БАЛАЧКА • Перегляд теми - Українська поезія, якої ми не знаємо

Українська поезія, якої ми не знаємо

Re: Українська поезія, якої ми не знаємо

Повідомлення Олександр » 24 вересня 2011, 17:29

4. Поезія другої еміграції. «Покоління Другої світової війни».
Поети повоєнної еміграції належали до трьох поколінь.
Найстарші з них – це або недобиті представники «Розстріляного Відродження» (Осьмачка, Багряний, Михайло Зеров (Орест), Барка…), або галичани, що без ентузіазму поставилися до приходу радянської влади (Нижанківський, Гординський, Кравців, Кедр, Лесич), або представники першої еміграції (Маланюк, Стефанович, Лятуринська, Мазуренко…). Всі вони вже склалися як поети у довоєнний час, і лише одиниці з них, такі як Барка чи Лесич, в еміграції різко змінили манеру письма, перейшовши на позиції крайнього модернізму, чим викликали захоплення критики.
Друге покоління – так зване «покоління Другої світової війни» – це поети, які з’явилися в літературі або безпосередньо перед війною, або під час самої війни, і які здебільшого почали активно публікуватися в таборах «переміщених осіб». Про їхні естетичні настанови – трохи згодом.
Третє покоління – це люди, що потрапили в еміграцію ще дітьми, і які, як творчі особистості, формувалися вже на Заході, під впливом західного літературного «авангарду». Це – «Нью-Йоркська група» і все подібне до неї…
Поети першого і третього покоління в уяві багатьох діаспорних критиків (і наших, що наслідують їх у цьому питанні) є єдиними репрезентантами повоєнної еміграційної літератури, тоді як представники «покоління Другої світової..» стають ніби втраченими для літератури людьми, творчість яких чи то ігнорується, чи то активно заперечується (якщо ігнорувати не виходить), причому з однаковим ентузіазмом як старшими критиками, типу Шереха, так і молодшими, типу Бойчука та Рубчака. У чому ж причина такого ставлення?
Ігор Качуровський, який є найяскравішим поетом свого покоління, і який є автором досі неопублікованої монографії про письменників «покоління Другої світової…» пояснює це так: «За небагатьма винятками старші на десять чи двадцять років од нас літератори належали до революційного прошарку попереднього покоління: вони прагнули щось шукати, реформувати, експериментувати. Олеся вони взагалі викреслювали з літератури, зеровський неоклясицизм – оголошували «леґендою», дивилися згори, як учителі на школярів, не тільки на нас, молодших, а взагалі – на все українське письменство; вигадували хто – клярнетизм, хто – сюрреалізм, хто – органічний стиль, а хто – велику літературу, розуміючи під великістю кількість написаного (не важко зрозуміти, що мова йде про Лавріненка, Костецького, Шереха та Самчука – О.О.). ‹…›
.. коли виступила на арену «нью-йоркська група», – це було якраз те, на що очікувала і чого жадала наша критика. ‹…›
Більше того: постала тенденція нас усіх, огулом ‹…› вилучати з літератури – так, ніби нас ніколи не було і не могло бути: від празької школи – понад нашу голову – робиться стрибок до нью-йоркської групи, що її, у свою чергу, вже перевершила у своєму аванґардизмі так звана київська школа».
А для поетів «покоління Другої світової війни» був властивий естетичний консерватизм, неприйняття лівацько-авангардних течій у мистецтві. Очевидно, не в останню чергу, через досвід життя в СРСР, де «буржуазні цінності», що з ними боролись західні ліваки, активно нищились. Та й нацизм їх не особливо толерував. «Ми всі (за одним виразним і двома-трьома гіпотетичними винятками) творили певну єдність у царині естетичного світогляду, амплітуда якого охоплювала простір від Олеся до Зерова» – пише Ігор Качуровський (виразний виняток – то Олег Зуєвський, звичайно – О.О.). На еміграції творчість деяких з поетів покоління зазнала впливу поміркованого модернізму (наприклад, в Остапа Тарнавського), хтось продовжував лінію парнасизму (найяскравішим прикладом тут є Ігор Качуровський), а хтось – Олеся та Сосюри (приміром, Андрій Легіт), а творчість інших підпадала одночасно декільком впливам. Та майже всі вони в очах «прогресивної» критики були не вартими особливої уваги (чого варта лише історія з укладанням антології «Координати»!).
Сумно, але такий погляд залишається доволі стійким, попри те, що твори багатьох поетів покоління видавались в Україні. Самому довелося (і не одноразово!) зустрічатися з висловлюваннями на кшталт: «та хто такий той Качуровський, коли є Богдан Бойчук!». Смішно і сумно водночас. Очевидно, що естетичний консерватизм представників «Покоління Другої світової війни» дратує і наших сучасних критиків анітрохи не менше, аніж свого часу діаспорних. Та чи повинні читачі наслідувати їх, а чи не варто самим почитати та зробити власні висновки? Думаю, що творчість найвидатніших представників покоління: Ігоря Качуровського, Бориса Олександрова, Остапа Тарнавського, Олекси Веретенченка та низки інших вартує окремих тем…

Борис Олександрів (Грибінський)

Присвята

Прочитай мої вірші сама на камінному березі.
Прочитай їх у серпні, коли тиха й прозора вода.
Коли хвильки малі йдуть на берег в безкрайому шерезі.
Прочитай мої вірші у ранньому вересні,
Як прийде самота...

Прочитай їх тоді, коли вогники світлої осени
Ледь займуться на кленах, коли стане ясніша трава.
Коли тьмяно жовтітимуть ниви притихлі, покошені,
Коли будуть займатись і танути в просині
Мої тихі слова...

Як сказати тобі…

А у тебе вже зморшки, помітніші зморшки щодень
Біля синіх очей, що до мене всміхались роками.
Як сказати тобі, що уже – від зеніту наш день,
Що вже мало пісень, і що довшають тіні за нами?

Як сказати тобі, що ти знаєш, єдина й сама,
Що ти знаєш сама, і слова – надокучливі кліші.
Тільки зрідка в очах промайне в тебе туга німа
На хвилинку, на мить – і тоді вони ще ласкавіші?

Як сказати тобі, що для тебе я трави стелю,
В пісні золото ллю, наші будні прикрашую в шати?
Як сказати тобі, що тебе я незмінно люблю,
Як сказати тобі, що не треба нічого казати?


***

Не боліти за марні згуби,
Не двоїти свої страждання.
Треба вміти, стиснувши зуби,
Умирати ледь-ледь зарання.

Без тривоги скидати пута
Цього світу. Хай тонуть лотом
Щоб жорстока, костиста, люта
Не сміялась беззубим ротом,

Не раділа з твого безсилля.
Тож як сонце заблисне раннє,
Посміхнися через зусилля,
Це зусилля твоє – останнє

Час

День зачах у мареві смеркання.
Впала в море крапля. Тишина…
В безвісті космічного єднання
Ти одна
одна –
одна –
одна…

Ти одна, людино. І печальний
Колокруг – і душ одвічний щем.
Тихо віє вітер проминальний
Яснооким нам, що проминем…

Остап Тарнавський

Вікно


Така проста, звичайна річ – вікно,
а скільки змісту в цім короткім слові.
Нові світи, небачені-казкові,
то відчиня, то зачиня воно.

В задушливій кімнаті ми ждемо
на щось, що прийде, наче вітру повів,
чого не висловити в людській мові,
про що замріяли давним-давно.

І вся надія – у малім вікні,
що темну келію зміня в світлицю
і розкриває всім – тобі й мені,
незгаданого світу таємницю.

Та тут же хтось підказує водно:
сама людина – це у світ вікно.

Втеча

Мов блудний син, я втік перед тобою,
схиливши голову, спустивши зір,
нездібний погляд піднести до зір,
шукати за дорогою ясною.

Блукаю по заулках, темнотою,
у порожнечі челюстей і дір,
розумній логіці наперекір,
щоб тільки не зустрітися з тобою.

І так ціле життя промандрувати,
зійти з дороги і блукать-блукати,
приреченого шляху не знайти!..

Та знаю, що скінчиться це блукання
і – без дороговказу, без шукання
дійду до тебе – до останньої мети.

Теодор Матвієнко

Літня година


Після холодних днів сльоти і мряковиння
Настав спокійний час години і тепла.
На мочарах низьких раптово ожила
Блискуча осока, трава зеленосиня.

Діброва зацвіла — простора темна скриня
Із розсипом по дну і міді, і срібла.
Від сонця де не де впаде тонка стріла
На папороті тло, на сочне лопушиння.

Десь угорі шумлять верхи дерев тісні.
Сприймає слух людський приглушені пісні,
Що обступили світ суцільною стіною.

Замшілих стовбурів високомрійний дзвін
Споконвіків веде мелодію без змін:
Це літа глибина шумує надо мною.

Без дощу

На вуличних дротах — пітних, аж мокрих, з ночі,
Досвітній час висить небесним полотном:
Це неповторний рух між дійсністю і сном
Підводиться із тьми в зеленому тороччі.

У затінках дерев і трав'яному клоччі
Раптовий сонця блиск ввижається зерном.
І ранок постає у шумах за вікном,
І мерехтить, мов став, тремтінням по узбоччі...

І репається ґрунт міцний на видноті,
І вигоряють впень опуклини круті,
І твердне з берегів колись міске багнище,

Рудіє, шелестить довколишня краса.
Дощів давно нема, мигтить одна роса;
І по земному дну пустинний вітер свище.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Українська поезія, якої ми не знаємо

Повідомлення Олександр » 24 вересня 2011, 09:52

Це другий вірш з триптиху "Варязька весна", датованого 1927 роком (точніше, 6.XII.1927). Опублікований у збірці "Земна Мадонна" 1934-го. А я взяв із видання, про яке писав вище.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Українська поезія, якої ми не знаємо

Повідомлення Lucinissima » 24 вересня 2011, 09:47

Овва! Дякую, Олесю!)) Умів Маланюк не лише картати й бичувати, а й оспівувати... вмів, коли хотів))

З якої це книжки? Котрого року вірш?
(1930-і роки - час романтизації нордичного.)
Lucinissima
 
Повідомлення: 185
З нами з: 02 вересня 2011, 17:12

Re: Українська поезія, якої ми не знаємо

Повідомлення Олександр » 24 вересня 2011, 09:42

Вона - скандинавка. В ході її - вітер фіорду.
Вона - від варягів, що ними збудилася Русь.
І крок її - криця. І рух її - вірний і гордий.
І в погляді синім пізнав я відвічну сестру...

Як лижви співають! Як рдіють трояндами лиця!
Як гостро, як струнко дзвенить в її постаті Ґріґ!
В широких очах її крига північна іскриться,
А в розрізі уст - малинової радости крик.

Вітай же, вітай, синьоока варязькая Ладо!
Дніпровська Еллада чекає вже тисячу літ.
Осяй, опануй і надхни її древнюю владу
Над білим безмежжям одітої снігом землі.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Українська поезія, якої ми не знаємо

Повідомлення Lucinissima » 24 вересня 2011, 09:22

З Маланюка:

Акації цвітуть - п'янкий мадярський квіте -
О амбро пристрасті, солодкої, як мста!
Акації цвітуть. І п'яний душний вітер
Пекучим подихом розхилює уста.

Акації шумлять - і де втекти? сховатись?
Вся вулиця в цвіту. Вся вулиця як сад.
В цій бурі пелюстків розкішно умирати,
Пить смерті й пристрасті пекучий аромат.


- це я цитую за книжкою В.Базилевського "Лук Одіссеїв": там є есей "Римлянин з Архангорода", присвячений Євгенові (чи пак, як він сам волів - Евгенові) Маланюку.

А ще завжди шукала вірш, де є слова "Вона скандинавка. В ході її вітер фіорду..." - той самий вірш, за який дорікає Маланюкові Олена Теліга у своєму знаному тексті "Якими нас прагнете?" (еге, тому самому, що присвячений ґендерній проблематиці :D ))
Lucinissima
 
Повідомлення: 185
З нами з: 02 вересня 2011, 17:12

Re: Українська поезія, якої ми не знаємо

Повідомлення Лариса » 24 вересня 2011, 09:12

Добре, Олександре! Сподіваюсь, читачі оцінять Вашу працю. Дуже хочеться, щоб наші сучасні поети розуміли, що вони не перші, що вони нащадки тих, хто був до них, і що гарна українська поезія була і є.
Аватар користувача
Лариса
 
Повідомлення: 280
З нами з: 21 серпня 2011, 11:31
Звідки: Покотилівка

Re: Українська поезія, якої ми не знаємо

Повідомлення Олександр » 24 вересня 2011, 09:04

Пані Ларисо, я планую ще один допис - про поетів повоєнної еміграції, і спеціально про "покоління Другої світової війни". Після цього і зроблю перерву.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Українська поезія, якої ми не знаємо

Повідомлення Лариса » 24 вересня 2011, 08:51

Дійсно, чудові вірші!

Олександре, зачекайте кілька днів, не розміщуйте далі інших поетів. Мені здається, що читачі, які зайдуть на ці сторінки, повинні уважно вчиталися в ці рядки, а не гортати поспіхом сторінки.
Аватар користувача
Лариса
 
Повідомлення: 280
З нами з: 21 серпня 2011, 11:31
Звідки: Покотилівка

Re: Українська поезія, якої ми не знаємо

Повідомлення Олександр » 24 вересня 2011, 08:35

Далі буде...
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Re: Українська поезія, якої ми не знаємо

Повідомлення Олександр » 24 вересня 2011, 08:32

3. Поезія першої еміграції. «Празька школа». У нас часто намагаються записати ледь не усю молоду (тобто за винятком поетів старшого покоління, типу Олеся чи Черкасенка) поезію УНР-івської еміграції до «Празької школи». Яскравим прикладом такого підходу є товстелезна антологія «Поети Празької школи», видана «Смолоскипом». Такий підхід, очевидно, полегшує та обставина, що, властиво, чіткої та однозначної дефініції самого поняття «Празька школа» наразі не існує, що дає змогу кожному літературознавцю подавати власний варіант і формувати власний список поетів, що до цієї школи належали. Не кажу вже про розбіжності в оцінках окремих постатей: так, приміром, Іван Дзюба вважає Оксану Лятуринську «надзвичайно талановитою», а от Ігор Качуровський – «малоінтелігентною та досить-таки бездарною» (така лагідна характеристика викликала було обурення Михайла Слабошпицького та Володимира Базилевського. А я от з нею цілком погоджуюсь, особливо в першому пункті…)
Не будучи літературознавцем, не хочу пропонувати власного визначення того, що ж таке насправді «Празька школа». Зауважу, однак, якщо вважати ідеологічною основою творчості «пражан» донцовський націоналізм, то, наприклад Ольжич або Теліга можуть бути віднесені до неї без жодних застережень, Стефанович або Лівицька-Холодна – з великими застереженнями, а от творчість Галі Мазуренко чи Ірини Наріжної (наскільки я можу судити з небагатьох відомих мені її віршів) – не належить до цієї школи жодним чином. Взагалі, як на мене, поки що ніхто так і не спробував дати повну і об’єктивну картину розвитку нашої еміграційної поезії міжвоєнної доби, не кажучи вже про висвітлення творчості тих поетів, що не були пов’язані з діяльністю ОУН і не піднімалися на щит критиками відповідного напрямку.
Втім, і з тими поетами, які таки опинилися на тому щиті, не все так добре, як хотілося. Візьмемо для прикладу двох дуже талановитих поетів, які пережили Другу світову, і чия творчість продовжувалася і за океаном: Олексу Стефановича та Євгена Маланюка. Першому не пощастило більше – його творчість в нормальному обсязі в Україні мало кому відома. Чому за двадцять років незалежності жодне видавництво так і не спромоглося перевидати в Україні «Зібрані твори» цього надзвичайно талановитого, хоча й нерівного у своїй творчості поета – це для мене загадка.
Маланюкові пощастило більше – доволі повне видання його поетичник творів було здійснене у Львові ще на початку 90-х (те, що наші патріотичні чи націоналістичні організації не спромоглися видати повноцінне зібрання творів цього чудового поета і цікавого есеїста – це яскраве свідчення їх потужного культурного рівня). Одначе, мені важко знайти ще одного такого українського поета, сприйняття творчості якого так утруднюється дикою кількістю критичних штампів (ну, хіба ще Тичину…). «У Маланюковій поезії можна виділити, як мені здається, чотири основні струмені, котрі то сполучаються, то відокремлюються один від одного. Це інвективно-історіософічна, ностальгійна, інтимна (з мотивами любови й дружби) та релігійно-містична лірика» - пише Ігор Качуровський (як на мене, цей перелік можна й доповнити – О.О.). Одначе, чомусь основний наголос у нас часто робиться лише на першому «струмені», перетворюючи Маланюка лише на трибуна, хоча він був поет набагато складніший і цікавіший. Думаю, кожен читач може відкрити для себе свого, власного Маланюка (от мені б хотілося зробити колись вибір його віршів і так і назвати «мій Маланюк»).

Олекса Стефанович

***


Бабине літо літає на вітрі.
Бабине літо…
Що це пахуче таке у повітрі
Розлито?
Листя – мов злотом обвіяні віття,
Листя, мов злото…
Хмарка там ясна, чи птахи то світять
Одльотом?..

***

Шуми і шелести, шуми і шелести
Хвилею котять широкою…
Як розгойдалися ясени й берести,
Скільки в каштанах неспокою!

Клени рокочуть, кипить білокориця;
Буря – на кожному дереві…
Що тільки коїться, що тільки твориться,
Що піднялось у метелеві!..

Сіються – в’ються – рояться метелики,
Сіються жовті з червоними…
Сад золотастої повен метелики,
Сад захлинається дзвонами…

Русалки

У ніч липневую у затишкові балки
Уся розквітлася русалками вода…
Не йдіть до берега, бо буде вам біда, –
В кущах притайтеся й чудуйтеся, рибалки!

Як дивно граються криштального весталки!
А він з високости – зупинена хода –
На них потоками промінними спада
І розсипається між хвилями на скалки…

Хвилини розквіту осяяних утіх…
Який між бризками і плюскотами сміх! –
Неначе срібними видзвонюють перснями…

Та ось хитнулися – зідхнули комиші,
Оселі третіми озвалися півнями: –
В дніпровій заводі – ні слуху ні душі.

Євген Маланюк

Над Атлантиком


Осінь палає холодним вогнем,
Осінь чужа і зайва.
Часом лиш вітер знайомий дихне –
Роздмухать осіннє сяйво.

Вітер знайомий, мов зовсім свій,
Рідний, херсонський сказати б.
І увижається день степовий,
Сад і Синюха, і мати.

Батько засмучений, мудрий дід,
Любі брати мої… Де ви?
Осінь і осінь. І гасне слід.
Над хвилями тільки – меви.



Історіософічне

Обабіч шляху із Варяг у Греки
Ще й досі живуть ні варяги, ні греки,

А так собі, еманація, гра –
Дрижить протоплазмою без ядра.

І скільки не пружили і не палили,
Тільки ойойкало тлусте тіло,

Тільки переповзало завжди
Тудою – сюди, а сюдою – туди.

Лайка? Ніж? Нове Запорожжя?
Хоч убий, не збагну, що поможе.

Думаєш, думаєш. Рветься терпець…
Може – краватка і ковнірець?

А, може, й справжній кінець?

Елегія

Ще листя жде і листопад – зелений,
І тускле сонце майже гріє. Лиш
Якась тонка імла лягла на клени,
На даль, на запорошений спориш

І на чуже містечко. Дивна тиша
У стомленій природі. І душа
Ото-от засне. Бо й вітер не колише
Сухих тростин крихкого комиша.

Що ж можеш ти, надломана тростино?
Десь бурі сплять за обрієм політь.
Там Альпи. За Дунаєм – хата сина.
Там ходить внук – вивчає плоть землі.

І кожен день нова для нього книга,
І всесвіту сягає кожна мить…

Ти ж знов один. Твоя скінчилась книга.
Вже вечір. Ніч надходить мовчки. Цить…
Востаннє редагувалось Олександр в 24 вересня 2011, 08:43, всього редагувалось 1 раз.
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський
Олександр
 
Повідомлення: 169
З нами з: 23 вересня 2011, 15:14

Поперед.Далі

Повернутись до УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ

Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість


cron