонця! Як до брата,
До нього пнеться вишня і крислата
Старезна липа. Віє запах сін.

Зелено маїть папороть весела
Шлях кам'янистий; пахнуть стиглі зела
І під косою клонять пестрий квіт,

Пташки щебечуть, і муругий кіт,
Задумавшись поважно і глибоко,
філософує над шумним потоком.
1944

* * *

Мій друг каштан високий і стрункий
Простяг довірливо в моє вікно
Свої зелені та добрячі руки
І білі кетяги — мов білі свічі —
І так ласкаво, мило та привітно
Хитає ними, манить і колише.
Чому? Чому? Чи це єднання дружнє
Його душі зеленої з моєю,
Що сороката, зла і буревійна,
А чи привіт це теплий і прихильний
Моїй весні самотній, шістдесятій?
1965

Найсильніший, на мій погляд, і водночас, найпохмуріший – це третій цикл, цикл особистої лірики філософського спрямування: роздуми поета про життя, смерть, вигнання та самотність.

Вночі

У літні ночі світлячки гуляють,
Вогнем виблисуючи золотим,
І дишуть липи медом запашним,
І в тиші десь далекі води грають.

А нива зоряна не знає краю,
І там вгорі понад сріблястий дим
Великий Віз чудним і мовчазним,
Відвічним шляхом котиться до раю.

Безодня там, безодня під тобою,
А серце сторожке у тиші ловить
Незрозумілу мову із глибин.

Це, може, смерть і вічність у двобою
Бездонної ненависти й любови.
Що скажеш ти — самотній і один?
1944

Колись

Колись, неначе сивий запорожець.
Вмиратимеш між колосистих нив.
А серце втомлене й вгадать не зможе.
Коли помер, де батько твій спочив,

І де твоя стара нещасна мати
Скінчила сумно горем биті дні.
А ще востаннє звали сина в хату
Із чужини її уста німі.

Вмиратимеш. В холодній високості
Пливе самотній темнокрилий птах.
Це, може, він твої зболілі кості
Геть розволочить по чужих полях?

Отак умреш. І так і поховають
Десь серед піль, самі глухі, як пень.
А сонце й місяць в небесах сіяють.
Такі байдужі в твій останній день.
1944

Неминуче

Суворий Бог сказав тобі: у порох
Повернешся, як з пороху постав!
І в грудях молодий вогонь палав,
А ось до серця підступає морок.

Вже Божий перст показує суворо
Відвічний шлях у полум'ї заграв:
Іди туди! Покинь усе, що мав
І що любив колись. Смерть їздить скоро!

О людське серце, кволе і безсиле!
Нащо будуєш піднебесні вежі?
В танок богів смертельні вабиш стопи?

Мчать бурею вогнисті часу хвилі!
Поглянь назад: у світовій пожежі
Любов і біль, і дух — лиш сірий попіл...
1945

Як час минає...

Як час минає! Як хвилини кануть
У прірву, наче краплі дощові,
У безвість непроглядну, преісподню.
Ах, як життя згоряє! Одиноке...
Об серце б'ють нестримані прибої —
Холодна вічність, тиха і сувора.
Усе живе і тепле, й повнокровне,
Все обертає в тіні й поглинає
Мовчазно, безупинно, невідклично.
Об серце б'ють прибої вічности.
1969

Ти одна!

Не їсти вже вишень із мого саду,
Не милуватись стрункістю тополі,
Не сісти до стола в родиннім колі,
Не лити в серце піснею розраду...

Ті, що людському серцю щастя крадуть,
Бодай не знали на всім світі долі!
Не вернеться минуле, і ніколи
Не стрінеш, що лишилося позаду.

Крилаті духи мчать нас все вперед,
Минає чар землі невпинний лет —
Немає милосердя ані стриму.

Немає затишку для пілігрима!
І знаю: ти одна пригорнеш, смерте,
Моє голодне і зболіле серце.
1944


Зоря прекрасна

Я все ловив тебе, прекрасна зоре.
Солодке мріє серця, даре снів,
Пахуча квітко молодечих днів
Озолотила б ти життя суворе!

Ах, як вінчались багром сині гори.
Блакиттю линув спів шумних вітрів,
Пружистим кроком срібний шлях дзвенів
В широкий світ — похмільний і прозорий!

А дні плили... Де ж крок мій легконогий?
Моєї хати затишні пороги?
Де любі й рідні? — Щезло все, мов мари...

Ляг пил шляхів на вчасній сивині,
А ти бездомному знаком покари
Палаєш — неосяжна! — вдалині.
1944

За порогом

Відходить геть від нас і цей, і той
У дивну тишу, де церковні дзвони
Навіки мовкнуть, де і серце тоне
У самоті незглибній, де герой

Каліці рівня і дитині, що й
Кийка не втримає в слабкій долоні.
І найбистріші не доїдуть коні,
Куди відходить мовчки цей і той.

Так буде і з тобою! При столі,
Де келех пив ти на прославу долі,
Сусід загомонить про добрі вісті —

І враз замовкне! І прибліднуть всі,
Помітивши у повнім дружнім колі
Одне порожнє і холодне місце.
1945

***

Несу життя своє, як повну чашу,
Чужими вулицями хижих міст.
Яка мені, яка кому користь?
Яка мета? Не відаю, не зважу.

Чи відшукаю долю непропащу?
Іду. Так тихо опадає лист.
Якийсь великий і сумний артист
Тче золоту й багряну, й срібну пряжу.

Безплодне й сіре котиться життя:
Дрібненькі радощі й дрібненькі лиха
Чергуються — і дні пливуть за днями.

Зів'ялолиста осене моя.
Чи й ти минеш безслідно, сумно, тихо.
Як чайки крик, як вітер над полями?
1964

Колишнє гніздо

Лагідний день — осіннє сонце гріє,
Вітрець ласкавий гладить і бджілки
Гудуть там біля вуликів. Так мирно!
Так, сімдесятп'ятьрічній голові
Приємно в закутку і подрімати.
Оця зелена й запашна природа
Мов заколисує до сну. Цей сон —
Молодший брат. Та прийде й старший брат
Котрогось дня — той непробудний сой.
Гніздо колишнє не моє давно,
Багато років. Птах я без гнізда.
Та чи й потрібне? Час відміряний,
Недовгий. І вже треба отрясати
Весь земний пил із трудних ніг. Пора.
1980
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Ростислав Кедр. Забутий майстер.

Повідомлення Олександр » 30 вересня 2011, 12:07

Як і багато представників галицької інтелігенції, які на свої очі побачили дії радянської репресивної машини, в останні роки війни Кедр мандрує на захід. Опиняється у Дрездені, де знайомиться з родиною Селянських, зокрема Вірою Селянською (Вірою Вовк). Там він переживає жахливе бомбардування міста авіацією союзників, під час якої загинув батько Віри Вовк-Селянської. Про це бомбардування Кедр написав дві поезії:

Вірі Вовк на спогад пережитого

Щораз лягають в звалищах міста,
В крові й огнях прелюто мститься гріх
На дітях, стариках, жінках — на всіх!
Немов вселюдський гріб його мета.

Майбутнє криє нам імла густа,
Сьогоднішнє ж — пекельний глум і сміх!
Як шкірить зуби до кривавих втіх
Жадлива смерть! А решта — суєта.

Ах, кинути б всю гидь і кров, і лож,
Полинути б далеко, ген далеко
Від смерти і вогню, страшного горя,

Де піниться по скелях Черемош,
Де шумно клоняться вітрам смереки
І в хмарах снить прекрасна Чорногора!
1945

Дрезден 1945 року

Над містом небо — ніби чорна прірва.
Гудуть мотори! Бомби! Смерть! Вогонь!
Земля хитається, танцюють мури.
В повітрі фосфор, жар. Бліді обличчя
Іще живих, що за хвилину вмруть,
До мурів припадають, до землі,
До стебелин трави поміж румовищ.
Град бомб. Червона цегла змелена
На порох. Грубі шини трамваєві
Покручені в конвульсіях сталевих.
Будівлі гнуться й глухо падають,
І мелють людські кості, людське м'ясо,
Всуміш з камінням, цеглою і склом.
Із цегляного пороху стирчать
Дві ноги мертві, зламана колиска,
Побитий посуд. Вибухи мішають
Повітря, землю, дим, каміння, сталь,
Вогонь і кров, і кості, й людське м'ясо.
Хтось божевільний виє на руїнах.
Гудуть мотори! Ні, нема пощади!
Град бомб, град бомб на безборонне місто.
1978

Після війни Кедр перебирається за океан, до Канади.
Більше сорока (!) років відділяють третю збірку Ростислава Кедра від другої. За цей час він випустив лише дві невеличкі поеми – «Скобине гніздо» та «Лісові чорти».
Зовсім маленька (менше 20 сторінок) поема «Скобине гніздо» з’явилася 1957 року виданням пластового племені Лісових Чортів у Торонто (хай уточнять, що то за плем’я, люди, які краще за мене розбираються у пластовому русі). Поеми «не помітили навіть упорядники «Координатів», Антології Українських Поетів на Заході», – пише Віра Вовк і пропонує пояснення: «Правдоподібно, поема не звернула на себе уваги через свою назву і немистецьке, брошуркове оформлення, хоч сама собою вона становить документарний ліричний твір доброї вартости. Галичина не має з тих років нічого подібного: поема реєструє постаті і факти, зв'язані з юнацьким рухом довоєнних років». Мені таке пояснення не видається достатньо переконливим. Упорядники «Координатів» багато на що «не звернули уваги», особливо на твори, витримані у традиційній манері. А писана гарними октавами поема якраз до такої манери і належала. Наведу підсумкові її строфи:

Роки промчали, як вогнисті коні,
Роки промчали бурею страшною
І все найкраще видерли з долоні,
Поволокли у безвість за собою.
О, не дарма нам посрібліли скроні,
І не дарма заходять очі млою!
Перешалівши, гураґан злих літ
Прогнав нас прохачами в Юдин світ.

А наші душі там, де Черемош
Ще піниться по крем'яних гоцах,
Де росить рідні ниви рідний дощ,
Де вербами обріс далекий шлях,
Де сонце й правда, а не зрада й лож,
І досі сниться нам в ізгойських снах
Старинний Галич, що над ним розблисла
В віках минулих слава Осмомисла.

Так донесім ту славу до мети,
Багряну славу буряних століть,
Таку криваву. Боже нам прости:
Велика ватра в душах нам горить!
Хто знає, чи ще довго нам іти?
А як крилатий час наш відлетить,
Тоді звинем в дорогу білі шатра:
Там жде нас ще остання — Вічна Ватра.
Мюнхен, листопад - грудень 1946

Як видно з дати, поема була написана ще до від’їзду Кедра до Канади, і чекала на видання понад 10 років.
«1972 року, накладом пластового племени Лісових Чортів, вийшла друком у Дітройті перша частина поеми «Лісові Чорти»; і знову, правдопо­дібно, своєю гасловою назвою, відмахнула від се­бе зацікавлення літературної критики, на яку за­слуговує: майстерна форма октав з елегантністю й природністю виливається на сторінки й роздає читачам бризки різних емоцій: свіжість пережи­тих юнацьких поривів, красу рідної землі, стра­хіття війни, сірість емігрантських буднів. Сокови­та мова вдягає дещо гірке в гумористичні шати, а часом чарує складними прикметниками, таки­ми як «совинопері ночі», «темночолі смереки», «зореносний небозвід», «благодзвонні струни» і інші» – читаємо у вже неодноразово цитованій передмові Віри Вовк.
Принагідно зазначу, що друга частина поеми вийшла вже після написання цієї передмови, у 1984 році. Вона різко відрізняється від першої частини формою – місце октав заступив білий вірш, та й основним змістом стають спогади про пережиті страшні десятиліття та історіософічні роздуми над долею Галичини, України в цілому, та й цілого світу:

Не лиш романтикою Лісові
Займалися Чорти, не тільки грались
У пластові пригоди і змагання,
Скріпляючи і тіло, і характер.
Ні, батьківщині послужить готові
Були й охочі завжди. Завойовник
Землі Данилової докладав
Усіх зусиль, щоб згнобити дух волі,
Що тлів у галицьких серцях потиху,
Та вперто - і не гас. Сини батьків,
Що Усусусами колись боролись,
Пережили чотирикутник смерти
І в Домб'ї полоненими карались,
Сини войовників, сини героїв
Не лиш Карпатами собі манджали,
Пісні співали і життям втішались
Веселим, буйним, юним. Ні, й вони
Боротися бажали в міру сил
Своїх юнацьких. І була таємна
Організація революційна
З присягою на зброю. Боротьба
Велася довго, вперта і завзята.
Борці підпілля мали перемоги,
Але й невдачі і платили кров'ю
За юні подвиги. Пісецький Гриць,
Щоб не попасти в руки ворогам,
Поляг від кулі власної на стійці.
Так молодим життям за вірність він
Вітчизні любій заплатив криваво
У розквіті юнацьких сил і літ.
Він перший Лісових Чортів герой.

Були й в'язниці, допити в льохах
Бриґідок гореславних і суди,
І келії тюремні. Їхні ґрати
Залізні оспівав колись наш Кравців
Богдан, поет він диких скель і ... ґрат
Той незабутній "Граф" наш лісовий
Уже покинув цю долину сліз
І перейшов у вічність, як і більше
Старих друзяк курінних, бо пора
Настала нам прощати білий світ.

Тож переглянути минуле треба,
Згадати давне, пройдене, здобуте
І втрачене, увесь той світ колишній,
Що у страшнім пожарі світовім
Запався в небуття безповоротно
Над головами нашими, що чудом
В руїнах оціліли, і хоч спогад,
Хоч тінь того стобарвного життя,
Такого дорогого, перелити
У золото поезії, щоб слід
По ньому залишився і по нас.
А що у пісні має вічно жити,
Умерти мусить у житті, - сказав
Колись великий Шіллер. І це правда.
Стара Галичина уже померла
І жити може ще лиш у піснях.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Ростислав Кедр. Забутий майстер.

Повідомлення Олександр » 30 вересня 2011, 12:04

«Перед читачем маловідомий галицький поет» – такою фразою розпочала Віра Вовк передмову до підсумкової збірки поезій Ростислава Кедра, виданої на початку 80-х років минулого століття. Самому поету на той час було вже під вісімдесят…
Минуло чверть століття… «… перед молодими дослідниками українського вірша завдання буде подвійне: їм доведеться не лише вивчати відомих і приступних поетів, а й також вишукувати забутих майстрів. Назву три імені: Ладя Могилянська, Ростислав Кедр, Теодор Матвієнко» – писав Ігор Качуровський у вітальному слові до учасників віршознавчої конференції, яка відбулася 2009 року в Києві.
Отже, забутий майстер… І, справді, знайти про Кедра бодай якісь біографічні відомості – складне завдання. Відомо, що народився Ростислав Кедр (справжнє імя - Іван Манастирський) у 1905 році (і, отже, був на рік молодшим від іншого «галицького неокласика» – Богдана Кравцева, і на рік старшим за Святослава Гординського), одначе місце його народження мені залишилося невідомим. Так само не маю жодної інформації про освіту та професійний шлях поета. Відомо лише, що він брав активну участь у пластовому русі, чимало робив походів Карпатами, а спогади про ці походи проніс через усе життя. Але про це трохи згодом.
Відомо, що першу свою збірку («Сонети») він видав ще в 1931 році під псевдонімом Ростислав Кедро, у видавництві «Вогні». Збірку помітили, і Олег Ольжич, говорячи про галицьких поетів 30-х років, згадує і Кедра, називаючи його «холодним цизелятором сонетів». Наступна збірка, «Пінистий келих», появилася в 1939 році, в друкарні НТШ у Львові. Розшукати ці збірки в бібліотеках Києва (навіть тих, які містять діаспорну літературу) виявилось справою безнадійною. Єдиним джерелом інформації про ці збірки є для мене вже згадана передмова Віри Вовк, де можна знайти коротку їх характеристику:
Отже, про «Сонети»: «Збірка неофіта-автора дістала стриману назву «Сонети» і появилася з чепурною віньєтою, що зображує амфору. Не важко догадатися, що хресними батьками тієї молодої музи бути неоклясики, зокрема Микола Зеров: антична мітологія, Старий і Новий Завіт помітні в віршах про мандрівництво, галицькі краєвиди й кохання, даючи їм легко начитаний характер. Автор протиставиться буддистській нірвані і пропонує природну філософію на подобу Сковороди:
«Бо ті, що п'ють гірську джерельну воду
Й купаються в прозорій ранній млі,
Ті знають: є ще інша совершенність»
.
В сонетах першої збірки можна знайти в зародку вже всі головні теми майбутньої поезії Ростислава Кедра».
І про «Пінистий келих»: «Добір поезій збагачений тут ритмічно і метрично: між анапест, ямб, дактиль, хорей і хоріямб часто вплітається верлібр. Крім лірики, у «Пінистому келиху» присутній ряд філософсько налитих поем, де зображено в дуалістичний спосіб добро і зло, Бога й людину, людину й демона. Дуалізм притаманний поетові,— може дідизна по «Фавстові» Ґете. Діялоги Ростислава Кедра — насправді монологи, внутрішні бої на шпаги з собою самим. Мікельанджельо звертається до бога своєї фрески з такими словами:
«Дивлюся я в твої могутні очі
І чую зависть, біль. Хто ти, грізний?
Чи тільки дивна мрія мого серця?»
(«Мікельанджельо»)

Дещо з лірики цієї другої збірки написане в такому ж ключі. За приклад може правити «Вагання»:
«Як білий янгол, я стояв
Високо над добром і злом,
Обіймів світу не пізнав
І пил його стрясав крилом.

Чи ж понизитися мені
В ім'я покори і любови,
Збрудити крила промінні
І замочити руки в крови?»

У таких творах домінує думка, ідея, тоді коли в інших, мов у музиці, схоплено тільки загальне підсоння, без якогось конкретного вислову, як ось тут поетичний образ круків натякає на грозу, а може й війну, на горе:
«Надлетіли чорні круки,
Чорні круки попід хмари —
Крячуть сумно, крячуть муки,
Крячуть грози, крячуть кари.
Ой, літають чорні круки
Над дібровою, лугами, —
Дерева підносять руки
Та й хитають головами.»
(«Гроза»)

Тут наявний вплив української народної пісні, без мудрування і впливів знадвору» .
Як уже говорилося вище, дебютні збірки молодого поета не оминула увага критики. Молодий львівський критик Микола Гнатишак називає Кедра серед тих поетів, яким він пророкує добре майбутнє (поряд із, зокрема, Антоничем, Кравцевим, Гординським… А от наш сучасник Михайло Слабошпицький – серед тих із цього переліку, які «розгубилися десь на підступах до великої літератури». І це написав автор передмови до «Променистих сильвет», де Ігор Качуровський кілька разів підкреслює значний талант Ростислава Кедра! Чи можна після того дивуватися, що цей поет і досі забутий?).
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Поперед.

Повернутись до УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 2 гостей


cron