Олександр » 24 вересня 2011, 17:31
P.S.
Борис Олександрів
І. Качуровському
Адресовані людям вірші –
Найщиріший у світі лист
Ліна Костенко
Хороший друже мій, самітнику печальний!
З пристанища матросів і повій,
З Док-Суду темного лунає голос твій,
Як арфи дзвін – мажорний і ридальний.
І, мов крізь дим, я бачу берег дальній,
Зелених трав розгорнутий сувій,
Маленьку пасіку… Крилаті сонми мрій
Тут виплекав soltero ідеальний!
О, чужино! Безкрая чужино!
У небі чорному важкі великі зорі
Вночі тремтять, стікають за вікно
І, спливши, губляться, мов іскорки прозорі…
І кожну ніч збирає їх поет,
І кожен день – октава чи сонет.
Ноктюрн
(жовтневий)
І. Качуровському
Вже, друже, осінь. Ні, ще не сльота,
Ще у повітрі лагідь промениста,
Ще далечинь бринить, прозоро чиста,
Але щедрота сонця вже не та!
Як міниться корона золота
На пишнім клені, сяйно урочиста!
А на калині – кетяги намиста
Осінній вітер пружить і гойда…
Це час на спогади, на трохи пізній жаль,
Але також це – час на мудру втіху.
Все повертається в невпиннім колобігу –
Весна і осінь, радість і печаль.
У сонці зводиться, пливе в обійми дню,
В цей тихий жовтень, сповнений вогню…
Ігор Качуровський
Борисові Ол[ександрову].
Ми її бачили в непроминальнім раннім цвітінні
В квітах тонули дівочого саду білі дерева.
І не померкнуть у пам'яті нашій барви весінні:
Світло-блакитна, незаймано-біла, ніжно-рожева.
Хай з'ясувалося, хай ми пізнали, що помилились.
Вся вона вигадка, що існувала тільки в уяві.
Ти її вимріяв. Ми приклонялись їй і молились.
Але колишньої нашої казки знищить не в праві.
В синім безмежжі травневого неба зорі вечірні,
Наскрізь осяяні вранішнім сонцем росяні квіти,
Дальньої музики звуки тужливі, кротко-сумирні,
Не заникайте, лишайтеся з нами, вічно живіте!
Пам'яті Бориса Олександрова
... Я озеро благосне снитиму...
(М. Орест.)
До Каринтії – гості непрохані –
Ми прибились у злім крутежі.
Ніби лебеді сіли сполохані
Та на плеса чужі.
Тільки юність була нашим козирем:
Молоді-молоді-молоді, –
Над Орестовим благосним озером
Ми блукали тоді.
Серед пагорбів – люстро Каринтії,
Голубе-голубе-голубе –
Залишив у його гіяцинті я
Мов частину себе.
Де над Лізером висить-не падає
Сива скеля, закутана в мох,
Ми сюди обіцяли, пригадую,
Повернутись удвох.
Бо незвідане щось і незміряне
Тут свої вкарбувало сліди,
І до кожного молодість вирине,
Як русалка з води.
Гей, потоки, зелені і піняві,
Сповістіте наскельним лісам:
До ясної озерної синяви
Повернувся я сам.
Щастя й слави кирпата суперниця —
Їй не скажеш: „Лиши! Відпусти!".
Вже не прийде мій друг, не повернеться,
Вже не може прийти...
Є радість творчости, захоплення і чар,
А "муки творчости" – це вигадка нездар.
І. Качуровський