БАЛАЧКА • Перегляд теми - Ростислав Кедр. Забутий майстер.

Ростислав Кедр. Забутий майстер.

Re: Ростислав Кедр. Забутий майстер.

Повідомлення Олександр » 20 травня 2012, 16:10

З поеми "Лісові чорти":

ПРОЛОГ

Життя мойого повне півстоліття
Уже пройшло. Вже двадцять п'ять років,
Як я сягнув і по лаврове віття,
Уклавши скромну китицю віршів.
Сягали руки і по щастя світа...
Минулося, пройшло. Бог поскупив
І таланту, і долі. І на склоні
Лишилися порожні дві долоні.

Я в ті долоні свою тачку взяв
І тягну далі. Сірі будні, сірі!
Поміж покрачних і марних прояв,
Покорі склавши й низькості офіри,
На життьову торговицю попав,
Де прикриваєш вбогі лати й діри
І, щоб прожити (поки й так не вмреш!),
На кусні час - життя ти продаєш.

І з дорогого проданого часу,
Розміняного на дрібне життя,
Я викрадаю прихапцем і ласо
Марні хвилинки, щоб їх до кінця
Довіршувати, ці рядки, у масу
Цих слів вдихнути духа, для співця
Щоб не придбали сорому та сміху,
А ще й комусь зробили скромну втіху.

Але ж кому? Хто потребує їх?
Життя всіх меле на стандартну кашу.
Одні попали в жорна не на сміх
І з них не вирвуться всю решту часу,
А другі грубших вимагають втіх
Підсолодить невибагливу квашу:
У ситім тілі засипляє дух,
І до глухих я промовляю вух.

Не маю я ні імени, ні слави,
Ні золота, ні щастя, ні гнізда,
Ні рідних душ. Немов той пень трухлявий,
Лишивсь на світі сам. Все суєта:
Забуті, безпотрібні, ті, що з лави
Згубилися в поході, і мета
Вже недосяжна нам. Пережилй ми
Свій час, — блукаєм тінями блідими.

Завіяв буревій усі сліди,
А так життя лишилось небагато!
Шляхи закриті, йти нам нікуди,
Без ґрунту ми, коріння нам підтято,
З минулого цілющої води
Не зачерпнуть, сучасність нам віднято,
Майбутнє ж клубиться в грозі віків,
Як танець пекла, як кінець світів.

Світ точиться в добу Апокаліпси,
А люд дрібніє: їсть, спить, п'є, жує,
Вигідно гніздиться, щоб краще й ліпше,
І гроші горне ласо. Але б'є
Великий молот долі щораз кріпше,
Дрижить земля від жаху, що гряде
День грому, день пожару, день, офіри,
День суду всьому світу: "дієс іре"!

А в нас? Тих фарисеїв товкітня,
Що в ім'я Боже водяться за шиї,
Скажених вождиків тупа гризня,
Розхляпані газетами помиї,
По всіх кутках завзята гавкітня:
Усяке б'є, плює, кусає, виє,
А "фриджі", "гавзи", "кари", вільний день
І перш за все доляри знає чернь.

У пеклі залишились мої рідні,
Потворний ніж розкраяв два світи,
Розкраяв теж і людські душі бідні:
Мені сумний сирітства й самоти
Припав участок, їм же кінецьсвітні
Жахіття варварства і темноти.
Чи ще живуть вони, мої єдині,
Живцем поховані у домовині?

А тут ця безнадійна дрібнота,
Ці жаб'ячі амбіції й турніри,
Це ремиґання сите, ця свята
Наївність провінційна, ці кумири
Парафіяльні, темні, мов ота
Табака в розі, ці кумедні віри,
Голошені пророками з дзвіниць,
З яких ввесь світ огорне оком Гриць.

Нема людей! Якісь карикатури
Повилазили з Екових карток,
Понаставляли паперові мури,
Склеїли малоруський вертепок.
Рука незрима лиш тягає шнури,
Ті ж сміхотворний завели танок:
Як будувать державність України
Ні, краще повернутись на руїни.

Спіши до чистих молодих джерел,
Душе моя, і змий усю огиду,
Пливи, мов стрункощоглий корабель,
У край, де жах очистив гріх від стиду,
До Львова, до засніжених осель
Поділля, Підкарпаття і Бескиду, —
Звідкіль життя поплив дзвінкий ручай
І де розквітнув молодости май.

Ах, може, ще раз вичарую словом
Той запах гір і запах юних днів:
Крізь ріки, гори, доли та діброви
Піду слідами Лісових Чортів,
Сповню ще груди подихом здоровим
Квітистих полонин, шумних лісів
І спрагу погашу в дзвінких джерелах,
Спочину на порослих мохом скелях.

І ще раз пробіжу життєвий шлях:
Карпатський бір, зелена верховина,
Безжурна юність на стрімких шпилях,
Тверде життя — неволя — гнет — і рине
Геройська кров — війни безмежний жах —
І знов неволя, кара і руїна,
І мандри у чужий, далекий світ.
Країні молодости мій привіт!
24 листопада 1955 року
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Ростислав Кедр. Забутий майстер.

Повідомлення Олександр » 20 травня 2012, 15:14

Остап Тарнавський.

ПОМОВКА про КЕДРА і ВОВКА

Ось пішла нова помовка:
напоровся кедр на вовка.
Вовк не уподобав кедра
і дививсь згори на смерда.
Навіть якщо кедр кедровий,
він для вовка неготовий.
То ж як крикнув йому вовк —
кедр затих, заник, замовк;
просто з кедра став кедро.
Залишив собі перо
та сонети плів для вовка,
щоб його якось уговкать.
З вовка виросла бабуня,
кедр змінився у красуня
та надів червону шапочку
й потиснув бабуні лапочку.
... Ось і вам уся помовка:
носив вовк — понесли й вовка.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Ростислав Кедр. Забутий майстер.

Повідомлення Олександр » 20 травня 2012, 15:12

P.S. Не знаю, чи додалося у Кедра палких шанувальників з-поміж читачів "Дзвону", але згодом таки додалося. Двоє, принаймні.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Ростислав Кедр. Забутий майстер.

Повідомлення Олександр » 20 травня 2012, 15:09

Ігор КАЧУРОВСЬКИЙ
ПРО ПОЕЗІЮ РОСТИСЛАВА КЕДРА
("Дзвін", 1992 - №3-4 - С. 19-20)
Розбіжність між талантом, з одного боку, та славою, з іншого, буває двох типів: велика, часом світова слава припадає мистцеві малообдарованому чи просто бездарному (на такий випадок звернув колись увагу Іван Бунін у спогадах про Максима Горького), або ж талановитий і цікавий автор лишається не­знаним і непоміченим (загальновідомий при­клад — творчість В. Свідзінського в 20-х і 30-х роках).
До непомічених поетів на еміграції належить (чи належав дотепер) Ростислав Кедр, чиї тво­ри не потрапили до жодної з трьох виданих на Заході антологій нашої поезії: ні до антології В. Державина, яка охоплює українську поезію від Івана Мазепи до Емми Андієвської, ні до присвяченої творчості діаспори антології «Координати», ані до впорядкованої Яром Славу­тичем антології української поезії у Канаді. Сарсельська «Енциклопедія українознавства» присвятила Кедрові лише кілька рядків: «Кедро Ростислав (псевдонім), рік народження 1904, західньоукраїнський поет-неоклясик, збір­ки «Сонети» (1931), «Пінистий келих» (1939), «Скобине гніздо» (1957)».
До цього слід додати, що псевдонім «Кедро» поет змінив на Кедр, що через п'ятнадцять років після «Скобиного гнізда» він видав другу пластову поему «Лісові чорти», що 1983 р. ви­йшла його велика, підсумкова збірка зі скромною назвою «Поезії», а 1990-го — дра­матична поема «Гомункулус».
Як і більшість літературних псевдонімів на емі­грації — псевдонім «Кедр» давно розкрито: справ­жнє ім'я поета Іван Манастирський (до речі, дав­ня українська форма була саме «мАнастир»). Три позитивні риси відзначають тристасторінкову збір­ку «Поезії»: культ сонета, широка ерудиція авторова та, я сказав би, винятково добре — як на галичанина старшого віку — знання української літературної мови.
В сонетах Ростислава Кедра — мотиви кохання та еротики, іноді любовна тематика сплітається з описами краєвидів рідних Карпат (сама природа як така найвиразніше виступає у його пластовій, писаній октавами поемі «Лісо­ві чорти»); у царині геронтологічної лірики Кедра можна поставити поруч із Леонідом Первомайським, з тією, правда, різницею, що Первомайський відчув і висловив почуття похилої віком людини, коли його зістаріли не стільки роки, скільки саме життя. Малюнки жахіть Другої світової війни (а Ростислав Кедр пере­жив бомбардування відкритого міста Дрездена) дано, можливо, надто загально — без моторошних подробиць, що їх знайдемо, наприклад, у спогадах Романа Лазурка («На шляхах Європи»), але це риса, притаманна всій неокласичній поезії. А що Р. Кедр — носій традицій україн­ського неокласицизму, про це свідчать його витончені сонети.
Ясна річ, що крім сонетів і октав, поет володіє ще багатьма формами й жанрами. Зокрема, хочу звернути увагу на такий рідкіс­ний у нашій ліриці мадригал — віршований комп­лімент, адресований коханій чи просто зна­йомій жінці (до речі, це жанр, що його фак­тично не існує у радянській поезії).
...Дотепер у літературних колах діаспори Ростислав Кедр мав лише двох палких при­хильників: Віру Вовк та автора цієї замітки. Сподіваюся, що після публікації добірки його творів на сторінках «Дзвона» їх кількість таки зросте.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Ростислав Кедр. Забутий майстер.

Повідомлення Олександр » 16 січня 2012, 19:43

Дуже радий, якщо інформація стала у пригоді. Головне, щоб ще більше не заплутав...
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Ростислав Кедр. Забутий майстер.

Повідомлення Лариса » 16 січня 2012, 07:29

Цікаво, що недавно я шукала інформацію про родину художників Манастирських. Але те, що знайшла в Інтернеті, остаточно мене заплутало. Аж тепер прояснилося.
Аватар користувача
Лариса
 
Повідомлення: 280
З нами з: 21 серпня 2011, 11:31
Звідки: Покотилівка

Re: Ростислав Кедр. Забутий майстер.

Повідомлення Олександр » 15 січня 2012, 11:43

P.S. Вдалося знайти трохи інформації про родину Ростислава Кедра.

Родина Манастирських походить із села Завалів на Тернопільщині. Село це стоїть на річці Золота Липа – західній межі Галицького Поділля. Тож недарма про неї згадуєтья у багатьох поезіях Ростислава:

Там темні сосни і берези білі
Пташиним співом стиха гомоніли,
Там пахнув медом липень золотий,

Там місяць слухав верб надводних скрипи,
А тихі води Золотої Липи
Вночі купали зорі з висоти.
("Поділля")

Така мені ти рідна і... далека,
Як підлютецькі кедри і смереки.
Як надпрутянських верб похилих скрипи,

Як перша пісня, усмішка дитини.
Долоні матері, уста дівчини
І тихі води Золотої Липи.
("Люблю тебе, як дику Чорногору...")

Батьком поета був Вітовт Манастриський. За фахом – інженер, геодезист-землемір (чи, як казали в Галичині, мірник). Саме Вітовт Манастриський ще у 1903 році відкрив перше в Галичині землемірне бюро, яке (з перервами) проіснувало до "золотого вересня" 1939 року. Був Вітовт не тільки знаним інженером, почесним членом Українського технічного товариства, але й доволі відомим художником, чиї твори відомі й по сьогодні. Втім, звичайно, значно відомішим як художник був брат Вітовта (і дядько поета), вихованець Львівської художньо-промислової школи та Краківської академії образотворчого мистецтва – Антін Манастирський.
З біографії останнього відомо, що родина Манастирських після смерті Івана Манастирького (батька Антона та Вітовта. Очевидно, саме на його честь і було названо поета) була змушена перебратися до Станіслава (суч. Івано-Франківьк). Історикам мистецтва добре відомо, наскільки яскраво відбилися у творчості Манастирських враження від знайомства з природою та мешканцями Прикарпаття та Карпат. Не меншою мірою вони відбилися і у поетичній творчості Івана Манастирського (чи не від "підлютецьких кедрів" походить його псевдонім?):

В землі Купала

Ген там в землі орябини й черемхи,
В землі потоків, гір і полонин,
Де нетрями блука опришків син
І ще овес на жорнах мелють лемки,

Там мирно сохнуть сіна оберемки
І глухо клекотить старенький млин,
Плюскоче в річці окунь або лин,
Купала святять Івани і Семки.

Там Бескид і Високий, і Низький,
Немов той кострубатий дід старий,
І сиві хмари, і вітри крилаті.

Там олень п'є листків зелену кров,
Там пралісом бреде ведмідь і вовк,
І там мені б і жити і вмирати!

Сподіваюсь, майбутні біографи зможуть детальніше відтворити обставини життя родини, дістанемо ми відомості і про дитинство Івана. А поки що лишається надати слово самому поетові:

Елегія про срібну річку і золотий потік

Хлопчик ходить, хлопчик мріє:
Синій вітер полем віє,
І вороні коні гонять,
На них срібна паполома,
Золота уздечка.
Куди гоните, шалені?
В молодости край зелений,
В зоряне містечко.

Босі ноги, срібні роси,
Пахнуть зелами покоси,
Сонце — золотий потік
Ллється, ллється день і рік.

Яблуневе квіття пахне,
Біле молоко вишень
На зелений килим тахне.
Ах, живично плаче пень
І пахучі сльози котить,
А сонечко їх золотить.

Яструб в синяві буяє
Ясне сонце друге з ним
Підіймається під небо
І повітря наливає
Запахом кадильний дим
Закурилося крайнебо
Сизе пилом золотим.

На леваді білі гуси.
Чом у неї коси русі,
У пастушки тих гусей?
Чом у неї очі карі?
Задивились у примари
Тканих зорями ночей?

Жовті кручі річка миє,
А поточок жебонить,
Шумно скаче: чорториї
І пороги, і блакить.
Там бродив по камінцях
І ловив рибки на цвях.
О рибалко ти жорстокий.
Чи не жаль малих рибок? —
А потім біги і скоки:
На леваду, на горбок!

Схил хащами вкритий — цить!
Там небіжчик песик спить —
Перші сльози, перший біль...
Та недовго біль щемить.
Розкоше моїх дозвіль!
Там на схилі я збирав
Вліті спілії суниці
І фіялки на весні.
Там взимі санками мчав,
Аж тріщали копаниці,
А сніжинки легкі, білі
В очі сипались мені,
Холодили свіже тіло.

Звідтам зір у світ далекий,
Світ незнаний, чарівний.
Міст високий, кам'яний —
Тільки кані та лелеки
Пролітають понад ним.
І дорога жовта в'ється,
На коні гуцул несеться,
А там дальше ліс і дим,
І високе небо ясне,
І далекі, тихі гори.
Що за ними сонце гасне
І виходить з-поза них,
Та ще хмари — сиве море,
Синя смужечка лісів.
Там на крилах вітрових
Лине шум — блакитний спів,
Там бори відвічні й звори,
Синю думу праліс снить,
Там заклята Чорногора
Сизим пралісом шумить.

Райдугою день стелився —
Міст казкової землі.
Зачарована криниця,
Всіх скарбів шукай на дні.
Хмари мріями летіли,
Грали казкою вітри.
Радощі, що відшуміли,

Наситити не змогли.
Таємничий шум в ушах,
У руці ромен і м'ята,
Розкуйовджена чуприна,
Відблиск неба ув очах —
Так вертавсь під вечір в хату
Втомлений малий хлопчина.

І тоді, як гаснув день,
Мати кучері чесала
І розказувала казку —
Срібну ниточку снувала
З золотистих веретен
Ах, дзвінку, пахучу казку!
Як червоний захід згас
Або під святковий час.
Як стемніло вже надворі.
Батько скрипку брав у руки.
І враз сумерки суворі
Розквітали: срібні звуки
Розливалися рікою
Барвистою, чарівною
І летіли ген у даль.
Хлопець слухав: мов на крилах
Біла мрія надлетіла,
І дрижав крізь радість жаль,
Колихав сріблисті далі —
Мале серце вщерть сповняли.
Хлопець слухав до останку.

Фіолетні квітли ранки,
Гасли вечори блакитні,
І на небо оксамитне
Виїжджав Великий Віз —
Зорі й зорі, зорі скрізь!
Наче золотий пожар,
Там горів Волосожар
І Чумацький Шлях стелився
В вирій — вогнева змія.
З зорями в ясних зіницях
Западало в сон хлоп'я.

А душа маленька снила:
Мрії голубині крила
Лопотіли над чолом.
Тихий шум кружляв кругом,
Вабили якісь дзвінки
На чарівні стежечки,
У краї страшні й цікаві,
Й холодив чоло ласкавий
Приторк рідної руки.
А щось кликало і грало,
І в даль срібну відлітало.

Так мотався час поволі
Та на веретено долі
І ось скільки намотав!
Де ж пахучий білий май?
Де подівся, де пропав
Молодости любий край?
І куди заплив, зблукав
Літ неспинений ручай?

Там далеко, на схід сонця,
Де в хаток малі віконця,
А вгорі дзвінка блакить,
Де схиляються смереки,
Де під шум глухий і клекіт
Скелями вода біжить,
Де вітрами тужать гори,
Ялівцевий дух говорить,
Там моє минуле спить.

Там кружляли білі зорі
Над моїм ясним чолом,
Там в небеснім синім морі
Дні тонули неозорі.
Річка там плила сріблом,
А поточок золотом.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Ростислав Кедр. Забутий майстер.

Повідомлення Олександр » 16 жовтня 2011, 08:28

І кілька мініатюр:

Ніч у Жаб'ю

Черемош рине по скелях,
Місяць піднявся сріблистий.
Бір вже заснув серед ночі,
Тоне в тумані густому,
Леготи віють пречисті.
Як мені тужно самому!
1928

***

А все ж — якби було там світле небо
І янголи ясні, і добрий Бог,
Було б до речі. Ще була б надія,
І кожний жив би і чекав його.

Згірдливим оком, що пізнало правду.
Дивився б на оцю долину сліз
І знав, що все минуче — кривда й злоба.
Страждання безіменних поколінь,
А там вгорі чекає справедливість!
1932

***

Солоний вітер. Сонце золотом
Горить квітистим. Небо — синій дзвін.
І серце в грудях — дзвін. І далеч мріє.
Безжурно я на березі морському
Збираю мушлі — буде й скарб мені.
1947

***

Вогонь згасає, крила опадають.
Кров гусне, важчає — життя проходить.
Як градобій над знівеченим полем.
Як пах черемхи у весняну нічку.
Як сон дитини в мами на руках.
1962

***

Роки пливуть — багато їх минуло.
Ось тиша. Самота. Хвильки плюскочуть.
Солоний вітрик з моря потягає,
І шевелять листки — шепочуться.
Тут тиша, самота, дихання моря.
А луни літ минулих і далеких
Блукають по заслуханій землі.
1962

***

Як меви — відлітають всі надії.
Кохання, радість, захват — все минає.
Лишився сум і жаль — і дні черстві.
Куди іти? Нема доріг до цілі.
Нема і цілі — пустка і мовчання.
А злодій час байдужою рукою
Пісок пересипає — день-у-день.
1962

***

Дитятко спить, а теплі руки мами
До серця пригортають, тулять любо
До теплих, добрих, до грудей ласкавих.
Але в могилі тліє серце мами
І серце батька, а саме дитятко —
Як той листочок на прудкій воді.
1963

***

Яка самотність! Пітьма, тиша, ніч —
Великий, темний океан шумує,
А човник мій блукає сам — куди?
Із небуття пливеш у небуття?
Куди ти? Без вітрила, без стерна?
Довкола, зверху, знизу — шум безмежжя.
І дивиться велике око Бога.
1963

***

Лежу, обнявшись із смертю,
Лицем у лице, і спиває
Із губ мені мою силу,
Мої думки і бажання
І кров із серця гарячу,
Вино життя — моя вірна,
Моя єдина коханка.
1963

Настрій

Вже западає ніч — і небо
Поволі гасне. Линуть хмари.
Сіяє зірка одинока.
І вітер поміж верховіттям
Дерев снує осінній сум.
1964

Слухаючи Шопена

У простір лине Шопенівський вальс
Переливається сріблисто-ніжно
І розсипає перли тиходзвонні.
Надворі вітер, холод і зима,
А він снує мережку, пестить вуха,
Колише душу тонами м'якими
І гладить оксамитом нам серця.
1964

Життя

Тяжким орати землю плугом.
Ламаючи кістки мерців.
Жувати чорний хліб
І кров густу переливати
В дітей своїх, чекати
Нових плодів, бороти гураґани
І тяжко йти вперед
Назустріч смерті —
Оце життя.
1965

***

Як вигоріли вже вогні кохання.
Яка далека юність. Як зів'яли
Обличчя краль... Як посіріли будні
І посірів колись барвистий світ.
На все живе колишнє німо кане
Холодний порох небуття.
1979

Спаситель

Священний ніж!
Це він — спаситель людства
Від голоду і холоду й неволі.
Від ворогів. Благословення людства —
Тверда, холодна, безчуттєва сталь.
1980

Катів не треба

Ніяк не гинуть наші вороженьки.
Немов роса на сонці. Ба, ще й раді б
Убити, стерти нашу Україну
З лиця землі. Та зайвий їхній труд.
Дали б нам Дике Поле — погуляти!
Катів не треба. Ми самі уб'єм.
1983

Вічний коловорот


На кожній скибці хліба — крапля крови.
На кожнім людському лиці — сльоза.
Із невідомого у невідоме
Блукаєш навмання, сліпий навіки.
Життя це смерть: коли живеш — вмираєш.
Лишень коли вмираєш — ти живеш.
Вмирає тіло — животворить дух!
1983
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Ростислав Кедр. Забутий майстер.

Повідомлення Олександр » 15 жовтня 2011, 11:27

P.S.

Ростислав Кедр, на мій погляд, один з найкращих в українській поезії майстрів білого вірша. Майже всі його білі вірші трагічні за змістом і дуже емоційні. Втім, переконайтеся самі:

Молитва

Тепер, коли втрачаю все навіки
І все ламається, як кості в тілі.
Коли провалля й бездоріжжя дише
І бачу даль глуху й кінець жахливий.

Тепер люблю шалено і безтямно
Усе моє минуле незабутнє,
Що поринає в мороках безодні
Нестримно, гірко і безмилосердно!

І серед крутежу страшної бурі,
В нестерпній, безнадійній самотині
Хоч ти тепер над прірвою страшною
Не покидай мене, незнаний Боже!
1944


Сусідка смерть

Сусідко смерте! Давні ми знайомі.
Не раз, бувало, крижана рука
Сягала по гаряче серце. Дні
Moї похилі вже — заходить сонце,
І осінь достигає до зими.
Ти прийдеш, неминуча гостю. Час
Відміряний: удар останній серця,
Й воно затихне у кістлявих пальцях.
Мов птах старий, що закінчив свій лет
Останній, найостанніший, прощальний.
І вже мене не буде — тільки ти.
1980

Старий кінь

Старим зубам овес жувати тяжко,
Старії очі вже недобачають.
Багато літ роботи й батогів
Затерли спогад і зелених лук,
І трав смачних, і герців легковажних.
Тягар, тягар. І нікого довкола.
Для кінської душі немає мови —
Сама однісінька. Часом лиш рука
Ласкава батогом не вдарить люто,
А лиш погладить шию наболілу.
Подасть губам дрижучим кусень хліба
Чи кусень цукру — ось і вся розмова.
І знову втомлені великі очі
Задивляться кудись, в якесь ніщо
Далеке і туманне, таємниче.
Так, серце кінське біль ховає в собі —
На віки вічні. І кому сказати?
І як сказати? Хто ж бо зрозуміє
Безмовну мову кінськоъ душі?
Хіба лиш Бог. Та чи захоче чути?
Не знає кінь — не знатиме ніколи...
1962

Зайчик

Голодна куля вжерлась в тепле м'ясо,
І молоде тільце затріпотіло,
Підкидуючись на сирій землі.
Лагідні очі вщерть налиті жахом.
Пищав тихенько, й кров була на шерсті.
За лапки взято й об стовбур голівку
Розбито — вкоротити пекло муки:
Маленьке пекло, заяче, та пекло.
На носик, вушка виступила кров,
Застигли очі, лиш тільце ще трішки
Дрижало, скорчилось — застигло теж.
Була весна. Гуляв потужний вітер.
Весела зелень — тиха річка — сонце!
Проте вона і тут знайшла, і тут:
Усюди ходить за тобою смерть.
1964

Безмовна мука

Безмовна мука б'є у твоє небо,
Мовчазний Боже, творів рук твоїх,
Що їм велів ти жити на землі.
Спасителя післав ти тільки людям,
Не їм. Їх муки — що на вітрі дим.
Ісусе Христе, ти хіба не бачив,
Як птах старий, голодний замерзає?
Як пес бездомний, від побоїв хворий,
Благає порятунку в перехожих
Зболілими очима? Як невільник —
Робочий кінь під лютим батогом
Напружує останні сили, щоб
Не впасти, бо тоді йому кінець
У різника? І як стару корову,
Що покоління щедро годувала,
На м'ясо ріжуть, разом із останнім
Її телятем? Справді ти не бачив?
А може, бачив? Бачив — і мовчав!
Закон любови на твоєму небі,
Закон страждання й смерти на землі.
1978
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Ростислав Кедр. Забутий майстер.

Повідомлення Олександр » 30 вересня 2011, 12:14

Творча активність літнього поета не згасла і після виходу цієї збірки. У 1990 році світ побачила драматична поема «Гомункулюс». Вона є у Львові, у бібліотеці ім. Стефаника, тож, принаймні, львів’яни можуть ознайомитись із цим твором свого земляка. Чи публікувалися інші твори – відомостей не маю…
Помер поет у 2002 році.
А що ж в Україні? Ще на початку 90-х років Ігор Качуровський опублікував у часописі «Дзвін» добірку поезій «забутого майстра», супроводивши її розвідкою «Про поезію Р. Кедра» (Дзвін. – 1992. - № 3-4. – С. 19-20). Схоже, що ця публікація лишилась непоміченою ані читачами, ані критиками та літературознавцями (судячи хоча б з цитованої вище фрази М. Слабошпицького). Так само повз вуха літературознавців пройшли і наступні слова цього блискучого поета та видатного літературознавця, що їх я цитував в іншому дописі: «Другим (після Праги – О.О.) поетичним осередком був Львів, де в тридцяті роки висунулося три поети, чия творчість, на мою думку, має не льокально-галицьке, а загальноукраїнське значення. Мова йде про Богдана Кравцева, Богдана-Ігоря Антонича та Святослава Гординського. (Четвертий представник генерації, Ростислав Кедр, хоча талантом цим трьом поетам не поступається, а знанням української мови їх, мабуть, і перевищує, - належить, на жаль, до категорії «непомічених»…)». Ростислав Кедр залишається справді забутим поетом. Втім, я не втрачаю надії, що його творчість все ж знайде свого читача. І я дуже сподіваюсь, що цей допис (а точніше – цитовані у ньому вірші) бодай в одного читача викличе зацікавленість творчістю цього чудового поета, а його вірші подарують ще не одному шанувальникові ту ж радість знайомства зі справжньою Поезією, що колись подарували мені.

А завершити хотів би ось цим віршем «забутого майстра»:

Неосяжне

Куди ідеш, ніколи там не будеш,
Туди не дійдеш. І чого бажаєш,
Ніколи не осягнеш. Про що мрієш,
Не здійсниться ніколи. Ні одне
З твоїх бажань-оман не заспокоїш
Ніколи і ніде. У земний рай
Прибудеш — розчаруєшся також:
Здалека рай, а зблизька лиш земна
І сіра дійсність. Стягнеш зірку з неба
Найкращу, найсвітлішу — і вона
Погасне й посіріє, спопеліє.
Не сила серце людське вдовольнити.
Воно — голодний вічно мандрівник.
1981
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Далі

Повернутись до УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість


cron